Мобильная версия сайтаЛяльки - не для продажу
Так ось яка вона, Маринка!.. Симпатична, з модною зачіскою, з чималим клунком ляльок. Не дають їй передихнути з дороги, обступили, роздивляються - що ж цього разу привезла до бібліотеки, крім книжок? Інша на її місці з таким талантом І працьовитістю давно б свій бізнес мала, і вишиває, й в’яже, й ляльки дивовижні творить, і закрійниця високого ґатунку, й швачка. Жіночі прикраси з бісеру та диво-каменів у неї виходять, ніби в чарівниці...
Аж ні! Немає в неї бажання на цьому заробляти. Хіба що віддасть витвори своїх рук для ярмарків, де гроші «атовцям» збирають, чи зробить подарунок знайомим і незнайомим, відчувши їхнє щире захоплення.
Не вперше Марина Шикалова на прохання працівників районної бібліотеки привозить зі своїх Милейок Корюківського району нову колекцію ляльок. Вони зовсім не схожі на ті, що демонструвала в коркжівському музеї чи в Києві на ювілеї часопису «Оксамит». Нові ляльки - гумористичні:
- Я побачила в Інтернеті гумористичні малюнки художниці Надії Гщів із Західної України, й так мені схотілося, щоб її ляльки ожили!.. - зізнається Марина. - Взяла голку з ниткою, ножиці й поринула в роботу! Швейна машинка у великій пригоді.
Плагіат? Ні в якому разі! Марині просто потрібно чимось зайняти себе, щоб менше тривожитись. її єдиний, найдорожчий у світі син Денис був на війні. Добровольцем.
Коли про своє рішення він повідомив матері, інших слів від неї, крім цих, не чекав: «Я тобою горджуся, сину! Ти не міг інакше вчинити!..
Вона завжди вважала, що Денис у неї нормальний син. Не ріс матусиним ласунчиком. Вона вчила його все вирішувати самостійно. Він матері й бабусі - надійна опора. Біля землі й біля техніки вміє, з дерева що завгодно змайструє, вчився на зварювальника. Душа в нього добра й світла. Зошит віршів написав. А ще любить рибу ловити, тишу слухати й спостерігати, як мамині руки швидко та вправно володіють швацькою справою.
У душі Денис її, безперечно, жаліє. Закінчила виш, віддала десять років податковій інспекції й зрозуміла, що це - не її покликання. Сидить тепер на околиці міста й дива створює. Ще ж молода, недавно сорок літ минуло, їй би в колектив! Марина така розумна, дотепна, людяна!.. Аж ні, їй тут наймиліше.
- Мене, сину, кожна рідна стежинка на світі тримає, коли ти далеко... - линула в думках до своєї дитини, коли на війні був. - Поруч багато добрих людей, з якими росла. Жаль, немає бабці Наді, що біля школи жила. Мудра була людина! Мені її зараз дуже не вистачає. И школи не вистачає, де мама працювала. Давно вже її закрили. Вітер гуляє всередині. Без вікон, без дверей... А як гарно було тут колись!
І хоч навчалися в школі лише учні початкових класів, Маринка й старшою сюди бігала щодня. Взимку дрова носила, грубку топила.
Влітку з мамою, Тетяною Давидівною, білили, фарбували, квіти доглядали.
Рукоділлю Марину навчила бабуся Ольга, батько якої колись дуже гарні кожухи шив. Онука свою наставницю перевершила.
Творити ляльку - не просто захоплення. Це - справжнє мистецтво. У Марини всі вироби неповторні. Вона зуміла, наприклад, норвезьку ляльку Тильду в українське вбрання вдягнути. В її домі жоден шматочок паперу, тканини не пропадає. Майстриня може малесенькі валянки зробити. Й чобітки. Корсет, віночок, модну або ж старовинну сукню. її ляльки, ніби шиті скульптури: воду носять, дрова, танцюють, сумують і сміються.
Крім ляльок, ще й вишивання, в’язання, бісерне плетіння, художні квіткові композиції з кольорового паперу, ниток і тканини. Сину хрестиком вишила узори на білій сорочці. Коли зі сходу повернувся - подарувала! Може, задумає женитись - гарним буде у вишиванці!
Вона ладна кожному солдатику вишиванки подарувати!
Якось прийшов її Денис у відпустку. Наслухатися й надивитися не могла. Молотило його в два ціпи, в бетеері горів, куля й бронежилет пройняла, хребет зачепила, та все обійшлося.
Спочатку Денис на блокпосту стояв, потім - у розвідці був. Одягнутий, взутий, з мед-аптечкою натівського зразка, де й ліки є, й перев’язувальні засоби. А спочатку мати йому з дому марлю й бинти надсилала.
У розвідку ледачих і боягузів не беруть. Часто по кілька днів хлопці в дорозі. Непрості завдання - непросте й виконання. Те, що проти української армії воюють російські солдати, було помічено відразу. Якось наші розвідники зіткнулися з російськими військовими, які пекли картоплю. Пригостили й сказали, що не хочуть убивати, але є наказ. Розійшлися - кожен у свій бік. Проте таке трапляється рідко.
Усяке розповідав їй син про війну. Одного його побратима вже в дезертири було записали, три дні на очі не з’являвся. А як прибув, усі обнімали. Вислідив і підірвав ворожий танк. Герой - не дезертир...
Про початок обстрілу наших позицій сповіщають... собаки. Голодні, вони поприбивались із навколишніх сіл до українських блокпостів.
Як тільки десь із боку сепаратистів «гради відправили снаряди, людське вухо ще не чує, а собаки вже біжать і ховаються в ямах...
Виявляється, під час важких поранень не обов’язково накладати джгут. З Ізраїлю надійшов такий порошок - засиплеш рану - через кілька хвилин кровотеча зупиняється...
На кого схожий у неї син? На обох прадідів, які у Другій світовій війні брали участь? Чи, може, на діда Віктора, Маринчиного батька?..
Автор цих рядків теж пам’ятає його діда, Віктора Шикалова, ще молодого, який дуже давно здійснив сміливий вчинок. Зовні - звичайний хлопець, не розлучався з мотоциклом. Після армії працював робітником на фабриці технічних паперів. Єдиний магазин, який цікавив його у райцентрі, був наш. У ньому продавали, крім іграшок, канцприладдя, радіоприймачі, ще й запчастини для мотоциклів. Віктор із друзями удень надходження нового товару завжди тупцювали біля прилавка в надії, що куплять, нарешті, все потрібне.
Одного разу, скориставшись великою чергою, двоє злодіїв поцупили майже з-під мого носа (я була продавцем) колінвал і ще якусь мудрацію. Поки викликала міліцію, Віктор, єдиний з багатьох покупців, уже наздогнав молодиків на вулиці й тягнув до правоохоронців.
Ніхто, крім Віктора Шикалова, не виявив тоді сміливості. Так само й нині мало хто кинеться добровільно захищати Україну. А онук Віктора Шикалова Денис Мостович пішов!
Марині прикро, що синівський патріотизм не кожен сприймає зі щирістю. Підчас відпустки Денис купив легкову автомашину. Недорого. Порадили родичі, мовляв, інфляція, потім за такі гроші хіба що велосипед придбаєш.
Знайшлися й інші:
- Бач, на війні заробив! Заради грошей узяв зброю в руки!
Не знають вони її Дениса!..
Ми розмовляли з Мариною про тривоги й радощі два роки тому. У той день відвідувачі бібліотеки розглядали її нову лялькову колекцію. Жодного байдужого погляду!
Невеселі нині люди. Аж тут з’явилися посмішки, залунали слова захоплення від такого дива... Марина допомагає всім нам вірити, що будь-які війни коли-небудь закінчуються. І нинішня - також!
* * *
Денис повернувся з війни живим. Недавно ми зустрілися знову з Мариною, його мамою.
- Які новини? - цікавлюся.
- Які новини? - посміхнулася жінка. - Дениско мій одружився. Полюбив гарну дівчину Юлю. Вже й синочка мають. Владиком назвали.
Денис із сім’єю тепер живе в центрі Корюківки, та про рідну хату не забуває. Він зробив тут собі кузню й у вільний від роботи час, а працює на фабриці технічних паперів у шпалерному цеху, займається ковальською справою. Чудово в нього виходить. У Дениса неабиякий хист до художнього ковальства. І зварювальних він хороший.
- У діда Шикалова син вдався! - задоволена мама.
Денис не пориває зв’язків із друзями, що були разом в АТО. Нещодавно до нього приїздив Ігор із Києва. Він нині там мешкає, а сам із Луганська. Надійний, вірний друг. До таких у Дениса тягнеться душа. І мати, й син дуже чекають миру.
Зоя Шматок, "Деснянка" №20 (653) від 18 травня 2017
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Марина Шикалова, Зоя Шматок, "Деснянка"
Экспорт новостей
