Тридцять дев'ять солдатських портретів. Нефотографованих - тисячі...

Пятница, 11 Мая 2018 12:08 | Просмотров: 3236

Нарешті й до Корюківки прибула фотовиставка «Портрет солдата». Її автор - кореспондент онлайн-видання «Цензор.Нет» Віка Ясинська. Чотири роки вона фотографувала бійців АТО, записувала їхні думки, історії. З одними спілкувалася на передовій, з іншими - в госпіталі.

Фотовиставку бачили жителі США, в Україні - Києва, Дніпра й багатьох інших міст, де народилися й жили герої.

У Корюківському історичному музеї експонувалося 39 портретів бійців. А їх автор зробила вже сто.

Мужні обличчя й патріотичні думки

Глянеш - здається десь їх бачив. Чимсь вони схожі, а чимось - ні. Під кожним портретом - слова солдата. Прості, від душі. Ось кілька записів:

Олександр Чуб (Чернігів):

- Коли чоловіки мого віку воюють. я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там. На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх.

Іван Кушиєрьов (Запоріжжя):

- Міна вибухнула в моїх руках. Відкинути я її не зміг, тому що праворуч - купа людей, ліворуч - теж. А попереду - спина мого друга...

Мрію, щоб у мене було багато дітей - семеро. І будинок на березі Дніпра...

Володимир Бойчук (Чернівці):

- Поранення отримав під Дебальцевим. Там загинуло четверо моїх друзів. Це ті люди, яких я радий бачити все своє життя. Один з них - особливий. Це. швидше, брат, а не друг. З ним ми спали в одному наметі, жили в одній кімнаті. Де він, там і я. Його позивний - Альпініст, а в мене - Олексій.

Олександр Мікешин (Селідово, Донецька обл.):

- Ніколи не забуду мертвої жінки з малям у Слов'янську. їх обох убили осколки. По нас стріляли з мінометів, а потрапила міна у них. коли перебігали дорогу. У жінки була така ж дівчинка, як моя донечка. близько двох років.

Дивлячись на мертвих матір і дитину, які лежали в калюжі крові. - вони ж нічого поганого не зробили. беззбройні, ні в кого не стріляли, а просто хотіли жити - я сказав собі, що буду воювати до кінця!

Стас Стовбан (Калуш, Івано-Франківщина):

- Другий вибух у Донецькому аеропорту словами не можна описати. бо я летів так. що під час польоту обігнав стелю. Вона розкололася. По одній половині плити я скотився вниз, інша - з'їхала мені на ноги. Я не одразу зрозумів, що мені ноги придавило. Болю спочатку не було. Просто з вух кров побігла - контузило...

Дмитро Кащенко (Царичанка Дніпропетровської обл.):

- Я не скажу, що мені подобається воювати. Просто хочеться бути поруч із солдатами. Та зазвичай там, де солдати, там убивають...

Петро Мотрук:

- Я раніше казав батьку, що, коли стану старим, то хотілося б десь іти по коридору з паличкою і чути, як позаду люди шепочуть: «То пішов військовий!» Це слова поваги до армії.

Коли згадую своїх викладачів-офіцерів, за плечима в яких Афганістан, Чечня, то думаю, як ми їх поважали! Слухали з півслова.

Завжди кажу військовий мас воювати, а не просто носити форму...

Просила себе: не плакати!

Людмила Бабич за роки музейної роботи, як мовиться, пережила чимало виставок. Але «Портрет солдата» надзвичайно патріотичний.

- Я перечитала, й не раз. висловлювання кожного з тридцяти дев'яти героїв, готуючись до відкриття виставки. - розповідає пані Людмила. - Мені виступати першою. Але як не заплакати?! Стою перед портретами і вмиваюся сльозами. Я ж слова не промовлю. коли не візьму себе в руки! Кажу собі: хлопцям було важче! І... ще більше плачу... Нарешті, знайшла вихід: цитувала більш стримані думки мужніх солдат.

Виступити вдалося. Побачила велику зацікавленість в очах людей. біль і гордість. І все ж сльози не вдалося сховати... Це - не слабкість!..

Директор музею - жінка. І всі її почуття - материнські, глибокі і щирі...

Вони чують нас і бачать

У музеі на відкритті фотовиставки були місцеві учасники АТО. їхні рідні, батьки, матері й дружини загиблих воїнів, волонтери. З Чернігова приїхав керівник обласної громадської організації «Єдина родина Чернігівщини» Микола Шанський. Він теж втратив сина на цій війні й не може залишатися байдужим до долі рідних загиблих, яким дуже важко жити без дорогих серцю людей. Багато часу віддає громадській роботі. Микола Шанський фотовиставку про бійців АТО відвідував і в Чернігові, в молодіжному центрі, піклувався, щоб її побачили і в інших містах.

До фотопортретів підходять і довго стоять матері Михайла Кобця, Ігоря Супруненка, Сергія Бадуленка, батько Віталія Гирича, дружина Миколи Пономаренка. Розмовляють із солдатами як зі своїми рідними...

- Мені одній важко було б, якби не людська підтримка... - сказала у своєму виступі Оксана Амірова з Сосниці, мати загиблого в АТО 25-річного Руслана. - Для нас, матерів, наші діти живі! Вірте: вони чують нас і бачать!..

Оксана знайшла в собі сили очолити Сосницьку районну громадську організацію матерів загиблих солдат «Учусь жити на горі...»

Із самого серця йшли слова, коли виступали й інші матері. Євгенія Сущенко з Мени читала вірш - не могла мовчати.

Заступник голови Корюківської районної організації ветеранів, мати офіцера, який воював у АТО, Катерина Пененко, теж багато пережила і добре розуміє чужий материнський біль. Поділилася своїм, підтримала інших, побажала жити і берегти пам'ять...

Небагатослівною була наша чудова волонтерка Ольга Кияшко із Сядриного. Зате скільком воїнам її слова з телефонної слухавки додали наснаги!

Фотовиставка Віки Ясинської й далі мандруватиме областю, бо там є й наші чернігівці.

Ця невтомна жінка-фотокореспондент ніби нагадує нам: - Створюйте і в себе портреты солдатів, пишіть їхні історії, не мовчіть про справжніх українців!

Зоя Шматок, "Деснянка" №19 (704) від 10 травня 2018