Мобильная версия сайтаНайкращий подарунок на жіноче свято
Ця зустріч була випадковою - просто важко було пройти мимо уже немолодої пари, що трудилася біля своєї оселі в Кучинівці. Чоловік рубав дрова: ніби граючись, впевненим, роками виробленим рухом, заганяв сокиру в березову колоду, а та від першого ж удару розпадалася навпіл. Ще один удар, і вже менші чурбаки розлітаються довкола.
Жінка накладала їх на витягнуту руку і носила у двір під навіс. І такою злагодою, таким спокоєм віяло від простої сільської картинки, що захотілося більше дізнатися про цих людей: хто вони, чи щасливі.
«Ми - Ващенки, - розповідають. - Іван та Поліна. А батьки в обох були Григорії».
...Хоча обоє народилися (вона - в 1953, він - у 1955) і виросли в Кучинівці, їхні шляхи довго не перетиналися. Він після армії працював трактористом, а згодом - лісником у Щорському лісгоспі. Вона закінчивши школу, майже одразу завербувалася у Крим на заробітки.
Все змінилося в один день. Хоча ніякими перемінами зранку навіть «не пахло». Іван ремонтував мотоцикл на вулиці біля хати, коли мимо пройшли дві дівчини.
«Я навіть їхніх облич до пуття не роздивився, - згадує. - Бо не міг відвести погляду від волосся однієї з них. Воно було ніби розсипане по плечах і грало на сонці. Мінилося при кожному кроці. Я не міг згадати, чия вона, але підсвідомо відчував, що тепер буде моєю.
Далі все було ніби на замовлення. Відразу завівся мотоцикл. Зустрілися хлопці, які розказали, що та красуня - Поліна. Вона щойно повернулася з півдня. Я відразу полетів до неї додому, - згадує чоловік».
Через кілька місяців вони одружилися. Разом уже 34 роки. Багато чого забулося. Але день свого весілля пам’ятають до дрібниць.
... Був погожий лютневий день. Вони мчали у санках. Розвівалися на вітрі стрічки, заплетені у гриву коня, скрипів під полозами сніг. Було холодно і весело.
І раптом - відразу за поворотом - багаття. Кінь запручався, кинувся, було, вбік. Та їздовий вчасно натягнув віжки, змусив його перевезти молодих через вогонь. Потім повернув до них розпашіле обличчя. Засміявся задоволено:
- Це, щоб через усі життєві біди ви переїжджали швидко і без печалей.
- Так і було?- запитую.
- Без труднощів, звісно, не обходилось. Але вони не затьмарювали життя. Ми Працювали, будувались, ростили дочок.
їхня старша, Олена, за фахом закрійниця. Живе з родиною в Кучинівці. Тетяна закінчила кооперативний технікум. Працює в Чернігові. Приїжджає часто. А на свято 8-го березня - кожного року. У неї на жіноче свято ще й день народження.
- Ото маєте клопіт напередодні, -жартома співчуваю чоловіку.
А він каже: « Для тих, кого любиш, це тільки на радість».
Запитую Поліну Григорівну про найбільш пам'ятний подарунок на 8-е березня з надією: а раптом з-поміж традиційних і всюдисущих букетів, парфумів, цукерок тут виокремиться щось особливе. І на щастя, не помиляюсь.
- Є такий, - посміхається.
- І що, зберігаєте його багато років?
- І що, зберігаєте його багато років?
- Авжеж. У душі..
Як з’ясувалося, мова - про пісню, що прозвучала на її честь 20 з лишком років тому. Тоді в селі було не прийнято вітати «по радіо». Іван Ващенко за один раз зламав цей стереотип, замовивши для трьох рідних жінок улюблену дружинину «Черёмуху белую».
- До свята і словом не обмовився. А напередодні увечері сказав: «Завтра вр&нці увімкни радіо і прислухайся». Тоді я здогадалася, - згадує Жінка. - Районні передачі починалися о шостій п’ятнадцять. Розбудила дочок. Сидимо біля приймача, чекаємо. А от' і для нас вітання. І його, і пісню слухала, затамувавши подих. Було і радісно, і щемно, і плакати хотілося. Потім цілий день згадувалися наші з Іваном найкращі часи.
- А мені довго проходу не давали: і на роботі в лісгоспі, і в селі. «Підколювали», жартували. Та згодом і самі почали замовляти такі вітання. Я виявився легким на почин,-додає Іван Григорович.
- І мені на роботі всі казали, що слухали привітання. Навіть учителі спеціально для цього заходили в кухню: я працювала у шкільній їдальні.
- Добре готуєте, тож прокладали шлях до серця чоловіка всякими смако-ликами? - запитую жінку.
Але замість неї відповідає чоловік:
- Не вірте цим нісенітницям. Шлях до чоловічого серця насправді лежить не через шлунок. Смачно готувати може навчитися кожна жінка, а любиш тільки ту, яку вибрало серце.
Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №10 (390)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Добавить в:
Новостные разделы
Экспорт новостей
