Два дні народження Валентина Корюки

Добавить новость

Четверг, 1 Марта 2018 11:19  |  Просмотров: 2088

Від Корюківської трагедії його врятувала мати. У Чорнобильську зону він поїхав сам. Сказали: «Треба!» Валентин не міг навіть уявити чи подумати, що можна сховатися. Треба, значить, треба...



1 березня 1943 року, коли горіла Корюківка, на острівці серед Гапонового болота Наталія Корюка народила в лозах хлопчика. Місто недалеко, а Озереди - ще ближче.

Тут, на сухій місцині серед трясовини, ховалися від фашистської кулі люди з вулиці Садової, прибилося навіть кілька сімей з центру міста. Сюди, на острівець, ніхто б з них не потрапив, аби не один чоловік. Лише він знав єдину дорогу трясовиною до острівця. Повів за собою і старших, і менших. Люди встигли дістатися до схованки, а вороже кільце вже замикалося навколо міста. Виявляється, їх завчасно хтось попередив, мовляв, мають прийти мадяри - ті нікого не пожаліють.

А на болоті ховалися ще три чи чотири дні.



З Наталією Корюкою, крім немовляти, ще двоє старших дітей: одинадцятирічний Борис і дев’ятирічна Катруся. Добре, що передбачлива сусідка Дуня прихопила з дому на всяк випадок полотняну тканину і теплу хустку. Відчувала: Наталя має розродитися в дорозі чи на болоті.

Отож закутали малого. Дитина спала в теплі...

Втікачі повернулися до рідних домівок, коли кати втікали з Корю-ківки. На Садовій, де від розривних куль загорілися солом’яні стріхи, а потім і хати, вціліло лише три будинки. Дахи у них були залізні й вогню не піддалися. Наталчина хата теж уціліла. Велику кімнату повністю заслали соломою, щоб вмістилося на ніч більше людей, котрі залишилися без даху над головою. Потім жили тут не день і не два. Ділилися останнім шматком хліба і картоплиною.

Нарешті каральні операції закінчилися. Люди перестали ховатися в лозах. Наталя назвала найменшого хлопчика Валентином. Зареєструвала його у нової влади лише через місяць - 1 квітня 1943-го. Це стало офіційною датою народження Валентина Корюки. Хто б його реєстрував першого чи ще якогось березня в кривавому вогні?!

... Ми сидимо з паном Валентином на широкій лавочці під соснами, що ростуть поруч із колишніми лісгоспівськими гуртожитками, й розмовляємо про пережите.

75 років моєму співбесіднику виповниться незабаром.

- У мене, як ні в кого, два дні народження: 1 березня і 1 квітня. Обидва відзначаємо. Тільки перша дата - з полином, - каже сивий Валентин. Його окуляри ховають непрохані сльози...

- Матінка ростила нас трьох сама. Працювала в колгоспі на різних роботах. Трудяща була, невтомна. То косовиця, то жнива, то холод чи то спека - мати день удень поспішає на колгоспне поле...



Якось через кілька років після війни постукав до них незнайомий військовий - вийшов з боку конюшні. З матір’ю про щось вони довго балакали на вулиці. Не міг гість при дітях розповідати Наталії, як загинув її Михайло.

- Ми втрьох були в розвідці. Першим ішов ваш Михайло. З міномета по нас стріляли. Михайла розірвало на шматки. Нас удвох оглушило, та ми згодом прийшли до тями, - розповідав солдат.

Виявляється, він сам із Сави-нок. Відвоював і ще служив - повертається додому. Не міг не зайти... Мати пам’ятала його прізвище, а Валентин ще був малий, і чужий дядько його не цікавив...

Другим розвідником, який тоді залишився живий, був, виявляється, батюшка з Турівки. Великий такий, сильний. Татка їхнього дуже поважав. Наталя в Турівку молитися їздила. Довго бесідував з нею священик, гостинці дітям давав...

Батько Валентина пішов на війну не в 41-му, а пізніше. Бронь у нього була. Як діставався на фронт -лише мати знає, а її вже давно немає на світі.

Сини і донька підростали й ставали матері хорошими і вмілими помічниками. Літо за літечком, зима за зимою - так і роки збігли.

Якби не народила Наталя серед болота свого найменшенького - скільки б людей на світі не було! А в нього ж - і син, і донька, і онуки, і правнученятко. А в них теж будуть дітки...

На все життя запам’ятав Валентин, як дружно жили й працювали його сусіди після війни. Ніколи не забути Володю Нечитайла з гармошкою. Улітку ввечері натруджені люди сходилися з усієї вулиці поспівати. А як танцювали!..

І мати серед них, ніби ніколи не знала горя...

Валентин усе життя не сидів склавши руки. В армії служив три роки без десяти днів. Відповідальна була служба: центральний командний пункт на 150 метрів під землею. Війська протиповітряної оборони. Витримав!



А потім - знову рідна Корюківка. Хіба міг хлопець з козацьким прізвищем з’їхати далеко від дому, від матері?! Електриком працював, вантажником, а згодом довірили Валентину очолити районну організацію українського товариства мисливців та рибалок. Домігся самоНе секрет, у ті роки багато проблем у районі вирішувалося завдяки вдалому полюванню з високими і впливовими особами. Приміром, труби для газифікації Наумівки надійшли завдяки й старанню Валентина Корюки. Полювання - річ непроста. Закон переступиш - голова полетить. Відійдеш убік - теж. Отож в усіх випадках вимагав ліцензії.

У 1986-му довелося «наїстися» радіації у Чорнобилі. З десяти хлопців, які тоді були разом з Валентином, нині живий лише він. Мирний атом не пожалів побратимів, які були набагато молодші від нього, навіть удвічі. Біля реактора вони не працювали. Були в лісах, протистояли сказу і незвичайному рівню радіації серед звірів. Відстріл! Страшне і тяжке слово. Та на той час іншого виходу не було.

- Мене теж хвороби прагнуть у полон взяти, - зізнається Валентин. - П’ять років тому інфаркт підкосив, на ногах «переносив», лише випадково потрапив на лікарняне ліжко під час чергового медогляду.

Взагалі в лікарні він лежав лише двічі в житті. Уперше - перед армією. Сказали, шум у серці.

- Хіба я лежав? Дрова там рубав, ще яка робота була - брався. Брат пива приніс. Лікар побачив і... відправив в армію, не долікувавши. Я того й чекав...

Валентину Корюці навіть відомий професор медицини Шалімов радив, як лікуватися треба. Обласне начальство організувало на Корюківщині полювання для Шалімова. А як вони обійдуться без такого мисливця, як він?

Закінчили полювати, стали чаркувати. Усі сидять, а Корюка стоїть.

- Чому? - питає Шалімов.

- Радіації наївся в Чорнобилі. Кістки болять, - відповів мисливець. - Що робити?

- Тебе ніхто не вилікує, - зробив висновок Шалімов. - Бери звичайний 9% оцет і розтирай м’язи й кістки. Просто, але це єдине спасіння.

Валентин так і робив. А потім став готувати собі ліки із золотого вуса - настоянку на самогоні. Друзі і незнайомі до нього по допомогу йдуть. Тіло не пече, не горить, а людині краще стає.

Ось такий він тепер - колись маленький хлопчик, що народився серед болота неподалік Озеред.

Сьогодні, 1 березня, Валентину Корюці виповнюється 75. Корюківській трагедії теж стільки ж. Нам ніколи не забути про криваві березневі дні, коли спалили сім тисяч осіб мирного населення. Живцем. Жінок і немовлят. Стареньких. Тоді фашисти нікого не пожаліли...

До Валентина Корюки міцно прилипла назва «чорнобилець».

- Хай буде й так! погоджується він. Це слово пов’язане з бідою, дуже тяжкою трагедією - зовсім іншою, ніж корюківська в 43-му.

Чорнобильців з кожним місяцем стає менше. Валентин Корюка тому й цінує кожний прожитий день. Сьогодні, як і багато хто із нас. не дочекається, коли городи садитиме. У нього ділянка недалеко в д помешкання, відразу за містом. Пташки тут співають гарно. Дихається легко.

- Піднімеш голову, - каже Валентин, - і здається, що ніколи не було ні війни, ні Чорнобиля, немає їх зараз і ніколи вже не буде...

Зоя Шматок, "Деснянка" №9 (694) від 1 березня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: