Лідія Голіченко: «Помру, і зникне хутір. А може, не зникне?»

Для когось маленькі хутірці — точка на карті, а для когось — батьківщина. Як для Лідії Григорівни Голіченко Борисів, хутірець Вільненської сільради Коропського району. У кращі часи тут була 21 хата, а нині тільки в чотирьох живуть люди. Зате єдина вулиця носить ім'я Івана Мазепи. Усе в дусі часу, окрім того, що Борисів вимирає. Лідія Григорівна — його єдиний корінний житель. Тут народилася, тут виросла, тут дорогі могили. Сюди повернулася доглядати стару матір та й залишилася.
Колись, мабуть, у 50-і роки минулого століття усі хутірці були переведені у статус сіл. Петрів хутір на Новгород-Сіверській трасі, приміром, став село Петрове, Борисів — село Борисове. Що від цього змінилося? А нічого. Престиж держави підвищився? Та Господь з вами. На Коропщині місцеві й досі звуть Борисів хутором. Бо яке ж це село — на чотири хати?

У батьківській хаті

— Оце моя батьківська хата, — запрошує нас Лідія Григорівна до затишної оселі. — А тут — уся наша рідня, — показує численні фотографії на стінах. — Це ще не всі. Ось в альбомах фото вже моїх дітей та онуків. А ото на портреті — мама й тато. Вони побралися в тридцять третьому. Батько Григорій Ніпот був ковалем. Приїхав сюди в комуну з Кролевця. Мати Марія Коваленко — місцева. Побралися, народили п'ятеро дітей. Брат мій Володя помер молодим, у сімнадцять літ. Мама його усе життя згадувала, оплакувала. Відійшла вона у 2001 році, на дев'ятнадцять літ тата пережила.
Про комуну я багато не знаю. Казали батьки, що були комунарами. Поряд з нашою хатою стояла Риченкова, міцних господарів, яких, ясна річ, розкуркулили. їхня хата стала бригадною.
Я вже післявоєнне дитя. Народилася в сорок шостому. До школи ходила в Тарасівку, а далі — у Вільне. А потім поїхала до Бердянська, вчилася на токаря. Чоловік мій Володя Сергієнко був з Райгородка. Приїхав за мною у Бердянськ, там ми розписалися. Весілля гуляли тут, у Борисові.

Після армії Володя залишився служити надстрокову. Жили в Ярославській області, в Апрелівці під Москвою. Пам'ятаєте, там був завод, який випускав грампластинки. У 1966 році у нас народився Серьо-жа. Коли йому було три роки, ми перебралися до Конотопа. Одержали невеличку квартиру, власне, кімнату. Чоловік служив. Я працювала на будівництві — освоїла професію маляра-штукатура. Народився ще один син — Саша.
Коли Сергійкові було п'ять років, а Саші тільки рік, наш батько зник. Поїхав на Північ за великими грошима і до нас більше не повернувся. Саша його й не пам'ятає.

«Віктор став моїм синам рідним батьком»

— Залишилася я з двома малими дітьми на руках. Аліменти йшли крихітні. Два карбованці з копійками, приміром. Працювала не покладаючи рук, щоб нагодувати синів, одягти і взути.
У 1978 році вийшла заміж удруге. Віктор Голіченко родом з Харківської області, працював у тій же будівельній організації, що й я, муляром. Був розлучений. У першій сім'ї в нього була дочка Лена, яку він дуже любив. Дівчинка залишилася для нього рідною дочкою назавжди, бувала в нашому домі, дружила з нашими синами. Вона й тепер, після смерті батька, їздить до мене. Живе в селі Грузькому Кролевецького району, працює фельдшером. У неї прекрасний чоловік, дві дочки — Світлана й Таня. Відносини у нас з Леною дуже хороші.
А тоді, у сімдесят восьмому, коли ми з Віктором узяли шлюб, він усиновив і моїх дітей. Стали хлопці Голіченками. Віктор любив моїх синів, і вони платили йому такою ж любов'ю, звали батьком. Жили ми в його двокімнатній квартирі. У 1983 році у нас народився спільний син Миша.

Діти росли, ставали на ноги. Сергій одружився. У нього народився син Артем. Але сімейне життя не склалося. Після розлучення Сергій переїхав сюди, в Борисів, до бабусі Мані. Мій батько на той час уже помер, мати залишилася сама. Так що приїзд онука був для неї радістю.
Звісно, на хутір ми всі їздили часто. Порали город, допомагали матері в усьому. Я з 1987 року — інвалід другої групи. Наслідком енцефалоарахномієліту став лівосторонній парез. Простіше кажучи,' мене паралізувало. Доклала немало зусиль, щоб якось вибратися з цієї біди. А в 1991 році перенесла онкологічну операцію. Не здалася. Друга група у мене тепер пожиттєва.

Той страшний 2001 рік

— Сама недужа, а тут тяжко захворіла мати. Залишати її на руках Серьожі я не могла і переїхала у Борисів.
2001 рік почався з того, що мене чуть не вбив колодязний журавель. У січні набирала воду. Журавель переламався і вдарив мене. Тільки вичухалася — 23 березня померла мама. Хоронити матерів завжди важко. І хоч була вона вже не молода, горю моєму не було меж.
Оплакувала маму і не знала, що попереду в мене ще страшніше горе.
Такий уже жахливий був той 2001 рік.
Відпоминали ми сорок днів по мамі'. А через місяць сталося те, про що й досі не можу згадувати без сліз.
Третього червня — зелена неділя. Суботнього вечора, прибравши хату клеченням, я заходилася гріти воду, щоб помитися перед святом. Раптом у хуторі погасло світло. Серьожа з сусідом Анатолієм Петровим пішли до трансформаторної будки подивитися, у чому справа. Я ще побурчала:
— Не лізьте туди. Краще викличте електриків.
Син відмахнувся. Мовляв, коли ще ті приїдуть, а ми самі, швидко.

І тут біжить сусідський хлопчик Серьожа, кричить:
— Ваш Серьожа впав!
Я бігом туди. Віра Іванівна Петрова, мати Анатолія, прибігла. Лежить мій Серьожа на землі. Я до нього:
— Синочок! Синочок!
Не могла повірити, що він мертвий. Серце в грудях колотиться, бухає, а мені здається, що то його серце б'ється. Тужу:
— Слухайте, людоньки, слухайте, серце ж стукає! Значить, живий!
У Віри Іванівни хвороба Паркінсона, руки трусяться. Держить Серьожу за голову, і його голова тремтить. Я ж думаю, що він живий, голова ж труситься.
Приїхала «швидка». Падаю на коліна, хапаю лікаря за ноги:
— Спаси сина! Благаю, спаси!
Він ще й ще раз слухав уже мертве тіло. Мабуть, щоб хоч якось мене заспокоїти. Та зробити вже нічого не можна було. Сказав:
— У морг.

Приїхали електрики. Вони й відвезли Серьожу в Короп.
Поховали ми синочка на хутірському кладовищі, де лежать усі наші. 35 років було йому відпущено. Ще б жити й жити...
Того року нещастя переспідували мене одне за одним. У серпні полізла на яблуню, аби натрусити яблук. Упала, пошкодила хребет. Місяць пролежала у лікарні. Спасибі Ользі, дружині мого брата. Щодня їздила з Вільного на хутір, годувала курей.
Я ж не могла дочекатися, доки закінчиться той страшний для мене 2001 рік. От і не високосний, а нещастя просто-таки не полишали мене. Правду кажуть: одна біда не ходить, іншу за собою веде.

Чоловіка не стало на Покрову, в день народження онука

— Вийшовши на пенсію, чоловік перебрався на хутір. До того часу ми жили на два доми. Я в Борисові, а Віктор з синами — в Конотопі. Приїздили на вихідні, старалися переробити усю роботу. А тут уже Вітя постійно зі мною. Квартиру ми залишили Миші, який одружився, порадував нас онуком Данилком.
Помер Віктор 14 жовтня 2010 року, на Покрову. У нього була виразка шлунка. Лежав у лікарні в Конотопі. Я не відходила від нього.
Того дня у нашого Даньки був день народження. Я вийшла з палати, аби зателефонувати онуку, привітати його. Коли повернулася, Віктор був уже мертвий. Отак воно буває: і день народження, і день смерті. І радість, і сльози.
Відтоді я сама. Вірніше, з сином Сашею. Він працює в Києві в охороні. Дві доби чергування, чотири — вдома. Вчився син на кухаря в Калінінграді, у профтехучилищі морського риболовецького порту. Дуже хотів плавати. Після училища взяли в армію. Служив в Узбекистані. Серьожа, до речі, теж служив далеко від дому, на Байконурі. Після Узбекистану у Саші з морем не склалося. Був двічі одружений, має двох синів. Тепер сам, без сім'ї. Рятує мене від самотності.
Миша став будівельником. Працює в Росії, зводить мости. Місяць на роботі, місяць удома. У нього прекрасна дружина Ірина, випускниця Ніжинського університету. 28 лютого, у свій день народження, вона подарувала мені ще одного онука Федю. Так що у Даньки росте брат. Хороша сім'я. Це тішить моє серце. Діти обіцяли у вихідні приїхати. Чекаю.

Бачите, скільки в мене фотографій? Оце мама й тато в молоді роки. Це — брати і сестра. Ми з чоловіком. А це мої сини. Маленькими. А тут вони вже дорослі. Це онуки. Коли защемить серце, затужить душа, розмовляю з фотографіями. А погожої днини іду на кладовище.
Хазяйства не держу. Один пес Барсик. Розумна тварина. У сусідів Карначів є коза. Оце, власне, й уся живність на нашому Борисові.
З корінних жителів я одна, Ліда Ніпотка, як звуть мене тут. Інші мешканці чотирьох «живих» хат — приїжджі. От я й думаю: коли помру — зникне наш хутір. А може, все-таки не зникне? Природа ж тут яка! Краса!
Брати мої один — у Вільному, другий — в Єкатеринбурзі. А сестра Ніна — в Калінінграді. Була колись дояркою, потім заїхала в Казахстан. На будівництві в Актюбинску працювала. Тепер живе в Калінінграді. То я оце надумала поїхати до неї погостювати. Потихеньку збираюсь у дорогу. Зустрінемося, згадаємо пережите, тата й маму, рідних і сусідів. Я їй розповім про наш хутір, найдорожче місце на землі.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №28 (1366)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.