Сільський бізнес родини Луценків: обробляють гектари городів та переробляють молоко на сир і сметану

Добавить новость

Четверг, 23 Января 2025 20:18  |  Просмотров: 460

Валентина Степанівна - вчителька, Василь Григорович - у минулому водій, лісник, а тепер - пенсіонер. Тримають трьох корівок, свиномат­ку, свиней... Обробляють гектари городів. Десять років тому вирішили не продавати молоко закупівельникам за безцінь, а переробляти на сметану, сир, масло та возити на базар

Знайомство почалося із жартів

Хто ходить у Коропі на базар за молочними продукта­ми, той неодмінно бачив харизматичного чоловіка, який торгує щосереди і щонеділі сиром, молоком, вершками, сметаною, маслом. А дехто його добре знає і вже не один рік прямує саме до нього. Це постійні клієнти. У кожного у молочному ряду є такі. Чоловіків із таким товаром на пальцях однієї руки порахувати можна, бо переважно жінки продають молочну продукцію. І Василь Григорович один із них.

Щоправда, з ним на базарі не зустрічалася. Може, тому, що не ходжу рано на ринок, а Василь Григорович довго не стоїть зі своїм товаром. Швиденько розпродався, та і додому або справи вирішувати. Бо коли їде на базар, багато собі планів у Коропі має, та й односельці доручень надають. І як відмовитися, коли людина просить.

Перебуваючи у Рождественському, мала можливість зустрітися з Василем Григоровичем. Знайомимося. Цікавлюся, яке прізвище у чоловіка. Ва­силь Григорович жартівник ще той.

- Знаєте, то міністр був на прізвище Луценко, так то мій дядько.

- Що, справді, дядько? - дивуюся.

- Та ні, що повірили може? Дуже люблю пожартувати. Луценко моє прізвище.

Сорок років - міцною родиною

Василь Григорович рождественець з діда-прадіда. Тут його коріння. А ось дружину взяв із сусідньої Атюші. При­слали її в їхнє село вожатою. А одного разу зустрілися у школі на вечорі.

- Мені кажуть: «Онде хлопець тебе проведе додому». А я питаю: «А в який клас він ходить»? На вигляд - шко­ляр, дуже юно виглядав, хоча вже після армії. Мені було двадцять, а йому майже 24. Коли навчалася на вчителя у Глухові, Вася пішов купити могорич, то йому алкоголю не продали, прийняли за «малолєтку», - згадує часи свого знайомства Валентина Степанівна.

Ота випадкова зустріч у школі й стала початком міцних стосунків. Невдовзі одружилися. Відтоді, як побралися, у серпні минуло вже сорок років.

Спочатку молода родина проживала у будинку Василевих батьків великою родиною. А згодом у дворі свій дім звели. Великий будинок збудували, бо тоді всі так робили - на перспективу. Престижно було. Діти підростали. Дума­лося, щоб усім місця вистачало.

- Будували у найважчий час - у дев'яності роки. Ото тоді, коли і цвяха не можна було купити. Стягувалися по­троху, та якось і ввійшли в новий просторий дім, - каже Василь Григорович. - Але життя дуже змінилося. Сільські діти у селах не залишаються, бо і роботи ніякої, та і кра­щого життя, ніж у селі, хочеться. І син, і донька у Чернігові мешкають. Уже маємо з дружиною трьох внучат. Старшому внуку Денису - п'ятнадцять років, Вані - дев'ять, а най­меншенькому внучку Дмитрику - два з половиною рочки.

Василь Григорович усе життя у колгоспі водієм пра­цював, а останні десять років перед пенсією - лісником в «Агролісгоспі».

- А пенсії заробив аж 27 тисяч, - каже і посміхається.

- Не вірите? Аж он прокурори та судді ще й більші пенсії отримують. Та жартую я. Заробив пенсії дві сімсот двад­цять п'ять. Стажу маю 31 рік та шість місяців.

- Мінімалку заробили, - констатую.
- А тому і тримаємо велике господарство, без нього у селі ніяк.

Торгують на базарі десять років

Великим господарством у селі нікого не здивуєш. Бо майже всі виживають, працюючи на землі та здаючи мо­локо заготівельникам. За копійки. Корів Луценки тримають усе життя, із самого молоду. Зараз у господарстві три годувальниці - Ася, Марта та Люта. Одну купили, двох виняньчили з теличок. А раніше і чотири корівки було. Захворіла Лиска, довелося здати. Колись молоко, як і більшість власників рогатих, здавали на завод за безцінь. А років десять тому Валентині Степанівні порадили: «А ви возіть молочну продукцію у Короп на базар, більше виторгу матимете від корів». Сумнівалися спершу, а як все не продасться, що з тими лишками тоді робити. Але спробували повезти молоко та сир на базар.

Розпрода­лися. Так і пішло. Молочний торговий бізнес ліг на плечі господаря. Бо одне, що Валентина Степанівна постійно на роботі у школі, інше - треба вміти продавати.

- Зі мною у торгівлі одні збитки, - сміється жінка. - Не вмію я продавати. А ось Василь, ніби народжений для торгівлі. У нього все виходить. Вміє покупця запросити до свого товару. Своїми жартами людей притягує. Постійно з посмішкою - це також налаштовує на контакт.

- Моя мама у торгівлі робила, то це у мене спадкове, - додає Василь Григорович.

Ось так і почали Луценки працювати на себе. Придбали доїльний апарат. Мають і сепаратор, аби вершки відбира­ти. На базарі Василь Григорович продає і чисті вершки, такі, що хоч на скибку намазуй, як масло, і сметану. Коло­тять і масло, варять сир. Звісно, є і кисломолочний сир. Вранішнє молоко, коли їде на базар, також іде на продаж. У Василя Григоровича половина продукції розпродується вже по дорозі до базару, оскільки має замовлення від по­стійних покупців. І на базарі дехто купує тільки у нього. Довго з товаром не стоїть, розпродується швиденько, тільки іноді привозить додому лишки.

- Колись я поїхала на базар. Підходить одна жіночка, спробувала продукцію, та і каже: «У Григоровича смачні­ше». Ну що тут скажеш, як воно може бути у нього смач­ніше, - розповідає Валентина Степанівна. - Василь ніби приворожив своїх покупців.

Якісне і дешевше

Грає роль і те, що у Василя Григоровича продукція дешевша.
- Сир продаю по 90-100 гривень за кілограм, верш­ки - по 110, сметану - по 60 гривень, - каже. - За ціну не тримаюся. Коли яка бабуся підійде, то ще і вступлю якусь п'ятірку.

Приємно було чути, як Василь Григорович називає своїх колежанок по молочному ряду дівчатами. Між ними конкуренції немає. Для всіх покупців вистачає.

- У мене продукція вся натуральна, - продовжує роз­повідь чоловік. - Колись підійшла одна жінка та і каже: «О, скільки згущувачу накидав, що така густа сметана». А я кажу, що ніяких згущувачів не використовую. Усе на­туральне. Якщо у мене не повна баночка вершків вийшла, то так і продаю, а можна було б доколотить молока і про­дати замість вершків, але то вже не те. Вершки у мене - справжнє масло, 67 відсотків жирності у них. І масло роблю зі свіжих вершків, а тому воно ото таке смачне, як колись на сирзаводі вироблялося. А сметану, аби ото на дні у баночці сироватка не відходила і довго зберігалася, відціджуємо на соломі.

У кожного свій фронт роботи

Усю роботу по господарству подружжя виконує разом, дружненько. Сказати, що роботу не ділять на чоловічу і жіночу, не можна. Бо у селі кожному роботи вистачає, і вона вже з роками закріпилася за кожним. Жінці не до­водиться виконувати важку чоловічу роботу, а чоловіку - мити банки чи топити сир. Хоча і не без винятків. Василь Григорович може і корів подоїти, і молоко до ладу довести. Здебільшого, догляд за господарством лежить на хазяїну, бо він вдома. І скрізь у нього порядок. А ось городи, до­їння корови, хатня вся робота - на дружині. Хоча молоко переробляють разом.

- Вершки відбираю я, - каже Василь Григорович. - Корів як подоїли, молоко відразу - на сепаратор. Масло міксером сам збиваю. Твердий сир варимо з Валею вдвох. Кисло­молочний сир жінка відтоплює.

- До нас приїздив чоловік купувати телятко, то казав, що молочне купує тільки у Василя, бо був у нас вдома, знає, у яких умовах утримується худоба. У сараї чисто, хоч у тапочках ходи, - хвалить чоловіка дружина. - А як миє сепаратор, то навіть зубною щіткою добирається у всі закутки.

- Аякже. У корівнику має бути чисто. Та і соломи ви­стачає, економити не доводиться. Бо своя, у тюках, з поля. У мене гектар під пшеницею, стільки ж під ячменем. Сію і гектар вівса, сімдесят соток кукурудзи. Загалом під зер­новими майже чотири гектари. Доволі люцерни, кашових гарбузів для корів насадили - дотепер годуємо хазяйство, соток двадцять буряка мали.

Сімейний бізнес у селі

Обробляє землю Василь Григорович власним «китай­цем». Має до нього всіляке причіпне обладнання, отож і сіє ним, і садить, і сіно косить, згрібає.

- Хоч і новий трактор, але трапилася біда, то довело­ся двигун ремонтувати, - ділиться чоловік. - Затратив 90 тисяч гривень, оце вам і сільські заробітки.

Як і всі в селі, садять картоплю. Цьогоріч, коли в усіх картопля не вродила, Луценки мали від неї зиск. А все тому, що закупили у понорницького фермера сортову насіннєву.

- Тоді, коли картопля була по 12 гривень, я купив у Бородюка насіннєву картоплю другої репродукції по 25 гривень. А еліта коштувала 60 гривень за кілограм, але то для мене дуже дорого. А через те, що замінили карто­плю на сортову, маємо і врожай, - розповідає господар.

- Виручила нас картопля цьогоріч, - додає Валентина Степанівна. - Продали, а тепер купуємо дрібну для ха­зяйства. За тонну буйної можна купити сім тонн дрібної. Вигідно.

Ось так і живуть, рахують кожну копійку. Телятка, по­росятка від свиноматки продадуть, молоко перероблять і відвезуть на базар. Зароблені гроші знову навесні вклада­ють у землю, щоб виросло те, що згодують господарству, щоб було те молоко та м'ясо. Яке знову продадуть, щоб гроші вкласти у землю. І ось так по колу.

А ще ж перекупники хочуть обдурити трудягу селянина. Василь Григорович розповідає історію, як колись приїхали заготовачі телятко купувати.

- Став на ваги. Свою ж вагу знаю. Потім телятко зв'язали, поклали у ночви. Бачу, як рукою заготовач щось здвинув на вагах. Кажу: «Не буде так. Давай переважу­ватимемо. Відійди від ваг». Зняли телятко, знову стаю на ваги - мінус сімнадцять кілограмів. Кажу: «А може, давай у мій бік 17 кілограмів, а не у твій». Мене не проведеш, а ось бабу якусь обдурять на раз-два. Це у них хвороба така - надурити. Я тепер, коли у мене купують теля, кажу, що у мене ваги є, то бояться дурити.

- А багато грошей за молочне телятко можна сьогодні взяти?
-Зараз по сімдесят гривень беруть живою вагою. Ось продали, то виручили 4,2 тисячі гривень. На сьогодні не­великі гроші. Та важким трудом зароблені.

- Роботи у селі багато, що у жінок, що у чоловіків, - кажу й уявляю, скільки роботи треба переробити, скільки горо­дів переполоти, скільки молока на продукцію переробити...

- Роботи багато тільки у тих, хто хоче працювати,- каже Василь Григорович. - А хто не хоче, то і роботи у них немає.

- Так на себе ж працюємо, не на кого ж, - додає Ва­лентина Степанівна.

А відпочинок тільки сниться

Маючи таке господарство, усе життя проходить у ро­боті. День розпочинається у Луценків о пів на п'яту. А до вечора так наробишся, особливо влітку, коли ще і городи, і сіно, і сотки під буряком, гарбузом, городиною, що аби до ліжка ноги дотягнути. За роботою у селі відпочинок тільки сниться. Ні вихідних, ні свят А ось щоб проїхати на відпочинок разом, на пару, то такого і не було, бо господарство не залишиш. Якщо комусь і треба кудись поїхати, то тільки сам, другий залишається на хазяйстві.

- Я навіть у дітей рідко буваю. Коли їду у Чернігів, то тільки сумки з гостинцями передам, та й у справах біжу, щоб надвечір додому приїхати, - розповідає Валентина Степанівна. - Діти та внуки до нас їздять. Ось тоді й свято, і відпочинок.
Усе життя у труді. У щоденних клопотах. Важкі оті сільські заробітки. Це тільки нам, покупцям на базарі, здається, що все так дорого. А варто уявити, скільки тру­да треба докласти, щоб надоїти той літр молока, скільки грошей треба вкласти і в худобу, і в землю, щоб заробити ту копійку. Міські жителі кажуть: «Добре у селі, у них усе своє». А що воно коштує оте все своє. Та Луценки ні на що не скаржаться. Бо ж на себе працюють, щоб самим прожити, дітям, внукам допомогти. Іншого життя вони не знають.

Джерело: “Нові Горизонти”, Людмила Ковальчук

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: