Історія Чернігівщини
А Б В Г Д Є З І К Л М П С Т У Ч Я
П'ятницька церква
Неподалік обласного академічного музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка на чатах сивої минувшини, в обрамленні плакучих верб і білокорих беріз, застигла визначна пам'ятка архітектури кінця XII - початку XIII століття - ГГятницька церква. Вона була так названа на честь Параски І Гятниці, котра сприяла розширенню торгівлі в місті.
Зараз важко сказати, кому належить цей диво-витвір, хоч більшість вчених-дослідників старовини схильні вважати: творцем церкви був давньоруський зодчий Петро Милонег, а зводили її посадські люди. Вона увібрала в собі найновіші риси архітектурного стилю, який сформувався того часу на території Київської Русі. Архітектоніці П'ятницької церкви притаманні лаконізм і чіткість, простота і динамізм.
За своєю будовою вона співзвучна всесвітньовідомому твору давньоруської літератури "Слово о полку Ігоревім". Обидві пам'ятки - архітектури і літератури - пронизує один мотив-заклик князів і народів до єднання. У жовтні 1239 року під час монголо-татарської навали храм Параскеви П'ятниці служив захисним редутом.
На жаль, літописи не донесли відомості про будівельні роботи. які велися протягом наступних чотирьох століть. Збереглися документи, які свідчать, що в 1670 році було перекрито дах. У XVII сторіччі при П'ятницькій церкві збудували дівочий монастир.
У 1750 році під час великої пожежі всі дерев'яні споруди - огорожа і келії згоріли. У дев'яностих роках XVII сторіччя на східному і західному фасадах була проведена реконструкція, після чого споруда набрала вигляду семибанного храму з великими барочними фронтонами. На початку XIX століття за проектом архітектора А.Карташевського на захід від церкви збудували ротонду-дзвіницю, яку у 1963-му розібрали, у 1820-х роках було зведено кам'яний мур, в якому розташувалися невеликі торгові приміщення.
"Своєрідність П'ятницької церкви в тому, - зазначає чернігівський архітектор Андрій Карнабед, - що головна увага в декоративній обробці зосереджена на зовнішньому вигляді - фасадах, від чого будова вийшла дуже красиво оздоблена, на відміну від строгих фасадів інших храмів. Давньоруські майстри чудово вміли використовувати декоративні можливості цегли, яка застосовується то у вигляді меандрового поясу, то у вигляді зигзагоподібного орнаменту. Оригінальним елементом на фасадах є і зворотні арки. Великого декоративного ефекту надає обробка площини стін чергуванням рядків цегли з широкими смугами світло-рожевого розчину ".
Німецько-фашистські загарбники цинічно заявили на весь світ, мовляв, пам'ятники мистецтва на окупованих територіях на північному фронті не мають історичної цінності і підлягають знищенню. Лиха доля спіткала і визначну пам'ятку архітектури XII сторіччя.
Після війни протягом 1943 - 1945 рр. П'ятницька церква була законсервована. У 1955 році під керівництвом видатного радянського архітектора-реставратора П.Д.Барановського спеціалісти розпочали основні роботи по відбудові церкви, які закінчили в 1962 році.
З 1972 року П'ятницька церква функціонувала як музей, а тільки в роки незалежності її повернуто віруючим Цікаву характеристику стародавній пам'ятці архітектури дає український радянський мистецтвознавець І.Н.Логвин: "У плані - тринавна (8.2x12,5 м) триабсидна, з чотирма опорними стовпами, які несуть на собі систему склепінь і одну баню. Абсиди значно знижені і слабо виступають з основного об'єму, завдяки цьому храм сприймається як дивовижний стовп-башта. Фасади оформлені багатопрофільованими пучковими пілястрами, плоскими нішами та пояском сітчатого ромбовидного орнаменту з цегли. Інтер'єр церкви відзначається висотно розкритим внутрішнім простором"..
До 1786 р. П'ятницька церква була головною - храмовою спорудою однойменного монастиря.
Час заснування його невідомий. У XVII - XVIII ст. існував як дівочий. Під час народного повстання 1668 р. зазнав пошкоджень, відбудувати на кошти чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського. Значних втрат зазнав під час пожежі 1750 р. До складу монасвиря входила П'ятницька церква, дзвіниця з храмом Прокопія, трапезна, келії з храмом Іоанна Предтечі (не збереглися). Монастир був обнесений дерев'яною огорожею. Закрили 1786 р.
П'ятницький монастир
Час заснування невідомий. У 17-18 ст. існував як дівочий. Деякі приміщення були пошкоджені під час народного повстання 1688. Відбудований на кошти чернігівського полковника В.А.Дуніна-Борковського. Зазнав втрат під час пожежі 1750. Комплекс складався з мурованої П'ятницької церкви, дзвіниці з храмом Прокопія, трапезної, келій з храмом Іоанна Предтечі (не збереглися). Був обнесений деревяною огорожею. Закритий 1786.
Пасаж Олексіївський
Олексіївський пасаж містився в центрі Чернігова. Вхід до нього був з вулиці Богоявленської (тепер вул. Шевченка), там, де нині жіноча перукарня і гастроном. Вихід – на вулицю Воздвиженську (тепер вул. Родимцева) навпроти дзвіниці Воздвиженської церкви і подвір'я колишнього готелю "Царьград" (тепер південно-західна частина чернігівського філіалу "Діпроцивільпромбуду". Олексіївський пасаж прорізував квартал, пролягаючи паралельно вулиці Шосейній (тепер – проспект Миру).
Невідомий фотограф залишив у спадок знімок, який дає уявлення про скромні одноповерхові торговельні ряди. Судячи з дореволюційного путівника, в Олекиївському пасажі можна було придбати взуття власного виробництва Дубініна "самое прочное, изящное и недорого". У широкому асортименті були килими і доріжки різноманітних малюнків, лінолеум, шведський картон, пензлі, карнизи, оздоблення для стін і стелі, фарби: олійні, лаковані, сухі, художні, декоративні, а також шпалери "полной мерьі, новейших рисунков, в Чернигове не бьівавших".
В одному з пасажів розміщувалися магазин і майстерня меблів, ліжок, матраців, драпування і бахромних виробів А.Малинського. Тут же приймалися замовлення на ремонт меблів. Покупцям надавався кредит. У 1910 році в Олексіївському пасажі обладнали кінотеатр "Експрес".
Серед відомих чернігівських купців значилася династія Щелкановцевих, де особливо виділявся купець другої гільдії Тихін Йосипович (1807-1874). Садиба, в якій він мешкав, займала цілий квартал у 832,5 кв. сажня. Тут містилися два кам'яні будинки, три дерев'яні, різні службові приміщення. У магазинах Щелкановцева можна було придбати як промислові, так і продовольчі товари – м'ясо, ковбасу, цукор, рибу, гідравлічні преси, обладнання для виготовлення цукру, а також тютюн, шпагат, шовк, папір, канцелярське приладдя тощо.
Справу батька продовжили дев'ятеро купецьких дітей, а ось внуки вже пішли далі – вони здобували фах лікаря, вчителя, ставали вченими. Внук Тихона Йосиповича – Яків Павлович Щелкановцев був професором Варшавського та Донського університетів, написав підручник "Краткий курс зоологии", який у 1911 – 1913 рр. витримав кілька видань. Свого часу про нього схвально відгукнувся відомий дослідник М.О.Рубакіну праці "Среди книг" (Н.А.Рубакин. Среди книг. Книгоиздательство "Наука", М., 1913, сі 7).
За часів Радянської влади будівлі передали відділу народної освіти, а з династії Щелкановцевих у Чернігові не зшшшилося нікого.
Олексіївський пасаж функціонував і після Жовтневого перевороту. У ньому містилися крамниці, склади готової продукції. Вхід з боку тодішньої Богоявленської вулиці був закритий. Вхід (він і вихід) був з вул. Воздвиженської.
У роки Великої Вітчизняної війни торгові ряди було зруйновано, і пасаж більше не відбудовувався. Принагідно завважимо: німецько-фашистські варвари дощенту спалили місто над Десною. Було завдано збитків на суму понад 1 мільярд карбованців. Фашисти зруйнували 50 і вивели з ладу 57 промислових підприємств, знищили 4160 будівель, в тім числі багато пам'яток архітектури, спалили навчальні, медичні і культурно-освітні заклади, телефонну станцію, мости через Десну. За ступенем руйнувань Чернігів поступався лише Сталінграду, Севастополю і Воронежу.
Зараз на місці Олексіївського пасажу – дитячий майданчик. Неподалік – філіал "Діпроцивільпромбуду".
Педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко
Веде своє існування від Чернігівського учительського інституту, заснованого 1916. Це був середній навчальний заклад, до якого приймали виключно чоловіків. Штат інституту складався з директора і двох викладачів (рос. мови та історії ); чотири викладачі (математики, природознавства, малювання і чистописання, закону божого) працювали поза штатом. На 1-й курс було зараховано 22 студенти.
Інститут працював у орендованій кімнаті торговельної школи, а директор і канцелярія розміщувалися у приватному будинку . 1917 після лютневої буржуазно-демократичної революції інститут перетворився у розряд навчальних закладів вище серед типу з трьома відділами (словесно-історичного, фізико-математичного та природо-географічного), дозволено зараховувати до числа студентів жінок та виділено 10 кімнат. 1919, після відновлення радянської влади на Україні, інститут розмістився в учбовому корпусі колишнього Чернігівського реального училища з добре обладнаними аудиторіями і бібліотекою. У вересні 1919 він був перетворений на педагогічний інститут з 4-річним строком навчання. Того ж року відбувся перший випуск учителів.
Восени 1920 реорганізований в Інститут народної освіти з чотирирічним строком навчання. 1-й курс став основним відділенням, оскільки готував молодь до навчання в інституті. З 1922/23 навчального року залишено тільки факультет соціального виховання з трирічним строком навчання для підготовки вчительських кадрів для семирічок та дитячих виховних закладів.
У 20-і рр.. значно зміцнено учбово-матеріальну базу інституту за рахунок передачі йому приміщення радпартшколи, двох будинків для гуртожитку та близько 13 гектарів землі колишнього Троїцько-Іллінського монастиря для сільськогосподарської практики студентів.
У 1923/24 навчального року створено профспілкову студентську організацію. 1929 замість циклових комісій утворено кафедри. 60% студентів були діти робітників і селян. У 30-і роки інститут був кілька разів реорганізований - на Інститут соціального виховання (1930), педагогічний (1933), учительський (1935), з кінця 30-х років існував як об'єднаний учительський і педагогічний. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-45 інститут тимчасово припинив існування. Всі його будівлі з обладнанням і бібліотекою були спалені і частково зруйновані.
Викладачі, співробітники, студенти та випускники вели боротьбу з ворогом на фронтах, у підпіллі та в партизанських загонах. Багато з них загинули. Зокрема, укр. письменник О.Десняк. Два випускники - О.М. Гончаров та В.Я. Олійник (загинув 1942) удостоєні звання героїв радянського союзу.
1944 чернігівський учительський інститут відновив свою роботу.
У 1954 реорганізований на педагогічний з літературно - мовним та фізико-математичним факультетами. 1961 інституту присвоєно імя Т.Г. Шевченка. 1969 завершено будівництво нового учбового корпусу, 1973 - спортивного, 1977 - двох дев'ятиповерхових гуртожитків, 1983 - їдальні, 1988 - ще одного гуртожитку. Інститут має медпункт, профілакторій, спортивно-оздоровчий табір.
В інституті шість факультетів: фізико-математичний, загально-технічних дисциплін і праці, педагогіки й методики початкового навчання, історичний, фізичного виховання та природничий, на яких у 1988/89 навчального року навчалося понад 3,8 тис. студентів. Діють вечірнє, заочне та підготовче відділення. На 27 кафедрах - понад 350 викладачів, 9 - мають вчений ступінь доктора наук або звання професора, 129 - кандидати наук, доценти.
План Чернігова
Досі виявлено 45 планів міста, в т.ч. 21 план Чернігівської фортеці, 9 планів радянського періоду (1923-66). Найдавніший відомий за архівними джерелами план датується 1614 (він загинув під час великої московської пожежі 1626, але вважають, що міг зберегтися в архівах Польщі).
Найдавнішим з тих, які збереглися, є окомірний "План Чернигова с окрестностями" (см. "Абрис Чернігівський"), створений 1706 І.Долинським. Це мальований план із зображенням головних містобудівних комплексів, доріг, розгорток фасадів фортечних укріплень та монументальних споруд з розмірами укріплень та відстаней між найважливішими частинами міста.
У 40-х роках 18 ст., враховуючи стратегічне значення Чернігівської фортеці, було розпочато розроблення проектів реконструкції старовинних укріплень, внутрішньої паніровки і забудови. Про це свідчать плани 1739-97, зокрема, "План Черниговской креп ости сооблежащей ситуацией...", складений французьким інженером Д. де Боскетом. Вони враховували необхідність збереження головних монументальних споруд та найважливіших шляхів-вулиць, що вели до Києва, Любича-Новгорода-Сіверського.
На підставі досліджень Л.М. Тверського, Б.О. Рибакова, В.А. Богусевича, А.А. Карна біда встановлено, що ці шляхи проходили близько до сучасних вулиць Щорса, Київської, Толстого, 1 Травня, Шевченка, Любенької. За планами 1706 та середини 18 ст. у Чернігові зберігалася давньоруська система паніровки, пов'язана з ландшафтом. Вулиці радіусами розходилися від Дитинця-фортеці та на півкільцем охоплювали центр міста, створюючи контури укріплень фортеці, Окольного міста, Третяка, посаду-передгороддя. Головні масиви міської забудови, окрім Окольного міста і Третяка, були зосереджені в районах Лісковиці (біля сучасних вулиць Лугової та Варзара), вздовж Гончої (сучас. Горького), по берегах р. Стрижня. 1786 був опрацьований перший регулярний "План губернському городу Чернигову".
Загальна площа міста вписувалася в прямокутник із сторонами 1700-1900 Х 2790 метрів вздовж Десни і доріг на Київ та Глухів. Межі міста наближалися з Пн.-Зх. до передгруддя 12 ст., з Пн.-Сх. - майже на 1 км. У бік с. Бобровиці. Площа зросла до 590,4 га. Старовинна паніровка знищувалася, але нові вулиці частковао повязувалися з архітектурними комплексами Дитинця, Євецького Успенського монастиря та окремими спорудами. Замість звивистої стрічки р.Стрижень проектувався канал. За цим планом були розплановані та почали забудовуватися 4 квартали між сучасними Куйбишева, Леніна, просп. Жовтневої революції та вул.. Комсомольською, але на заваді подальшої реалізації стали складні містобудівельні умови.
На початку 1803 був затверджений новий план Чернігова, який з невеликими змінами 1805 був значною мірою втілений у 1-й половині 19ст. На відміну від плану 1786, де головним був прийом бокової перспективи, в планах і поч. 19 ст. головною стала осьова - центральна перспектива вулиць.
Розвиток міста йшов у бік Троїцько-Іллінського монастиря, вздовж старого шляху на Київ, доріг на Петербург і Москву. Нові прямі вулиці враховували історичні ансамблі і споруди 11-18 ст. на квартали, розпочаті за планом 1786. Велика увага приділялася формуванню ансамблів загальноміського центру. Передбачалося створення 8 нових площ, три з яких композиційно закріпляли головну вісь центру - вул.Шосейну. Заплава Десни з Пд. зберігалася без забудови. Ці риси властиві й пізнішим планом дореволюційного періоду (1834-1861. 1908 рр.).
Пожежі в Чернігові
До революції Чернігів був забудований переважно одноповерховими дерев'яними будинками і пожежі, які виникали через необережність однієї людини, приносили збитки і нещастя багатьом. Особливо великі вогненні смерчі пронеслися містом у 1718,1750,1820,1862 роках. У XVII сторіччі місцеві власті видали інструкцію із застереження пожеж, в якій, зокрема, зазначалося: "у хатах і кухнях дочасно вогню не мати, сажу в трубах повсякчас вичищати, мати воду в діжках і бочках, драбини складені і підставні, мочалки на довгих жердинах".
На воротах кожного двору було чітко розписано, з чим господарю прибувати на пожежу. Цехи в своїх дворах мали утримувати пожежні обози. У міському магістраті на випадок лиха чекало двоє коней, чотири бочки, дві драбини, шкіряні та дерев'яні відра, вила. Цехові обози, які не з'являлися на пожежу, підлягали штрафу.
У 1841 році на допомогу поліцейській пожежній команді прийшло Вільне пожежне товариство, організоване за ініціативою Міської думи. Пожежна дружина, в свою чергу, отримувала матеріальну допомогу від товариства взаємного страхування від вогню, яке було відкрито в 1885 році.
У 1893 році неподалік Красного мосту навпроти другої поліцейської частини на громадські кошти споруджено будинок Вільного пожежного товариства. Воно мало свою добровільну пожежну команду, окремий двір та обоз. Команда складалася з брандмейстера з окладом 500 рублів на рік, помічника (324 рублі), 128 пожежних, які одержували від 216 до 240 рублів.
Обоз складався з 21 коня, 8 бочок і ручних труб. Три пожежники чергували кожного дня: один на -конюшні, інший - на каланчі і один -біля воріт. Сигнали про пожежу з каланчі подавалися за допомогою дзвона, прапорців, ліхтариків і телефону. Отримавши сигнал, пожежники зобов'язані були прибути на пожежу протягом п'ятнадцяти хвилин. З введенням у дію водогону полегшилась боротьба з вогнем.
З часом місто розбудовувалося, пожеж побільшало і виникла необхідність збудувати нове приміщення. Інженер Д.Афанасьев склав проект і кошторис. Оскільки місто розбудовувалося у гомельському напрямку, аза кладовищем намічалося зведення залізничного вокзалу, то за проектом нове пожежне приміщення мали спорудити на Олександрійській площі. Під будівництво виділили ділянку площею триста квадратних сажнів, надали також і кредит. Роботи намічали завершити у 1912 році.
Так, з часом на околиці колишньої Олександрівської площі (нині проспект Миру, 34) виріс будинок пожежного товариства. Він складався з двох корпусів і пожежної каланчі, яку в перспективі планували використовувати як водонапірну башту. Перший корпус був одноповерховий, у ньому містилася конюшня на 11 коней. Тут було два зали для пожежного обозу. Другий корпус складався з двох поверхів. На першому - містилася сигнальна спальня для службовців, їдальня, кухня і лазня.
Другий поверх займали кімнати правління та чергових дружинників, кабінет старшого по команді і квартира брандмейстера. Висота башти-каланчі разом з дерев'яним ліхтарем і флюгером у вигляді прапорця перевищувала 24 метри.
Машинний зал тривалий час залишався порожнім. Перші пожежні машини тут з'явилися лише у 1919 році - "Берліє" та "Персанау", дві наступні - у 1921 році. У двадцятих роках над машинним залом надбудували другий поверх, і там розмістили друкарню.
У 1941 році приміщення було спалене, а після війни відбудоване. До 1987 року в ньому містилася обласна друкарня ім.Кірова.
Тепер тут-обласна організація Національної спілки художників України, редакції газет "Пульс", "Из первьіх рук", промислові магазини тощо.
Поштові листівки Чернігова
У Росії і на Україні листівки набули поширення серед 90-х років 19 століття і відразу одержали загальне визнання.
Перші листівки з видами Чернігова надрукувало видавництво С.В. Шульженка в Києві.
Потім зявилися листівки з видами інших міст краю - Ніжина, Новгород-Сіверського, Прилук.
До 1000-річчя Чернігова (1907) серію з 30 листівок видала московська фототипія "К.Фішер". У Петербурзі видавництво Громади Св. Євгенії надрукувало вісім листівок, в Києві видавництво "Друкар" - понад 10. Видавали листівки і чернігівські майстри. Один з них - В.Ю. Гольдфайн був власником популярного фото салону. Його фотознімки неодноразово відзначалися почесними нагородами на всеросійських і міжнародних виставках. Він випустив близько 120 листівок.
Листівки інших чернігівських видавців - І.З. Ідліса (бл. 100), Н.В. Якубовича (50) дещо поступаються за якістю фотознімків та друку поштовим листівкам В.Ю. Гольдфайна. Крім того, виходили анонімні видання, а також друкувалися листівки фото способом. Характерно, що з одниз і тих же негативів друкувалися листівки в різних серіях.
Самодіяльність видавців у виборі тематики (сюжеу), обмеженість тиражів, розрахованих насамперед на приїжджих, відсутність обліку та бібліографічних покажчиків утруднює користування листівками, що нерідко несуть унікальну образотворчу інформацію.
Всього по Чернігову, враховуючи різновидності, випущено 500 листівок, по Ніжину - близько 100, Новгород-Сіверському - 50, Прилуках - 30, Козельцю, Остру і Городні - по 10.
Поодинокі листівки було надруковано й по інших містах і селах Чернігівщини. На листівках, насамперед, зображені пам'ятки архітектури, площі і вулиці, установи і заклади, магазини, оголошення, тощо. Вони становлять велику етнографічну цінність, оскільки на них зафіксовані характерні сцени з народного життя. Листівки дозволяють відтворити обличчя давнього Чернігова та інших міст, що зазнали згодом суттєвих змін.
На деяких з них зображені пам'ятки архітектури і містобудування, які не збереглися.
Найповніші колекції листівок по Чернігівщині зберігаються у чернігівському літературно-меморіальному музеї М.М. Коцюбинського і Чернігівському історичному музеї, а також у приватних колекціях: педагога І.В. Бугаєвича, інженера К.І. Ягодовського, архітектора А.А. Карна біда (Чернігів) військовослужбовця М.С. Забочення, інженера Л.Ю. Шейнюка (Москва), працівника культури В.Г. Киркевича (Київ).
Пошта в Чернігові
Інколи задумуємось: а як було тоді? Сотні років тому. Скажімо, чи була пошта, чи сини писали листи своїм батькам, а кохані - нареченим. Так, з історії відомо, ще з давніх-давен організації регулярного поштового зв'язку приділалася велика увага. Зокрема, царським указом від 7 червня 1672 року було встановлено поштовий тракт від Москви до Києва, який проходив через Чернігів.
Почали з'являтися перші поштамти і поштові контори. Поштмейстерів, як правило, обирали з письменних міщан самі магістрати. Пришвидшене запровадження пошти відбулося під час російсько-турецької війни. Сенат великого значення надавав поштовому тракту, який пролягав від Глухова до Києва. Його шлях проходив через Кролевець - Батурин - Борзну - Комарівку - Ніжин - Носівку - Козелець - Бровари.
Поштою пересилали листи, гроші, посилки. Що цікаво, посилки необхідно було у попередньому порядку показати поштмейстеру. За реформою 1765 року в Україні функціонувало дев'ять поштових трактів, які простяглися на відстань 2358 верст.
Сім трактів проходили по території Чернігівської губернії: Глухів - Київ, Глухів - Полтава, Стародуб - Київ, Глухів - Чернігів, Глухів - Переяслав, Полтава - Чернігів. Чернігівський полк постачав 32 коней і виділяв 16 листонош. У зазначений час пошта відправлялася двічі на тиждень. За годину вона мала пересуватись на сім верст, на той час це були досить високі темпи. У 1774 році було відкрито поштове сполучення між Черніговом і Добрянкою.
1765 року після введення регулярної кінної пошти утворились поштові правління. Уже на дев'яти поштових трактах було створено 19 таких правлінь, в т.ч. у Чернігові, Кролевці, Ніжині, Козельці, Прилуках і 72 поштові станції. До штату правлінь входили: писар і два сторожі. Відправники оплачували особисту кореспонденцію, а державні установи та армія обслуговувалися безкоштовно. У зв'язку з адміністративною реформою 1781 року був створений Малоросійський поштамт, який завідував всіма поштовими станціями. На початку XIX ст. за планом 1805 року на території Дитинця біля давнього в'їзду з Москви і Петербурга в Чернігові було споруджено поштової контори будинок.
Це мурована, двоповерхова споруда. П-подібна у плані, в традиціях класицизму. Будинок дійшов до наших днів і сьогодні міститься по вул. Горького, 8. У післявоєнний період чернігівцям старшого покоління він був відомий як кафе "Водник", потім у ньому відбувалися весільні урочистості, зараз тут міститься "Укрінбанк". З відкриттям намісництва було створено Малоросійський поштамт, якому були підпорядковані всі поштові станції. У 1862 році в Чернігові налічувалося 19 поштових контор, 2 поштові відділення і 69 поштових станцій. їх обслуговували 24 станційні наглядачі і 77 листонош.
У 1904 році поштово-телеграфні установи Чернігівської губернії були підпорядковані управлінню Київського поштового округу. З травня 1919 року міськими та поштово-телеграфними відділеннями і конторами зв'язку почав керувати щойно організований Чернігівський губернський відділ народного зв'язку, а з 1932 року - виробничо-технічне управління зв'язку. Сьогодні Чернігівський поштамт - найбільша структура поштового зв'язку області. До його складу входить 34 міські відділення зв'язку, 130 сільських, 1 пункт зв'язку. На центральному поштамті функціонує виробнича дільниця з відділом доставки, центральним операційним і посилочним залами. На залізничному вокзалі діє цех обробки пошти. У середньому кожного місяця проводиться прийом для пересилки та доставки понад 430 тисяч простих та рекомендованих листів, понад 6 тисяч посилок, близько 30 тисяч поштових переказів, 100 тисяч пенсій та допомог.
Сьогодні на поштамті можна передплатити газети і журнали, заплатити за комунальні послуги, радіо, телефон, телеграми. Всього приймається близько 40 видів платежів. Останнім часом запроваджено нові послуги. Пересилання електронних грошових переказів за системою "Western-Union", доставка ліків на замовлення, прийом внутрішніх поштових відправлень "Експрес+1" та фотопослут. Біля Центрального ринку на поштовій площі функціонує Інтернет-офіс, який надає чернігівцям і гостям міста близько двадцяти видів новітніх послуг.
Проспект Миру
Одразу при в'їзді в Чернігів, проминувши Тріумфальну арку, мандрівник потрапляв на Шосейну вулицю (нині проспект Миру). Вона з'єднувана, так звані, Київське і Гомельське шосе, прокладене у 60 - 70 роках XIX сторіччя, тобто перетинала місто з півдня на північ по шляху XIX сторіччя з Одеси до Санкт-Петербурга.
В опису Чернігова, датованому 1765 роком, значиться: "Від фортечних воріт брам або воріт ішли головні вулиці міста. Так, від Київських воріт ішла вулиця на Київ і Любеч - там, де тепер проходить шосе".
У прадавні часи цією дорогою вирушали у військові походи озброєні князівські дружини.
У липні 1706 року головною вулицею міста на чолі військ російської армії ішов Петро І. Влітку 1891 року великий російський письменник Олексій Горький, подорожуючи по Україні, на вулиці Шосейній побачив незвичайну процесію, яка від Десни рухалася в напрямку Красної площі. Люди були сумні, пригнічені. Вони несли ікони, корогви, раз по раз хрестилися, виголошували молитви. З'ясувалося: майже ціле літо над містом зависала немилосердна спека, і міщани в такий спосіб шукали порятунку в Бога.
На вулиці Шосейній свого часу жив великий український поет-байкар Леонід Глібов. У готелі "Царьград" зупинялися Олександр Пушкін, Микола Гоголь, Тарас Шевченко.
Значно пізніше на Шосейній з'явився комфортабельний готель "Берлин" Х.Л.Биховського з телефонами і ванною кімнатою. У будинку Когана відчинив двері київський магазин готового плаття С.Х.Пруса. Приймалися замовлення на виготовлення військового і цивільного одягу, орми всіх міністерств. У великому виборі були товари російських і закордонних фабрик. Поряд з кондитерською Лагутіна діяла "зразкова Варшавська корсетна майстерня". На вулиці Шосейній містилися спеціальні магазини і майстерні по ремонту взуття, фарбувальний і пральний заклади, книжковий склад губернського земства тощо. На Шосейній (проспект Миру) містилися редакція газети "Черниговские губернские ведомости", букіністична лавка М.Х.Ленчика. Сюди часто приходив Михайло Коцюбинський. Між власником лавки і письменником була тісна дружба - господар завчасно повідомляв про рідкісні книги, які вдалося придбати у збанкрутілого поміщика та у попа-книголюба.
На початку XX ст. на вулиці Шосейній виріс мурований двоповерховий, Г-подібний у плані будинок-кінотеатр Раковського (нині проспект Миру, 19). Як кінотеатр (Держкіно) використовувався до початку війни. Опісля був відбудований з надбудовою третього поверху. Зараз в ньому міститься обласне управління ощадного банку.
1907 року в дерев'яному приміщенні на подвір'ї по вул. Шосейній відчинив свої двері перший стаціонарний кінотеатр під назвою "Синемаюі раф иллюзион". На протилежній частині вулиці Шосейної відкрився ще один кінозал "Люкс". 1913 року на розі вулиць Шосейної (пр Миру) і Богоявленської (вул.Шевченка) з"явився кінозал "Міраж". На Шосейній вулиці існував ще один сінематограф, який називався "Штремер".
У будинку Козинцевих містилася жіноча гімназія Н.М.Заостровської, а в будинку Заворотного - жіноча гімназія гоупи батьків. В останній навчалася Людмила Мокієвська-Зубок, дочка професійного революціонера-народника, в майбутньому активна учасниця громадянської війни. Після жовтневого перевороту 1917 р. член РСДРП (б) Мокієвська-Зубок, за завданням М.І.Подвойського, направляється в Донбас. Згодом її призначили командиром і одночасно комісаром бронепоїзда. За мужність і героїзм, виявлені в боях з кайзерівськими військами на Україні, учасниками контрреволюційного заколоту в Ярославлі, з білокозацькими частинами армії генерала Краснова Мокієвська-Зубок була заохочена Климентом Ворошиловим.
9 березня 1919 року на залізничному перегоні Куп'янськ-Дсбальцеве поблизу роз'їзду Булавін вона загинула. Ворожий снаряд розірвався під самісіньким паровозом.
У 1919 році Шосейну було перейменовано на вулицю Т.Г.Шевченка, з 1960 центральна магістраль одержала ім'я В.І.Леніна, а з 2001 року - проспект Миру.
Сьогодні його довжина - сім кілометрів. Фасадом на вулицю виходять обласна рада, головпоштамт, торговий центр "Дружба", магазин "Дитячий світ", готель "Градецький", обласна бібліотека ім.Короленка, ВАТ "Жовтневий молот", "Автодеталь" та інші адміністративні, житлові будинки, навчальні і культурні заклади, лікувальні установи. На перехрестях проспектів Миру і Перемоги, пр.Миру - Щорса - Київської, Миру - 50-річчя ВЛКСМ - Бойової споруджено підземні переходи - справжні підземні містечка.
Теперішній проспект можна умовно розподілити на чотири частини-ділянки, кожна з яких має своє неповторне, індивідуальне обличчя. Перша його південна ділянка розпочиналася від старого (XIX сторіччя) вокзалу на лівому березі Десни і проходила вздовж заплави річки, повз Святий Гай і доходила до Солдатської або Московської слобідки або, як ще її називали у XIX ст., "Кавказу".
Друга ділянка розпочиналася біля підніжжя Валу і закінчувалася біля Красної площі, третя - від Красної плоші - до проспекту Миру на місці зруйнованої і розібраної після війни забудови. А стара історична частина вулиці Шосейної пролягала між будинками кінотеатру ім.Щорса та готелю 'Десна". Зараз вона ніби сховалася під дворами житлових будинків.
І, нарешті, від готельного комплексу "Слов'янський" - четверта ділянка.
Поряд з проспектом Миру пролягла Алея Героїв, яку проклали на місці спалених і зруйнованих будинків. Разом з Катерининською церквою - величною бароковою спорудою - вона складає єдиний архітектурно-просторовий комплекс.
Свого часу вулиця була вимощена клінкерною цеглою, але в 1961 році її вкрили асфальтом.
На початку XXI століття у відповідності з комплексною програмою центральної частини міста, проведено реконструкцію проспекту Миру в межах вулиць Преображенська і Шевченка. На площі 4,9 тисячі квадратних метрів проклали асфальтобетонне покриття. При облаштуванні пішохідного переходу використали фігурні елементи мощення, провели облицювання підпірних стінок Алеї Героїв, замінили бордюри.