Келсі приїхала! Неймовірно: з Америки до нас, у Корюківку?!

Люди мріють побачити сім чудес світу, та для Келсі Уотерс наша Україна – друге, найкраще місце на Землі після рідної Батьківщини.
Вона така щира і така світла, ця американська дівчина. Її багато хто знає в Корюківці, адже кілька років тому була волонтером Корпусу миру і зробила багато добрих справ для учнівської молоді, спілкувалася з педагогами, ентузіастами із молодіжних служб. У серпні 2008-го її проводжали до Америки. До автостанції прийшло стільки людей, як ото колись когось із хлопців до армії відправляли. З добрими побажаннями, подяками, сувенірами. Келсі плакала, її щирість друзів дуже схвилювала:

– Я обов’язково приїду! От побачите!..
Хто вірив, а хто ні. Хіба Америка – близький світ?..
Та Келсі дотримала слова. Приїхала! Морози, сніги в Україні, її це не злякало.
– Ступила на корюківську доріжку й відчула, що я ніби тут увесь час, нікуди не виїжджала, – щиро зізнається Келсі. – Мені хочеться всіх побачити, всіх обійняти….

Отож потрошку гостює в дорогих їй серцю людей – Надії Корінь, Тетяни і Сергія Макаренків. Не могла обминути дім, де живе привітна Оля Чумак зі своєю бабусею. Як не провідати свого хрещеника Іллюшу та його маму – Яну Рудь, спеціаліста Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Хлопчик радів подарункам, а мама з Келсі ніяк не могла наговоритися, хоч вони і спілкуються по Інтернету. Яна все перепитує:
– Як мама? Як тато?.. А бабуся Керолін?.. Це вже їй 93 роки!..
– Вона в нас молодець! Почувається бадьоро і каже, що молода! – жартує Келсі. – Усі живі й здорові. Тато на пенсії, а мама навесні нарешті попрощається зі своїми підопічними з центру людей похилого віку й стане пенсіонеркою. Пенсія моїх батьків не лякає. У них багато планів. Брат Шон збирається оженитися, хоча ще навчається в медуніверситеті. У нього попереду три роки практики…

Від друзів Келсі не приховує, що робитиме вона. Університет у Сіетлі закінчила – час працювати щосили!
– Я теж медик. Але не такий, як мій брат, – каже Келсі. – У мене така спеціальність, що можу працювати, наприклад, у лікарні з людьми, які перенесли тяжкі травми, операції, у так званий для них реабілітаційний період. Можу також робити корисні справи у центрах для дітей з особливими потребами. Шукаю роботу в Чикаго або в Сіетлі. Буде все добре, відпрацюю три роки, а тоді навіть зможу приїхати в Україну працювати. Я її часто бачу уві сні.

Келсі летіла в далекий наш край з Портланда.
– Лише 20 годин – і я в Києві! – сміється дівчина. – Кілька пересадок, але мені не страшно.
Як їй, такій сміливій, може бути страшно? Спортсменка! Вода і гори – її стихія. Життєве гасло – «Тільки вперед!»
В Україну Келсі приїхала на місяць.
– У мене – ущільнений графік! Київ. Корюківка. Бахмач. Київщина. Скрізь друзі! І серед українських ровесників, і серед американських волонтерів, які працюють в українських містах. Без друзів не можна жити! – впевнена Келсі.

Її учні, з якими вона і мову вивчала, і дозвілля організовувала, вже підросли. Студентами стали.
– Вони мене і в Америці знайшли! – Келсі така задоволена. Та й навіщо почуття приховувати? – Є комп’ютери. Інтернет. І все ж живе спілкування – найкраще. Можливо, зустрінусь з ними в Корюківці. Додому ж приїздять! І в школу, де працювала, обов’язково зайду. Найбільша школа міста! Буває, заплющу очі й бачу великі вікна й чорнобривці, чорнобривці навколо!..
Американську гостю щедро приймають скрізь. Невже вона не боїться, що під час візиту до України додадуться зайві кілограми ваги?! На таке припущення Келсі реагує весело:
– Я знаю міру!.. Горілки не люблю. Можу в Яни Руді спробувати трішки домашнього вина. О! Вона вміє робити його. Передавала мені навіть в Америку. І мамі сподобалося, й таткові. Навіть бабуся пригубила…

Келсі робить невелику паузу і таємниче додає:
– Я дуже люблю український борщ! І червоний, і зелений. Та зелений більше. Хто їсть такий борщ, кажуть у Корюківці дітям, той швидко виросте й буде сильним. І я буду сильною!..
Келсі вільно спілкується з друзями українською. Правда, інколи перепитує деякі слова.
– А от граматику я трохи забула, – зізнається дівчина. – Надолужу. «Універ» закінчено – буде більше часу.
Мати багато друзів, та ще й за тисячі кілометрів, через моря й океани, це добре. Поки Келсі в Корюківці, її на Київщині чекає – не дочекається ще одна подруга – Тетяна.
– Мені так легко тут! Навіть морозів не боюся. У нас, в Америці, тепліше. А тут мені тепло від того, що я бачу людей, які дуже щирі зі мною, а я з ними, – у Келсі проста житейська «філософія».

Друзів багато, та чи є в дівчини найдорожчий – сердечний друг? На це вона теж відповідає з притаманним саме їй оптимізмом:
– Поки що немає. Та, гадаю, коли-небудь його зустріну. Всі зустрічають. І я маю зустріти. Я не помиляюсь?..
Звичайно, ні!

Зоя Шматок, тижневик «Деснянка вільна» №11 (310), фото з архіву Келсі Уотерс

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.