Коли щастя постійне, його перестаєш помічати…

Добавить новость

Понедельник, 17 Марта 2014 13:25  |  Просмотров: 2399

Комусь їхнє життя може здатися прісним. Бо в ньому - а ні особливих подій, ні пристрастей, ні помпезних слів про вічне кохання.

- Усе було просто, зате - по-справжньому, - не змовляючись, кажуть обоє.
І своє золоте весілля Анатолій та Лідія Примаки теж святкували скромно. У вузькому сімейному колі.
Головне, - радіють, - приїжджав син. Аж із Новосибірська! Спеціально брав відпустку, щоб привітати особисто. Донька не змогла приїхати з далекого Улан-Уде, столиці Республіки Бурятія. Однак у святковий вечір і вона була поруч (дякуючи винахідникам мобільного телефону).


Лідія та Анатолій Примаки

... Обоє вони родом з голодного і холодного дитинства. Він - з Гомельської області, вона - з Чернігівської, з Городнянщини. Обох посиротила Велика Вітчизняна війна.
- Батько загинув. Мати залишилась сама з трьома доньками. Жити було ніде, бо хата згоріла. Поки дід не викопав землянки, тіснилися в солом'яному наметі, їсти варили в знайдених солдатських касках та в гільзах від снарядів, - згадує Лідія Силівна.
- А наша хата уціліла, - продовжує Анатолій Лазаревич. - Стояла пусткою, бо жоден з п'яти братів не повернувся в неї з фронту. Один з тих братів - мій батько...

- У п'ятому класі я вже сама на себе заробляла, - знову долучається до розмови бабуся. - Разом зі старшою на два роки сестрою ходила в Білорусію заготовляти торф. Рушаємо вдосвіта, коли ще й худобу не виганяють на пасовище. Повертаємось уже в сутінках. Ледве ноги волочимо. Босі, бо взуття нема. Голодні: шматочок хліба, що був виділений на весь день, з'їдений ще зранку. І пляшка молока випита. Пообідали водою з канави, процідженою через хустку. І так - усе літо. Першого вересня йдемо до школи страшні, худющі, зате в черевиках і в нових ситцевих платтях.
- Я теж рано навчився всієї чоловічої роботи, - додає дідусь. - Після сьомого класу пішов працювати до колгоспу. Спочатку - конюхом. Потім і орав, і сіяв. Після армії поїхав за комсомольською путівкою до Казахстану, на шахту в місто Джезказган. Заробляти на життя.

Там вони і зустрілися.
- Заходжу якось у гуртожиток до знайомих дівчат, а у їхній кімнаті - новенька. Сидить за вишиванням. Тільки на мить підняла від нього погляд, коли я привітався. А я від нього ніби до підлоги приріс, - посміхається чоловік. - Де й сміливість поділася! Так чомусь завжди буває: коли дівчина запала в душу, не можеш знайти слів. Немов боїшся ненароком образити. Тільки зітхаєш. Але трохи згодом я все ж зважився запросити Ліду в кіно. Вона погодилась, а невдовзі щезла. Я навіть не чекав, що так сумуватиму за нею, що ночами мені снитиметься її коса і я так мучитимусь від невідомості: де вона, що з нею? Спасибі дівчатам, розповіли: Ліда поїхала додому, бо захворіла мама. Випросив у них адресу, усю ніч творив листа...

Чекати на відповідь хлопцеві довелося цілу вічність. Бо лист, як з'ясувалося згодом, потрапив до Лідиної тезки: в обох були однакові прізвища, імена та по-батькові. Тільки інша Ліда була старша роками. Листу здивувалась, та відповідати не стала. Поки здогадалася, хто справжня адресатка, минув час.
Коли нарешті надійшла відповідь, у хлопця від чекання вже вривався терпець. Правдами і неправдами відпросився з роботи і поїхав у незнайому доти Лемешівку
- за три з половиною тисячі кілометрів! Женитися. Зізнається, що дуже переживав: а раптом відмовить? На щастя, вона погодилась. Розписалися в сільраді. Погостювали в його рідні в Білорусії. І знову - в Казахстан.
Там, у 1964-му, у них народився син Олександр. А за 5 років - дочка Тетяна. Вона з'явилася на світ у рідній маминій Ле-мешівці: за кілька місяців до пологів Ліда приїхала додому з сином, розраховуючи швидко залагодити всі справи. Але змушена була затриматись.

Коли маленькій виповнилося всього три місяці, прибув Анатолій - забрати родину у Джезказган. Дорогою туди трапилася пригода, яка у жінки досі перед очима:
- Це сталося на залізничному вокзалі у Москві. Ми чекали на свій потяг. Часу до його приходу було ще досить, і мої хлопці пішли погуляти по перону. Я залишилась біля валіз із донькою на руках. Раптом бачу: до потяга, що вже рушає з сусідньої колії, з усіх ніг біжить дівчина. Хапається за поручні, а вскочити всередину не може. В той час потяг починає набирати швидкість і тягне дівчину мимо мене по перону. Ще трохи - й станеться непоправне. Часу на роздуми нема. Однією рукою притискаю до себе дитину, іншою хапаю бідолашну й тягну до себе...

Тільки пізніше Ліда усвідомила: усіх трьох врятував щасливий випадок. Хтось у потязі помітив, що відбувається, і зірвав стоп-кран.
- Дівчині допомогли піднятися у вагон. Вона була бліда, як смерть. Я, напевно, теж. Усе життя хотіла знайти її, познайомитись, розпитати про її долю. Але, видно, цьому не судилося здійснитися.

... Примаки жили в Казахстані, доки Анатолій (працював обхідником на шахті) у 1987 році не вийшов на пенсію.
- Мені було всього 50 (а Лідії - 46. -Авт.), проте відчував себе вдвічі старшим. Бо ж робота була не з легких. А що вдієш: потрібно було годувати родину, - каже чоловік.
Вирішили повернутися додому. Між Городнянщиною і Гомельщиною обрали Щорс. Він був посередині. І тут жила Лі-дина сестра. Купили будиночок, переробили його на свій смак. І в ньому, і довкола - ідеальний порядок.
- А чим ще займатися пенсіонерам? - посміхаються.

Обробляють невеличкий город, а з господарства - тільки кіт.
- Не та вже сила, - розводять руками. Наостанок запитую хазяйку, чи часто чоловік говорив їй про свої почуття.
- Слова - це лише слова. Він доводив, що любить, вчинками. Я досі щаслива з ним, - каже вона просто, як про щось звичайне, буденне.
Так воно, мабуть, і є: коли щастя постійно поруч, його перестаєш помічати - просто живеш у ньому...

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №11 (463)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: