Іван Табірца, що загинув у битві за Соледар був із рідкісної за мірками кожної війни касти воїнів

Добавить новость

Понедельник, 27 Февраля 2023 13:01  |  Просмотров: 54368

«Він був справжнім воїном, сильним і тілом, і духом, надійним, як скеля», - кажуть про нього друзі, побратими. «Він був гарним сином, братом, чоловіком і татком», - говорять з болем про нього рідні. А війна нарекла його ще й Героєм. Навіки. Ці слова про нашого земляка Івана Табірцу, який 5 січня загинув у Соледарі.



Легких доріг у житті не шукав

Бахмут... Соледар... Вони стали чор­ними символами смерті, справжнім пеклом у прямому сенсі. Наразі це найгарячіші точки фронту: бої тривають буквально за кожен клаптик, за кожен сантиметр землі, яка залита кров'ю наших захисників. Боже, скільки їх, таких відважних, а для когось найрідніших, там уже полягло.

І в цьому пеклі, де смертельні кулі свищуть, мабуть, не вмовкаючи, загинув і наш земляк-коропчанин Іван Табірца. Це був контактний бій. Автоматна черга - і життя обірвалося вмить.

Сумна звістка швидко долетіла до Коропа. Від таких новин із фронту серце щоразу стискається від болю. А як рідним пережити таку звістку? І як жити далі із цим горем? І жодні слова не втішать. Ніякий час не залікує рану. Вона ятритиме серце все життя. І з тим болем треба якось жити. А ще - зі спогадами: світлими, теплими і щемливими.

Непросто писати про людину у мину­лому часі - був. Важко говорити з рідними, які назавжди втратили свого сина, брата, чоловіка, тата. І в такі хвилини непростої і напруженої розмови відчуваєш себе пев- ною мірою циніком: у людей горе, біль, а ти мусиш щось розпитувати, боячись при цьому якимось питанням зробити ще болючіше. Але писати про таких воїнів потрібно, бо вони - наші, рідні! Бо вони - Герої! Бо вони загинули за кожного з нас.Бо такі, як Іван, кров'ю пишуть нові сторінки України.

Яким він був, Іван? Зростав спокійною дитиною, товариською, неконфліктною. До старших - з повагою. Зі старшим братом Юрієм - один за одного завжди горою. По­чули від мами Олени Миколаївни. Роботи ніякої не цурався: і вдома завжди допо­може, і родичів виручав.

Його захоплення, його любов - спорт. Іван був кращим у боксі, волейболі, сило­вих дисциплінах. Та дитинство так швидко закінчується. А після нього - дорога в до­росле життя.

Армія. Служити коропчанин потрапив до 25-ї окремої Дніпропетровської повітря­но-десантної бригади, до якої, як відомо, відбирають кращих з кращих. Потім було навчання у Глухівському педагогічному вузі. Легких доріг у житті Іван не шукав, а вони часом були дуже небезпечними.

2014-й рік. Коропчанин пройшов гор­нила АТО. Боронив країну у складі 41-го Чернігівського батальйону територіальної оборони.

У біографії Івана є сторінка життя, пов'язана з Африкою: працював у Кенії - він був особистим охоронцем.

«Іти воювати - це мій вибір»

Перед повномасштабним вторгненням орків на Україну Іван працював понад два роки у Києві. Свого часу, перемігши у кон­курсі на вакантні посади співробітників те­риторіального управління Служби судової охорони у Києві та області, коропчанин з кінця грудня 2019 року розпочав забезпе­чувати охорону громадського порядку на об'єктах правосуддя столиці. Згодом став командиром відділення підрозділу швидко­го реагування територіального управління столичного регіону.

І ось 24 лютого. Війна. Понад місяць сержант Служби судової охорони забез­печував громадський порядок на вулицях Києва, а потім Іван прийняв доленосне рі­шення. Це було свідоме рішення справж­нього воїна і патріота.

- Мені, чесно кажучи, не хотілося, щоб він ішов воювати. Його всі хлопці в судовій охороні лишилися на місці. Він теж міг не піти, будучи на такій роботі, але. «Іти воювати - це мій вибір», - сказав мені син.

До речі, душа боліла в Олени Мико­лаївни не тільки за Івана. На фронті - і старший син Юрій, і чоловік Іван.
Троє чоловіків із сім'ї - і всі були на війні. І за кожного - тривоги, переживання, молитва.

Іван боронив країну від ворога на херсонському напрямку. На зв'язок з ма­мою виходив нечасто, скоріш зв'язувався із старшим братом. Про війну нічого мамі не розповідав. Завжди говорив коротко: «Мамо, у мене все добре».
Та згодом Івана з Херсонщини пере­кинули на бахмутський напрямок.

- Це було якраз 24 грудня. В Івана був день народження. 33 роки. Телефонує син, каже: «Мам, нас на Донеччину перекида­ють». Від тієї новини аж зойкнула на все метро, була саме в Києві, - згадує Олена Миколаївна

- Іван ніколи ні на що не скаржився. Завжди говорив, що у нього все в порядку, - розповідає брат Юрій. - Уже коли був у Соледарі, розповідав, що зброї немає, воювати нічим. Їх просто кидають на амб­разуру. Бо ж чисельність ворога велика: спочатку сунуть прості орки, як кажуть, м'ясо, а за ними йдуть специ. Якщо в Хер­соні були часті обстріли, але контактних боїв було менше, то в Соледарі ближні бої були постійними.

Бій 5 січня став останнім у житті Івана.

- Передчуттів поганих у вас не було? - питаємо у мами.
- Ні, просто того дня був поганий на­стрій, але навіть у думках не було, що може щось статися із сином. Ваня був завжди такий обережний, але ж це війна, - відповіла мама.

Щемливий спомин про Івана

Сьоме січня... Для Коропщини це було скорботне Різдво. Пізно ввечері наш земляк повертався додому навіки. Міс­течко зустрічало свого Героя навколішках. Зі сльозами на очах. З тугою в серці. Наступного дня Івана Табірцу провели в останню путь. Прощальні промови. Сльози. Голосіння. Три вистріли почесного караулу. І скорбота від непоправної втрати у серцях мами, тата, брата, молодої дру­жини. Іван зовсім недавно створив сім'ю. Народився синок, якому лише два місяці. Лише раз у житті молодий татусь потримав на руках свою кровинку.

Переглядаю світлини воїна у соцмережі. Молодий, красивий. А який дужий і міцний! Справжній богатир! Справжній воїн. Не хочеться вірити, що його вже немає серед нас, але. Його загибель стала болючою втратою також і для його побратимів, і для його друзів.

«Різдво вже, мабуть, ніколи не буде таким, як мало б бути: світлим сімейним святом. Тяжкі думки і спогади приходити- муть знову і знову. Мені треба було трохи часу, щоб усвідомити, що тебе з нами більше немає. Прийняти це ще важче. Війна в чотирнадцятому році звела нас серед мільйонів стежок, війна в двадцять третьо­му забрала тебе, - пише на своїй сторінці у соцмережі побратим Івана Олександр Мельников. - Ваня... Я завжди дивувався, як ти вмієш дивитися на речі - просто, інко­ли трохи прагматично, але майже завжди з гумором. Добрий, спокійний і надійний, як скеля!..Ти тільки створив сім'ю, народив сина, як ця клята війна зруйнувала все... Спочивай з миром, друже! Світла пам'ять! Нехай Господь прийме та проведе до раю душу Героя».

Іван був особисто знайомий з україн­ською політичною діячкою, активісткою, народною депутаткою України 8 скликання Надією Савченко. Більше того, він був її другом.

«5 січня в Соледарі, бахмутський на­прямок, від кульових поранень у ближньо­му бою загинув мій друг, командир взводу, сержант Табірца Іван», - пише на своїй сторінці у фейсбуці Надія.

Іван, за її словами, був із рідкісної за мірками кожної війни касти воїнів. Воїнів, а не військових чи військовослужбовців.

«Воїни, не ниючи, свідомо йдуть на найнебезпечніші завдання, тому що не ставлять своє життя вище за життя інших людей, вони завжди готові на самопо­жертву. Такий бій, як під Бахмутом, кожен може витримати тільки раз в житті - якщо пощастить вийти з пораненням і це врятує життя. Вижити та уціліти - це нейморівна вдача, - пише Надія Савченко. - Таких рубежів, як Бахмут, у нас за цю кляту ба­гаторічну війну буде ще не один. Окопної війни більше не буде. Кожного з нас чекає свій бахмутський рубіж...

Як далі жити після втрати рідних, най­більш гідних людей? Просто йти вперед і стріляти. Убивати ворогів не через помсту. Ти не влучиш саме в того, хто вбив твого друга. Убивати ворогів України для того, щоб захистити право майбутніх поколінь українців вижити. І жити на нашій Рідній Землі! Бо саме за це йдуть у бій справжні воїни. Саме за це гинуть найкращі.».

Джерело: газета "Нові горизонти" від 19.01.2023, Людмила ВЛАСКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: