Микола Отрох: "Я сказав Віктору Януковичу:"В державі, як на фронті, має бути порядок"

Добавить новость

Понедельник, 23 Сентября 2013 13:32  |  Просмотров: 3695

Далеко не в кожного українця пив чай нині діючий Президент Віктор Янукович. Ще менше тих, кому він від душі говорив слова подяки і низенько вклонянся. А Микола Пилипович Отрох з невеличкого села Одинці, що на Козелеччині, звик до поважних гостей і легко знаходить з ними спільну мову.


Першим до ветерана навідався армійський товариш з Москви - генерал у відставці Коньков Василь Хомич - заступник командувача в тилу у Першій гвардійській танковій армії. Неодноразово гостював і наш губернатор - Володимир Хоменко. А в 2011 році не оминув знаного ветерана Чернігівщини і Глава держави з тодішнім міністром оборони Михайлом Єжелем.

«З усіма ними у нас була тепла дружня бесіда. Я залюбки спілкуюся з людьми, незалежно від того, яка у них посада чи статус», - наголосив Микола Пилипович.

Найцінніші розповіді -з вуст ветерана

У минулому номері «Черніг івщина» повідомляла про вересневі заходи та урочистості, які відбудуться в різних районах нашої області до великого ювілею - 70-тої річниці визволення Придеснянського краю від німецько-фашистських загарбників. З кожним роком сумна статистика свідчить, що тих, хто подарував нам перепустку в майбутнє, лишається все менше. А війна з вуст очевидців - це не зовсім те, про що розповідають нам підручники з історії. Тому наша газета залюбки дає слово тим, кому справді е про що сказати, чиї слова з кожним днем стають ціннішими - ветеранам. У ці дні нам неабияк приємно ще раз зустрітися з тими людьми, які гордо пройшли закривавленими шляхами жахливої війни і низенько їм вклонитися.

Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни Микола Отрох з блиском в очах від підступних сліз ще раз для читачів «Чернігівщини» пройшовся пам’ятними сторінками свого життя.

На роботу - пароплавом

Дитинство Миколи із села Отрохи,що розташоване неподалік Десни (Козелецький район), було звичним для більшості його однолітків. Багатодітна родина жила бідно, статків не мала. Тож дітям довелося з юних років самостійно заробляти на хліб.

«У моно рано померла мати, батько був інвалідом, тож на ііоі и іреба було самому ставати. Закінчивши дон’им. класів, я поїхав працювати на пійсь копий аанод «Арсенал» до Києва. Тоді не було іакою ірапспоріу, як тепер - машини, автобуси. До столиці добирався пароплавом понад шість годин, пригадує мій співрозмовник. - Коли мені виповнилося 16 років, я одружився на вдові свого брата. Катерина була гарною жінкою. Після трагічної загибелі брата вона лишилася зовсім самотня, а мені теж не вистачало жіночого плеча. Ось ми й вирішили підтримати один одного. За рік, у 1941 році, почалася німецька окупація Києва. Наш завод евакуювали вглиб країни, а нас - хлопців допризовного віку-зібрали й відправили на Донбас. Ми там у господарствах збирали урожай. Потім всі почали повертатися додому. Я з товаришами також втік. До Києва доїхали поїздом, а там уже, до села, пішки йшов. Діставшись домівки, побачив, що окупанти вже загарбали і наше село. Боляче було на все це дивитися».

Побував... у пеклі

У 1942-му році Миколу і його ровесників військкомат направив у запасний полк, що стояв у Червоних Партизанах (Носівський район). Там юнаки пройшли навчання і військову підготовку. Вже за кілька місяців їх помістили у товарні вагони і направили на Східну Україну. Саме там Микола вперше зазирнув смерті у вічі.

«Нас «напхали» у вагони. Куди їдемо? Навіщо? Цього ніхто не знав. Десь поблизу Конотопа німецькі літаки почали бомбити наш військовий ешелон. Це було суцільне полум’я і крики нещасних людей, які горіли живцем, - зі сльозами на очах говорить пан Микола. - Понад 360 чоловік тоді загинуло. Ті, хто врятувався, почали бігти до сусіднього села, аби знайти хоча б який-небудь прихисток».

Микола Пилипович у страшному «пеклі» також отримав поранення. Ледь дошкутильгавши до найближчого госпіталю, втратив свідомість. Чотири місяці провів чоловік у лікарні, доки зміг звестися на ноги. Звідти пішов до танкового десанту кулеметником.

«Так ми дійшли на Захід України, де у нас відбулася такасобі співбесіда з командирами. Після неї всіх солдат розподілили в різні спецгрупи. Я потрапив у 160-ту окрему роту охорони польового управління».

Жорстокий шлях солодкої Перемоги

Неодноразово нашому героєві разом з іншими солдатами доводилося проривати оборону ворога, занурювати його в тил і знищувати... Дійшов Микола Пилипович аж до Берліну.

«На підступах до німецької столиці точилися жорстокі бої, бо фашисти чинили шалений опір нашим військам. Та нам все ж таки вдалося прорватися. І здобути Велику Перемогу. Той день незабутній... Таку радість не можна порівняти ні з чим іншим. Але, не доведи, Господи, щоб наші діти, онуки, правнуки відчули те, що й ми. Бо занадто жорстокий то був шлях до солодкої Перемоги».

Після омріяної Перемоги пан Микола служив ще рік у Дрездені, а в 1947-му році демобілізувався і повернувся до рідного села. 12 років працював бригадиром у місцевому колгоспі, аж доки партія не направила навчатися у Полтавську партійну школу з підготовки керівних кадрів.

«Все ж таки «завербувала» мене партія, - посміхається ветеран. - Після трьох років навчання райком направив в село Одинці, де я очолив колгосп «Авангард». Це було масштабне багатогалузеве господарство. Працювали зранку до пізньої ночі. Ніколи не пасли задніх. Навпаки - завжди були в передовиках».

Нагороди, пенсія і... знову робота

24 роки свого життя пан Микола віддав головуванню у колгоспі. І недаремно. Як доказ цього, численні нагороди: два Ордени Леніна (найвища нагорода СРСР - Авт.), Орден Жовтневої Революції (за видатні досягнення в області розвитку народного господарства, науки і культури - Авт.) та Знак Пошани (за високі досягнення у виробництві -Авт.).

«Я б іще працював, та почалася горба-човська «перебудова» і мене відправили на заслужений відпочинок. Мовляв, треба давати дорогу молодим кадрам, - згадує мій співбесідник. - Та тільки вийшов на пенсію, прийшов до мене щойно призначений голова колгоспу і каже: «Ви нам ще потрібні. У вас неабиякий досвід. А у колгоспі нема кому ревізійну комісію очолити». Ну я подумав, наче й не хочеться ще «засиджуватися» в чотирьох стінах і пішов знову до рідного колгоспу. Ще дев’ять років там працював».

На пенсії наш герой також не сидить без діла. Він очолює ветеранську організацію Одинцівської сільської ради з початку її заснування і дотепер. Це для нього як друга домівка. А ось вдома на нього завжди чекає дружина, 30 соток городу і худоба.


«Коли моя Катерина померла, я взяв собі за дружину Надію, яка набагато за мене молодша. Щоб гляділа мене, - сміється Микола Пилипович. - Ну а раз жінка молода, то і я маю бути у формі - тримати марку, як кажуть. Наступного року мені дев’яносто, але зовсім не хочеться думати про старість. Коли в 2011 році до мене на свято Захисника Вітчизни заїхав Віктор Федорович і вручив Орден «За заслуги» III ступеня, ще більше захотілося жити. Він мав погостювати 20 хвилин, а пробув понад півтори години. Це нас порадувало. Я йому тоді сказав, що в державі, як і на фронті, має бути порядок. Голова держави погодився зі мною і зізнався, що для нього велика честь отримувати від мене поради. Приємно, що про нас, ветеранів, пам’ятають у нашій державі. Володимир Хоменко вже кілька разів у мене був. Словом, я щасливий, бо поряд є люди, кому ми потрібні! І доки я житиму, двері моєї оселі завжди відчинені для гостей! - підсумував Микола Отрох.

Сніжана Божок, газета "Чернігівщина" № 38 (418) від 19 вересня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: