Якби зібралося всі, у чиїх жилах тече її кров, у домі було б тісно

Добавить новость

Вторник, 25 Июня 2013 12:52  |  Просмотров: 2038

Половину свого життя Ія Дугель зі Щорса робила це не задля зиску, слави чи вдячності. Так була вихована - не проходити повз чужу біду байдужою. За 44 роки (саме стільки пропрацювала медичною сестрою у райлікарні) вона здала близько 20 літрів крові.

...У 1943 (дівчинці тоді було 10 років) вона з подругою прийшла у пересувний госпіталь, що розміщувався в приміщенні залізничної школи. Знайшли там «найголовнішого дядечка» і напросились допомагати.

Перше, що нам доручили,- згадує Ія Георгіївна, - це обмивати засохлу кров на ранах одного бійця. Він здавався нам дідусем - може, через те, що був давно не голений.

Жанна боялася крові і уникала дивитися на рани. Через це лила воду мимо. Я сердилася на неї, бо не могла добре виконати роботу.

«Ти - молодець! - похвалив мене поранений. - Згадаєш мої слова, як станеш лікарем. А тобі, - це вже до Жанни, - бути вчителькою». Потім я дійсно не один раз його згадувала - солдат ніби у воду дивився. Щоправда, я стала не лікарем, а медсестрою. Закінчила в Гомелі училище. Можна було вчитися далі, та мені було дуже шкода маму: у 1947 році помер мій батько, а вона дуже переживала цю болючу втрату. Я хотіла бути поруч, щоб підтримувати її. Але робота знайшлася тільки в Макошиному (це у Менському районі) - у дитячому санаторії. Кожного вихідного я приїжджала додому. До мами, до Друзів.

Це були прекрасні часи. Ми, молоді, були безкорисливі і щирі. Ніхто ні перед ким не хизувався, ніхто нікому не заздрив.

Прийдемо в клуб залізничників на танці, хлопці підсунуть до стін стільці, і вся зала - наша. Якби духовий оркестр грав до світанку, то до ранку б і танцювали.

Потім прийшло кохання. Сергій Дугель був машиністом вуглепідйомного крану. Разом вони прожили довге і щасливе життя. Виростили сина і доньку (живуть у Щорсі), поодружу-вали, діждалися двох онуків. Правнуків (їх теж двоє: хлопчик та дівчинка) чоловіку побачити не судилося - його не стало у 2003. Два місяці не дожив до золотого весілля».

Усі молодші Дугелі успішні у справах і щасливі у шлюбах.

«Це тому, що хлопці брали приклад зі свого батька та дідуся, - говорить жінка. - Він був розумний, роботящий і шляхетний. Ніколи не дозволяв собі ані лайки, ні крику. Жодного разу не закурив у домі, бо знав, що я терпіти не можу тютюнового диму. Син та онуки взагалі не курять. І дружин своїх вони не тільки кохають, а й поважають. Тому у їхніх родинах - мир і злагода. А родина - це найважливіше з усього, що може бути в житті.
І донорами вони стали, наслідуючи нас із чоловіком...»

Першою кров почала здавати вона, коли (в 1955) перейшла працювати у Щорську райлікарню. Нерідко траплялося так: щоб врятувати пацієнту життя, не вистачало саме такої, як у неї, доволі рідкісної групи крові - четвертої з позитивним резусом.

Запитую жінку, чи не рахувала, скільком людям допомогла.

«Авжеж, ні, - посміхається вона. - А хіба треба?»

Згадує: якось здала для породіллі подвійну дозу. Голову відразу «повело». Знадобився час, щоб прийти в норму. Але це було ніщо у порівнянні з тим, що жінка, яка знаходилася за два кроки від смерті, вижила і змогла ростити свою дитину.

Було й інакше. Як з одним он-кохворим юнаком. Вона знала, що той приречений. Та казала собі: «Навіть у таких є шанс. Хай і останній. Він молодий і мусить жити». І віддала свою кров для його порятунку. Але дива не трапилось...

Він не був її родичем, до лікарні вони жодного разу не бачились, але його смерть стала горем і для неї.

В екстрених випадках її знаходили в іншому кінці міста, будили серед ночі. Ія Дугель залишала все і їхала дарувати комусь життя.

А сама дорогих подарунків ніколи не любила. Головне для неї - свято душі.

Таке, як влаштували цьогорічного ЗО травня її колишні колеги, нинішні працівники центральної районної лікарні, працівники районного відділення Товариства Червоного Хреста, котрі прийшли привітати її з 80-літнім ювілеєм. Назгадува-лися, наговорилися. У будинку було не пройти - всюди квіти.

І діти були, і онуки. Вони постійно оточують її увагою та турботою.

«Оце подарунок так подарунок, - каже жінка. - Хіба можна купити за гроші таку радість?»

- А якби ще прийшли усі ті, з ким Ви поділилися своєю кров’ю? Місця, мабуть, і в дворі б не вистачило?

- Вистачило б, - посміхається. - Але було б затісно...

Марта Зінченко, газета "Чернігівщина" №25 (405) від 20 червня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: