Як живеться киянам у задесенських Луках

Воскресенье, 19 Сентября 2021 13:56 | Просмотров: 7293

У маленькому задесенському хуторі Луки, що належить до Лісківського старостинського округу Менської територіальної громади, наразі мешкають п’ятеро людей. Троє з них свого часу покинули столицю і поселилися в надзвичайно мальовничому, але відрізаному від цивілізації місці. Що їх там утримує і як живеться хуторянам – дізнавалися журналісти.

На той берег – через понтон

Запланувавши серію статей про малі села Менщини, ми передбачали цю експедицію. Але розуміли, що реалізувати її зможемо не одразу: на заваді стала Десна – широка, могутня, в смарагдовому верболозовому облаштунку, річка-легенда, оспівана Довженком, річка-символ не тільки Менщини, а й усього Сіверського краю. Разом із тим – неприступна тривалий період року. Бо тільки наприкінці червня, коли рівень води після весняної повені знижується, на декількох ділянках починають встановлювати переправу з одного берега на інший.

На Менщині – це понтонні мости в районі Максаків, Куковичів та паромна переправа в Макошиному. Діють вони декілька місяців, допоки Десна не стане замерзати. Ці кілька місяців для мешканців задесенських хуторів Луки, Овчарівка, Котичка, Остапівка, що розташовані на лівому березі Десни, є періодом, коли вони мають повноцінний зв’язок з «великою землею». Мають можливість з’їздити до центрів старостинських округів, магазинів у Максаках, Куковичах, Лісках чи Макошиному, вирішити нагальні проблеми в Мені, просто відвідати родичів, що живуть на протилежному березі.

Без прямої переправи через Десну, щоб доїхати до цих населених пунктів, потрібно здолати понад 80 кілометрів, зробивши неабиякий гак через сусідні Сосниччину та Борзнянщину.

З Максаків прямуємо через понтон на протилежний берег. Зупиняємося біля своєрідного контрольно-пропускного пункту: двоє чоловіків, які забезпечують роботу переправи (загалом їх позмінно чергує п’ятеро), в польових умовах контролюють рух транспорту, виписуючи проїзні квитки. «Мена-Авангард», яке є власником переправи, затвердило прейскурант на послуги понтонного моста. Вони диференційовані залежно від того, є ви працівником, орендодавцем чи взагалі сторонньою особою. Якщо мандруєте пішки чи велосипедом, то можете спокійно переходити через міст. Коли ж їдете іншим видом транспорту, то будьте готові заплатити від 20 до 250 гривень за переправу в один бік.

Луки, загублені в бур’янах

Заплативши 80 гривень за переїзд редакційним авто, їдемо до Луків (до 2016 року – Червоні Луки). Ще на переправі після розмови з її працівниками у нас склалася враження, що серед її нечисленних жителів ми зустрінемо людей аскетичного вигляду, небагатослівних, зі своїми усталеними принципами і звичками. Бо наші співрозмовники чомусь називали їх «батюшками».

Зупинивши авто, ми стали пробиратися росяними споришевими стежками, порослими обабіч високими бур’янами та кропивою, до самотніх обійсть, щоб бодай знайти якусь живу душу. Покинуті будинки, наче скучивши за людьми, зустрічали відчиненими дверима, наче розпростертими руками. На віконницях ще збереглися тюлеві фіранки колишніх господарів.

Деякі будинки мають досить пристойний вигляд: трохи ремонту – і заходь, живи

Біля порога одного з них бачимо залишки вогнища. Ймовірно, якісь мисливці чи рибалки зупинялися на ніч під дахом цього будинку. А он, трохи подалі, будівля, не схожа на житлову. Як згодом пояснили, там колись був сільський клуб.

Пройшлися стежкою далі. Про те, що раніше це була звичайна сільська вулиця, нагадують ще робочі електричні опори. Але зараз вона стала ледь прохідною через бур’яни. Полишені хати, похилені паркани…

Ось будинок, який колись слугував дачею померлому наприкінці минулого року від ковіду Валентину Євченку – знаній на Менщині людині, колишньому голові передового колгоспу «Іскра». Гараж, колодязь, ставок свідчать, що тут все було колись по-хазяйськи, з любов’ю. А зараз – суцільна закинутість, забутість, руїна. Так як і все навкруги. Як не заманювала нас стара, але рясна яблуня своїми жовтими яблуками-ліхтарями, але ми так і не змогли пробратися до неї провулком, зарослим суцільною стіною сливняку.

Десна зачаровує

Стежка виводить до колодязя, який ще живий: про це свідчить лавка біля нього і не нове, але цілком пристойне оцинковане відро на коловороті. Конячка в огорожі (Майкою кличуть, як з’ясувалося згодом) смакувала соковитою травою. На порозі сусіднього будинку зустріли Валентина – першого нашого співрозмовника в Луках.
– Я не місцевий, – каже Валентин, якого застали за згортанням цигарки-самокрутки. – Сам з Мени. Роботи не маю, а перебиваюсь тимчасовими заробітками: хто що попросить допомогти. Оце вже майже місяць живу тут у знайомих, бо попросили дещо допомогти їм по господарству.

За словами Валентина, в Луках наразі живе п’ятеро людей. Двоє з них – Андрій і Леся, які переселилися сюди з Києва. Це саме Андрія і називають «батюшкою», хоча він до церкви має тільки той стосунок, що сповідує християнські цінності, намагаючись жити за законами Божими, разом із дружиною відвідують церковні богослужіння.

Ще Валентин назвав тепер уже місцевих мешканців Федоровича, який якраз пішов на риболовлю, та Ігоря – чоловіка з Києва, якого кличуть «попеня». Саме під час розмови з Валентином Ігор і долучився до нас. Небагатослівний, з певною пересторогою, бо так, мабуть, і має бути щодо незнайомців у таких селах. На запитання про те, як тут живеться, він неохоче, але дещо розповів.

Холостяцьке обійстя в Луках

– У Луках я живу вже шостий рік, – каже Ігор. – Набридла столична метушня. Хай хоч і без зручностей, розкошів, але тут неабияк спокійно. Сама природа надихає: хоча в Києві є Дніпро, але Десна зачаровує. Руки є, сила є. Обробляємо 20 соток городу. Ліс і річка, що поряд, діляться своїми багатствами. Коли що треба з магазину, то переважно прошу Лесю з Андрієм, щоб купили. Вони частіше бувають в Максаках чи Ховмах, що на Борзнянщині. Я ж до Максаків навідуюся зрідка. Це зараз можна велосипедом через понтон туди дістатися. А так… Взимку, коли Десна замерзне, – пішки по льоду, а навесні і восени – човном.

З усіх благ цивілізації тут – електроенергія. Газу нема, оселі опалюють дровами. Навіть балонний газ є проблематичним, оскільки він не дешевий, та і немає чим привезти балон. Слухають радіоприймач.

Колишній сільський клуб. Тут колись проводили вечірнє дозвілля молоді луківчани

– Телевізор є, але поки що не маємо змоги дивитися, – кажуть чоловіки. – Канали ж заблоковані, то треба поставити тюнер.

Що стосується більш особистого, то Ігор не особливо хоче про це говорити. Можливо, є на те якісь причини. Так, він з Києва. Жив і навчався там. Можливо, особливий тим, що довелося навчатися в школі при церкві.

– Тому і прозвали тут мене «попеням», – ніяковіє, посміхаючись, чоловік.

З найближчих родичів має двох братів, які живуть у Києві. Один з них – атовець. Хоча мобільний зв’язок тут і слабенький, але саме по телефону переважно брати перебувають між собою на зв’язку. Інколи кияни навідують Ігоря в Луках.

У пошуках духовності

Далі навідалися й до колишніх киян Андрія та Лесі. Біля двору нас зустріла ціла армія охоронців: песики різних розмірів і мастей хоч і не проявляли явної агресії, але своїм голосом дали знати, хто тут насправді господар. Саме вони і дали сигнал господині про гостей. Хоча її чоловіка, Андрія, вдома не виявилося, але пані Леся вийшла нам назустріч і виявилася чудовою співрозмовницею.

Андрій – випускник Київської політехніки, тривалий час працював на заводі «Арсенал». Леся має дві вищі освіти, економічну і педагогічну, але за фахом працювала мало, бо складні 90-ті роки минулого століття змусили трохи по-іншому дивитися на життя. Саме тоді і стали замислюватися над тим, щоб щось змінити в ньому.

Дев’ять років тому залишили в столиці вже дорослу доньку, а самі перебралися сюди.

– Тоді ми керувалися духовною метою, – каже пані Леся. – Дізнавшись, що поряд знаходяться залишки Максаківського монастиря, ми, 11 чоловік – членів православної общини з Києва, приїхали сюди, подалі від цивілізації, ближче до Бога. Планували зайнятися відродженням святині, облаштувавши жіночий скит. Але через те, що більшість з нас були зовсім молодими, мали невеликий життєвий досвід, а разом із тим великі амбіції, то через якийсь час здалися перед труднощами селянського життя і поступово полишили Луки. Ми ж з чоловіком залишилися, занурившись із головою в сільське господарство і навіть забувши, для чого прибули сюди спочатку.

Аналізуючи всі попередні роки, вони зробили деякі висновки. Перший – про те, наскільки важким є життя українських селян, які звикли тяжко працювати, але їхня праця не оцінюється гідно. Другий – про байдужість до вирішення проблем інших: кожен виживає, як хоче і як може. Третє – це те, що сьогоднішні селяни починають втрачати духовність, якою були наділені їхні предки, часом забуваючи про Бога і звертаючись до язичницьких поглядів, стали дуже матеріально залежними.

Не попередили і не спитали

Наразі пані Лесю турбує, що великий агробізнес наближається впритул до хутірця, беручи його з усіх сторін неначе в облогу. Кожного року доводиться боротися з цим. Звернення до влади були даремними. Спроби приватизувати дозволені законодавством земельні ділянки теж стали марними, оскільки виявилося, що права оренди цієї землі викуплені раніше. Селян ніхто ні про що не попередив і не запитав.

Щоб вижити тут, слід обзавестися різними видами транспорту, на будь-яку погоду та сезон. У господарів є конячка, бо іноді ні на чому іншому не проїхати

– Слава Богу, що він оберігає цю землю. На мою думку, через незручність рельєфу навколо ці землі ще не захоплені остаточно і не розорані, – констатує жінка. – Якби це була суцільна рівнина, то тут було б так, як в сусідніх Лісках та інших селах Менщини. Можливо, що було б більше цивілізації. А поки що тут своєрідна дика місцина: люди з’їхали давно, а їхні нащадки сюди навідуються зрідка, закладів соціальної інфраструктури немає взагалі, дороги жахливі. Цивілізаційні блага кожен влаштовує сам собі: зробити свердловину для води, налагодити супутникове телебачення та інтернет.

Чиновників не бачили давно

Жінка каже, що у Луках давно не бачили когось із чиновників. Та загалом вона не байдужа до політичного життя в нашій країні. Навіть отут, серед верболозів і заростів кропиви та бур’янів, на відрізаній від цивілізації периферії. Маючи київську реєстрацію, вони з чоловіком обов’язково беруть талон-відкріплення для того, щоб тут, на Менщині, обов’язково взяти участь у черговому голосуванні. Хоча здебільшого залишаються і розчарованими у своєму виборі.

– Нам не байдуже, що обкрадають нашу країну, – каже пані Леся. – Ми не віримо поки що нашим чиновникам, починаючи з найнижчих за посадою, бо бачимо, що це люди, які мають власний інтерес. Навіть тоді, коли вони з’являться бодай раз на місяць сюди до нас під приводом поглянути, чи ми тут живі-здорові. Тому поки обходимося і без них, сподіваючись самі на себе.

Зі своїми улюбленцями пані Леся не почувається тут самотньою

Як каже Леся, увага від влади була трохи помітною тоді, коли в Луках жило більше людей (найбільше їх вона пам’ятає 22). І магазин приїздив, і човном забезпечували на той період, поки не налагодилась переправа.

– Ми ж, п’ять чоловік, тим більше, що не корінні, не місцеві, – розмірковує вона, – виявляється, що нікому не цікаві.

На останок зустрічі Леся проводить невеликий екскурс своїм обійстям. Тут і гамірливе птаство курей і гусей, десяток песиків (без них тут не можна, бо охорона потрібна не тільки від людей, а й від лисиць), і кобилка Яся. Знайомлячи зі своїми підопічними, жінка продовжує вести мову про людську духовність, гріховність і каяття. Вона ніяк не може заспокоїтися, дивлячись на залишки Максаківського монастиря, що колись хтось призвів до його втрати, розібравши стіни, облаштувавши там стайні.

В усіх словах співрозмовниці є сенс. З них можна зробити висновок, що допоки вони, оці п’ятеро «останніх із могікан» села Луки на Менщині, мають здоров’я і сили садити город, ловити рибу, доглядати худобу, то можуть сподіватися тільки на себе.

Джерело: сайт "Сусіди Сіті", Віталій Сергійко