Петро Проценко розповів, як під час боїв на Чернігівщині привозив людям необхідні ліки

Добавить новость

Четверг, 30 Ноября 2023 18:11  |  Просмотров: 930

Петро Проценко - чоловік, завдяки якому бага­то людей Коропщини, та й не тільки, на початку широкомасштабного вторгнення були з ліками. А ще завдяки Петрові багато хто зміг тоді, коли навколо Києва стояли російські війська, виїхати у відносно безпечні місця. Та чоловік У своїх діях нічого героїчного і незвичайного не вбачає, бо ж упевнений, що на його місці це зробив би кожен.



І хоча з початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну минуло вже понад півтора року, проте спогади про всі ті події - окупацію та відчуття страху і невизначеності - ще досить свіжі. Ще пам'ятаємо, як навіювали паніку порожні прилавки магазинів. Та без їжі залишитися було не настільки страшно, як без життєво необхідних ліків. Адже й аптеки спорожніли досить швидко, і купити те, що вкрай необ­хідно, просто не було можливості. А дітям треба були елементарні жарознижуючі, гіпертонікам - ліки від тиску, у людей із хронічними захворюваннями теж швидко всі запаси вичерпувалися.

І ось тим рятівним кругом для багатьох і навіть героєм, без перебільшення, став наш земляк Петро Проценко, родове ко­ріння якого - з Нехаївки. Та живе чоловік у Києві. Проте у рідному селі буває майже щовихідних. Принаймні, старається при­їхати. У Нехаївці живе його сестра, котрій допомагає.

Та, повертаючись на півтора року на­зад, Петро Проценко саме в Києві був, коли росіяни вже були на підході до столиці. Тоді ж багато киян тікало з міста, яке здригалося від вибухів.

- Перші кілька днів я був у Києві, а тоді все ж вирішив ризикнути і їхати до сестри в Нехаївку. Маю Рено Трафік, тож дав ого­лошення в інтернеті, що їду в село, можу взяти і пасажирів. Людей тоді, в першу мою поїздку, була повна маршрутка, адже бага­то було охочих виїхати з міста. Якою буде дорога, скільки часу займе поїздка, не знав.

Страшно, звісно ж, було, адже ж бойові дії йшли. Та й за людей відповідальність вели­ка. Тоді ми у дорозі були понад вісім годин, - і хоча нині співрозмовник усе з посмішкою розповідав, проте тоді, каже, було зовсім невесело.

- Дуже запам'яталася ще одна поїздка. Це було вже тоді, коли рашисти відступали з Київщини. А їхня дорога від­ходу через Конотоп була. Тим шляхом тоді ж і наш маршрут на Коропщину пролягав.

І як на зло в мене дорогою колесо проби­лося. Тоді дуже переживав, чи встигнемо проскочити, аби не нарватися на росіян. Та слава Богу, проскочили.

Але вже тоді, в першу «ходку», Петро Проценко віз на Коропщину не лише лю­дей, а й ліки для односільчан, родичів, знайомих. Та наступного разу, коли чоловік їхав у Київ, то мав цілий список медпре­паратів. Адже сарафанне радіо досить швидко спрацювало: люди вже знали про нехаївчанина, який і людей може з Києва забрати, і ліків необхідних привезти.

- Охочих виїхати з Києва, Ірпеня багато було. Чимало було і тих, кому треба було і ліки купити. Тож, аби знайти необхідні препарати, доводилося долати часом і до десяти кілометрів. Але діватися було нікуди, сідав за кермо і їхав, бо ж люди на мене надіялися, - розповідає.

- Та й в чергах доводилося вистоювати немало. А вони ж були і по п'ятдесят метрів. Бувало й таке, що дивлюся в інтернеті наявність ліків, а зі списку частина в одній є, а інші - в другій. Тож тоді навіть свою племінницю з дитиною брав: вона чекала своєї черги в одній аптеці, я ж - в іншій, - згадує події півторарічної давнини земляк.

- Був ще один випадок. Загадала ліки для дитини мама з Городні. А вони, як зараз пам'ятаю, коштували п'ять тисяч гривень та й були лише в одній аптеці біля академмістечка. Поїхав туди майже через увесь Київ. Було страшно, бо столиця тоді прострілювалася, могло прилетіти і в мою автівку. Але ж по­їхав, купив, привіз.

- А звідки про вас ще й у Городні ді­зналися? - майже перебиваючи, запитую у пана Петра.

- Ну якось дізнавалися люди про мене. За весь той час не тільки у Короп чи Нехаївку ліки привозив, - каже Петро Проценко і скромно додає, - на моєму місці так зробив би кожен, бо ж хіба можна було залишити і дітей, і стареньких без ліків!

Я і в селищну раду ліки завозив, - слухаю і подумки дякую за людяність. - Пам'ятаю, зайшов у приміщення селищної, а там у приймальні жінка по телефону балакає, і чую якісь фрагменти розмови: «Вбивали, ґвалтували...». А потім повертається до мене і вигукує: «Це він, це він.». Чесно, я й злякався, бо ж в голові фраза про вбивства. А потім біжить до мене і каже: «Це він моїх доньку з онуком із Ірпеня вивіз!» - і обіймає. Чесно, так приємно було.

Та було й чимало людей, які і не зна­ли того, завдяки кому у них з'явилися такі необхідні ліки. Але вони, упевнена, подумки зверталися до Бога в молитві дати здоров'я їхньому рятівнику. Та хіба ж за­ради подяки і якихось хвалебних од Петро Проценко це все робив. Людяність - ось як це називається. Хоча так шкода, що її так не вистачає багатьом.

Джерело: “Нові горизонти”, Ірина Боровська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: