70-річна Надія Сагань їздить на чотириколісному скутері - і на базар, і на природу

Добавить новость

Пятница, 25 Августа 2023 16:23  |  Просмотров: 2025

У Коропі, особливо теплої пори року, часто можна побачити літню жінку, яка пересувається на чотириколісному скутері. Спереду у причіпному багажнику - якісь про­дукти, біля руля - палиці. Якось зустріла її біля Червоного Хреста, розговорилися. Цікавлюся, хто прид­бав для неї такий зручний транспор­тний засіб? Каже, держава. Якби не отримала цей скутер, то і не уявляє, як би й жила. Саме тоді і виник­ло бажання написати про людину з інвалідністю, про її будні і біди і які терни доводиться долати, коли вже немає здоров'я, а жити треба. Ми і не задумуємося, як воно бути, коли ти обмежено дієздатний, коли ноги вже не ходять, коли працювати нездужаєш і без сторонньої допо­моги в побуті не обійтися. Здається, то вже все - життя закінчилося. Але моя героїня - коропчанка Надія Михайлівна Сагань - доводить зворотнє.



Інвалідний візочок як засіб реабілітації

Жінці - 70 років. Сім років уже, як має групу інвалід­ності. Спершу отримала другу групу, потім, через декілька років, першу.
- У мене проблеми з опорно-руховим апаратом. Куль­шові суглоби вже зовсім зносилися. Одну ногу «підлаго­дили» - суглоб прооперували. Як інваліду безкоштовно протез поставили у Чернігові, але ходити краще не стала, бо другий суглоб також негодний, хрящової тканини вже не залишилося. Болять ноги, але більше болить спина. Що там - не знаю, не обстежувалася. Уже з тією спиною і жити. А ще, окрім того, інсульт перенесла.

- А групу важко було отримати?
- З моїм діагнозом - ні. Бо все на рентгенівському знімку видно. Спершу дали другу групу. Отримала інвалід­ний візок. Він мені і досі у дворі служить. Але на ньому важко їздити. Він уже ремонтований-переремонтований. Як застряне колесо у ямці, з місця не зрушиш. Поручні гнуться, а не їде, бо колеса маленькі.

Проживає Надія Михайлівна майже на краю Коропа, біля «Агроконтракту». До центру селища далеченько. А тому звернулася в управління соцзахисту за новим візком. Розказали, які є візки, але для їх отримання тре­ба була перша група інвалідності. Ось тоді і звернулася до лікарської комісії. У Короп з Бахмача спеціалісти приїздили.

- У мене питають: «Для чого вам перша група?» Кажу чесно: «Щоб візок отримати». Подивилися рентгенівський знімок, та і дали першу групу. Десь рік чекала на новий транспорт. А вже років зо два їжджу на електроскутері.
І робить нічого не треба, натиснув на кнопочку і - вперед. Він тепер для мене не те, що засіб пересування, а засіб реабілітації. Бо, можна сказати, я до життя повернулася.

Тепер Надія Михайлівна постійний покупець на базарі, сама купує все, чого потребує. Доводилося у соціальних мережах бачити світлини, яка викладала коропська пись­менниця і поетеса, краєзнавиця Валентина Михайленко. Удвох вони, буває, подорожують околицями Коропа, бувають у лісі, на лузі.

- Валентина Микитівна - це моя подруга дитинства, по сусідству жили. Разом виросли. І зараз товаришуємо. Я сама не наважуюся кудись на природу виїздити, бо коли погано стане, нікому і швидку допомогу виклика­
ти, а вдвох залюбки мандрую. Ось тому і кажу, що скутер для мене - це засіб реабілітації. Хоч і стомлююся, але стільки енергії отримую від поїздок на природу, та і від спілкування з людьми.

- Куди цьогоріч їздили?
- На Зелену неділю їздила на Мальцеву пристань. Але подруга моя не здужала, бо я - скутером, а їй же вело­сипедом. Нелегко крутити педалі. То я з внучкою Сашею їздила. Колись, ще у дитинстві, пам'ятаю, декілька разів була на плесу на Мальцевій пристані. Так схотілося той плес ще раз побачити. Поїхали, шукали плеса, а його вже там і немає, заросло все. Дорога вивела нас аж до льонозаводу. Назад поверталася трасою, то заряду акумулятора вистачило, а якби грунтовою дорогою, то, може, і не доїхала б додому.

- А бувало, коли акумулятор розряджався на півдорозі?
- Було раз. Не підзарядила, бо, думаю, далеко не по­їду. Захотілося мені до колишнього аеродрому з'їздити, полюбуватися доглянутими городами. Давно на полі не була. А там і заглох мій скутер. Добре, що донька саме гостювала у мене, то прийшла, тож і дотягнула мене до­дому, - сміється Надія Михайлівна.

Залишилася без роботи - завела корів

Надія Михайлівна змолоду працювала на хлібозаводі - у цеху, хліб пекла. Потім - на заправці, що біля «Агро­контракту» раніш знаходилася. А як закрили заправку, залишилася без роботи.

- Хто мене у п'ятдесят років на роботу візьме, ото я тоді і надумалася корівку завести, аби якось виживати. Восени продала всю картоплю з городу, та і купила пів­річне телятко. Виростила корівку, яка отелилася теличкою. Вийшло у мене з однієї корови - дві. Тримала і три, і чотири корови. Така була мініферма. Молоко за безцінь брали, та все ж вижити можна було. Бо, пам'ятаю, як на заправці працювала, було це у 90-ті роки, довгий час заробітної плати грошима не платили. Дадуть на всю зарплату фруктового чаю. Кажу, для чого мені цей чай, коли у мене фруктовий сад є. Або виплатять зарплату чимось іншим, ніяк не потрібним. Ото і розповідаю дітям, внучці, що тепер ростити дітей не те, що було колись. Дуже важко жилося.

Згадує Надія Михайлівна, як поїхала з дітьми у Чер­нігів у лікарню. Грошей на дорогу ледве нашкребла. А лікарка каже, що доведеться з дітьми приїздити двічі на місяць. Жінка каже, зарплату не платять, не зможе вона їздити. А лікарка як розкричалася, що судити таких ма­терів треба. Ну, ніяк вона не розуміла, що одинокій мамі зарплату фруктовим чаєм видають.

-Так мені боляче було, так образливо. Бо старалася для дітей, не голодні вони у мене були, і вдягнені не гірше за інших. І вже як виросли та поїхали у Києв на роботу, постійно всім допомогти хотіла, - каже.

Ростила доньок собі на радість

Особисте життя у Надії Михайлівни не склалося. Коли починалися стосунки з чоловіком, думалося, усе буде до­бре. Одружуватися не спішила, бо вважає, що штамп у паспорті сім'ю не скріпить. Для міцної сім'ї має бути інше. Але все ж двох доньок народила, на ноги сама поставила.

- Я просто дуже хотіла діток. Тоді рано народжували, не те, що тепер, а мені вже за тридцять перевалило, коли з'явилася старшенька Олена. А потім через три роки наро­дила Валю. А з чоловіком не склалося, розбіглися. Різні просто ми були. Але все життя він нам допомагав потроху.

- Як же ви справлялися самі з коровами, це ж і сіна скільки треба заготовить?
- Мені брат, жаль, уже покійний, допомагав сильно. Може знаєте, Андрій Григорович Овчаренко, біля РЕМу жив. Сама б і не справилася, - каже. - Я роботи не бояла­ся. І хату оцю сама збудувала, і сарай, і ворота поставила, і газ провела, і каналізацію зробила. Будинок будувала, ще дітей у мене не було. І отак усе життя і будуюся, щоб все було, як у людей. Єдине, що жалкую, що хату на цьому місці звела. Тут щирий пісок, постійно треба город поливати, щоб щось виросло.

На городі - на колінцях

Доньки Надії Михайлівни проживають у Києві. Має внучку Сашу, яка саме гостює у бабусі. Дівчина зізнається, що село не любить, а приїздить, аби бабусі допомогти.
- І все у нас так ладно виходить. І на кухні мені по­мічниця, і в городі, - каже Надія Михайлівна. - Бо ж я хоч і прилаштувалася все сама робити, але з Сашею все у нас виходить краще, швидше. Вона полуницю вибере, а я в картоплю залізу. Вона пройде по грядці, не видно, що і ступала, а я оглянуся назад, ніби коні по городу по­валялися.

Надія Михайлівна у городі все робить навколішки. Пошила собі наколінники для цього діла. Пройти з двома паличками може хіба декілька метрів, та і то потихеньку, аби палиця не посунулася. Бо як впаде, то самотужки вже і не підніметься, треба лізти до хати на чотирьох. Отож на город їздить на інвалідному візку, а там уже біля грядок - на колінцях.

Візочок, що вже відслужив для далекої дороги, стає у пригоді, щоб повісити і білизну. Хоч мотузку низенько прилаштували, але повісити одяг на двох палицях ніяк не виходить. Тому Надія Михайлівна кладе на візок підставку, щоб вище було, на коліна миску з білизною, палицею прихиляє мотузку і тільки тоді все в неї виходить.

- Узимку на візку і дрова до хати підвожу. Як? Кладу на коліна ряднину, навантажую дрова, та і доводжу до порогу. А там вже якось затягую у хату. У мене газ є, але іноді треба і котел затопити. Субсидії отримую, якщо економно, то вистачає. Мені двадцять п'ять градусів не треба, вистачить і чотирнадцять. Як холодно, то електро- простирадло виручає, бо непрооперована нога сильно мерзне. А в хаті у мене також є інвалідний візок. На кухні все роблю сама, сидячи у візку. І їсти варю сама, і посуд мию, і прибираю. Це вже я зараз прилаштувалася жити і з усім справлятися, а спочатку важко було.

Земля сили додає

- У мене ноги почали боліти, коли ще років сорок було, - продовжує жінка свою розповідь. - А потім, уже на пенсії, пересувалася, обпершись на велосипед. А коли вже сіла зовсім, думала, пропаду. Сиджу днями, у вікно дивлюся, думки погані у голову лізуть. Сумно було. Колись, ото коли чула, що когось посадили в одиночну камеру, думала, як воно добре, спокійно, ніхто не заважає. А потім і сама дізналася, що таке одиночна камера, коли опинилася одна у чотирьох стінах, без можливості вийти у люди. З розуму зійти можна. Взяла себе в руки і почала вчитися жити по-новому.

- А доньки що, не зовуть до себе?
- Одна живе у свекрухи, друга винаймає квартиру. Куди я поїду?Та і не зможу я жити на поверсі. Я їм кажу, ви там у своїх квартирах, ото як цукерки у коробці. Їм там добре, а мені треба жити на землі, вона мені сили дає. Буває так погано себе почуваю, а вийду у двір, тут у мене виноград росте, тут капусточка. Квіточкою по­милуюся. Поїду у город, зілинку вирву, другу. Дивись, і краще себе почуваю.

У городі Надії Михайлівни - повний порядок. Росте все, навіть полуниця. І скрізь ні зілинки. І це при тому, що доглядає за грядками людина з інвалідністю. На колінцях. Приїздять доньки. Особливо допомагає Валя. Ось на літо ощасливила своїм приїздом любима внучка Саша. Це ж яка тільки радість для бабусі!

Поміч треба, але не постійна

- Вам би треба постійний догляд, - кажу.
- Я все роблю сама, але іноді, не дуже часто, мені і треба якась допомога. Можна б оформити когось по догляду. І стаж би йшов людині, але обійшла сусідів, ніхто не згодився. Можна було б платити якісь гроші і ходив би соціальний працівник з терцентру, але мені не треба, щоб він постійно ходив, мені допомога треба тільки вряди-годи, - каже.

- Улітку вас виручає електроскутер, а як взимку? Треба і за продуктами, і в аптеку...
- Мій скутер, коли температура нижче п'яти градусів, не рекомендується заводити. Отож я запасаються всім і можу місяць прожити, не виходячи з хати. Навіть хліб купую про запас. Кладу або в холодильник, або у веранді, взимку він не псується. Насушую сухарів, а потім роз­парюю. Можу спекти щось замість хліба. А потім, коли відлига і сніг розтане, знову виїжджаю за продуктами.

Надія Михайлівна всю нашу розмову посміхалася, жартувала. Така не завжди. Коли прихватить, що світу білому не рада, а відпустить - життя у барви вбира­ється. За натурою вона оптимістка. Сильна духом, що і казати. Інший вже б розклеївся, а вона живе повноцінним життям, наскільки це можливо у її ситуації. І ні на що не скаржиться. І ні на кого. І навіть невеликої пенсії їй на все вистачає. І навіть на лікування, а воно недешево обходиться, вдається зекономити. У неї все добре. Ото тільки, аби роки не котилися вниз, аби ноги і спина не боліли. Бо так хочеться стати з інвалідного візочка і прогулятися рідним Коропом. Але.

Людмила Ковальчук, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: