Ексдиректорка коропського сирзаводу Надія Дуплова працює у свої 88-років

Добавить новость

Пятница, 2 Декабря 2022 19:21  |  Просмотров: 6035 | Обновлено 5 Декабря 2022 14:09

Вирішила зустрітися з Надією Миколаївною, оскільки наша газета ніколи не писала про цю особливу людину. У минулому - головний інженер, а потім і директорка найпо­тужнішого на той час у районі підприємства - сирзаводу. Зараз - пенсіонерка, але, не дивлячись на те, що вже у грудні святкуватиме 89-річчя, ще працює. У такі поважні роки люди вже сидять вдома, потихеньку соваються дво­ром та хіба що неподалік до магазину - сходять. А про те, щоб ходити на роботу, і мови не може не бути. Літа вже не ті. Але Надія Миколаївна, усе життя якої пройшло у труді, вважає, що вона живе тому, що працює.



Наша зустріч відбулася в редакції. Але перш ніж го­ворити, Надія Миколаївна попередила:
- Я ж росіянка, - і сльози змочили очі.

Виявляється, нещодавно зустріла вона знайому, яка добре її знає, а та в очі випалила: «І не соромно вам?».

- За що? - дивуюся.
- Бо я росіянка, а зараз росія воює проти України. Але ж я не в росії живу, я вже 65 років проживаю у Коропі. Тільки юність моя пройшла там, а все моє життя - тут. Я громадянка України не тільки по паспорту, а і в душі. Мені так боляче стало, мені так образливо таке чути, - плаче.

Заспокоїла співбесідницю та і перевела тему. Хотіло­ся з перших вуст почути про роботу Коропського сирзаво­ду, продукція якого славилася далеко за межами Союзу. Зараз сирзавод не працює - потужне колись підприємство вмерло. Але не будемо про тепер, то тема інша, бо Надія Миколаївна до розвалу підприємства, якому віддавала всю себе, жодного відношення не має. Ми - про славне минуле нашого сирзаводу, яке стало славним завдяки і нашій героїні також.

Великому кораблю - велике плавання

У 1957 році доля закинула випускницю Ленінградсько­го технологічного інституту холодильної промисловості у Короп. У той час мало хто міг здобути вищу освіту - таких були одиниці. А Надія, не дивлячись, що була з небагатої сім'ї, не тільки вступила до престижного інституту, а й успішно його закінчила.

- Останні роки стипендію стали давати не всім, а тільки тим, хто добре навчався. Я вчилася успішно і стипендію мала, одна з небагатьох. А що мені було робити, батьки нічим не допомагали. Я з робітничої сім'ї. Після навчання направлення отримала у Чернігів. Нас троє тоді приїхало.

Кого куди, а мені сказали:

«Великому кораблю - велике і плавання. Поїдеш у Короп».

Я закінчувала факультет молочної промисловості. А тут якраз розрахувався із сирзаводу головний інженер.

То мене відразу на таку від­повідальну посаду. Дирек­тором тоді був Тимощенко, - розповідає.

- Пам'ятаю, наш сир у ті часи славився, - кажу. - А яке тільки морозиво смачнюче було. Ось скільки живу, ніколи такого морозива, як у дитин­стві, не куштувала.

- Морозиво і дійсно було дуже смачним, і сир, і масло також, а згодом і сир Черкась­кий (сир пресований). Але було це не відразу, - каже Надія Миколаївна.

- Коли я приїхала, то на заводі стояв локомотив. Саме так, отой, яким тягали на залізниці потяги. Тільки у нас він подавав електрику і пар на під­приємство. Там стояли бабітові підшипники, які постійно плавилися. Увесь день Тимощенко по Коропу шукає підшипники, а молоко стоїть, кисне. А потім уночі ми його переробляємо.
Скільки тільки ночей я на заводі про­вела, там, на прохідній, і ночувала. А що можна зробити із кислого молока? Хіба буде хороший сир? А оскільки локомотив то працював, то ні, то холодильне обладнання не могло забезпечити необхідної температури для вилежу­вання сиру у підвальній камері.

Сир мав вилежатися два з половиною місяці при 10-12 градусах, а цього не було. Час від часу його перемивали, бо обростав цвіллю. І тільки тоді парафінували. Сир у нас брали тільки на Київський завод плавлених сирів для переробки, такий він був не­годящий. А масло і взагалі колотили у дерев'яній бочці. Підприємство було нерентабельним, котилося до дна.

І ось на такий відсталий завод направили молоду дівчину без досвіду роботи та ще і відразу головним інженером. Але завзяття Надії було не позичати та і зна­ння отримала добрі, отож відразу почала мізкувати, як змінити роботу підприємства, аби були прибутки, а не одні збитки. Звісно, покращити якість продукції.

Треба було забезпечити безпере­бійну подачу електроенергії та пару. Потребувалося нове обладнання, а грошей на підприємстві не було. А тут якраз на завод наві­дався кредитний інспектор держбанку Олександр Буцик, проводив збори. Було це у серпні 1958 року. Надія Миколаївна озвучила свої пропозиції, що починати треба із придбання нового обладнання. І вони були під­тримані.

- Я робила розрахунки і через позики банку стала оформляти нове обладнан­ня. Локомотив був викину­тий. Купили паровий котел, дизельну електростанцію, нове холодильне та техноло­гічне обладнання. Придбали лінію поточного виробництва масла. Тоді встановили се­паратор для високожирних вершків, які пропускали че­рез маслоутворювач, і вже масло текло у ящики, а не вибирали його з бочки. Не відразу наш сир став належ­ної якості.

У цьому процесі по­мінялося три майстра-сиророба. А потім на завод приїхав майстром Петро Матвійович Кисельов, його дружина була бактеріологом, і вони налагодили виробництво сиру такої якості, що продукції присвоїли «Знак якості».

Це був величезний успіх. Масло також було високої якості. Ми тоді неодноразово брали участь у Всесоюзних оглядах якості сиру. До речі, єдині з області. А яке тільки морозиво ви­готовляли! А ще ми виготовляли молочний цукор (лактозу) із сироватки, - хвалиться здобутками Надія Миколаївна.

Ми переглядаємо чорно-білі світлини із сімейного архіву, на яких Надія Миколаївна у колі робітниць. А ось - їй вручають вимпел за високу якість продукції. На іншому фото - учасники обласного зльоту якості, який проходив на базі нашого заводу. Надія Миколаївна зга­дує тих, хто працював поруч і без кого не було б високої якості продукції. Це Василь Іванович Бабко, Ніна Іванівна Немченко, Поліна Миколаївна Аршаниця, Марія Кузьмівна Тарасенко, Ольга Миколаївна Шинкаренко, Марія Петрівна Редько, Тетяна Іванівна Онищенко, Віра Костянтинівна Козубенко, Віра Василівна Іванова, Віра Григорівна Колотилкіна та інші.



Надія Миколаївна Дуплова (третя справа) у колі робітниць. Фото 80-х років

Усю себе віддавала сім'ї і заводу

Одночасно з початком модернізації підприємства, змінювалося й особисте життя молодої спеціалістки. Че­рез чотири місяця після тих зборів за участі кредитного інспектора Олександра Буцика, Надія вийшла за нього заміж, а у 1960 році народила донечку Аню. Коли дитині було три місяці, стали кликати жінку на роботу, бо нікому було керувати. Це був період кардинальних змін на під­приємстві.

- Важко тоді працювалося. Багато було роботи. Вста­новлювали нове устаткування, налагоджували техно­логічний процес. А ще і дитина маленька. Я її здала у ясла і бігала з роботи, аби погодувати, - пригадує Надія Миколаївна. - Я всю себе, все своє життя віддавала роботі і сім'ї. Останні десять років перед пенсією була директор­кою сирзаводу. Оскільки продукція була високої якості, то поставляли її тільки до великих міст: Києва, Москви та Ленінграду. А за кордоном нашим сиром смакували у Німеччині та Кубі. Масло поставляли до Югославії. Уже минуло стільки років, а люди пам'ятають наш сир. Одна коропчанка якось мені хвалилася, що наш сир купували у Києві як найкращий. Ось таку продукцію ми навчилися тоді робити.

- Мені дуже жалко заводу, що він не працює, стільки праці в нього вкладено, - каже крізь сльози. - А яку продук­цію робили! Ми тоді переробляли 20 тонн молока за зміну. Зараз, напевне, по коропській зоні стільки не набереш.

«Я б не хотів іншого життя...»

Надія Миколаївна пішла на пенсію на початку дев’яностого року, на порозі великої “прихватизації”. Чому, цікавлюся, передала свій директорський портфель, чому не попрацювала ще, можливо б, усе було по-іншому. Каже, тоді не можна було працювати на пенсії на керівній посаді, тільки три місяці. Пішла на мінімальну пенсію. І знову питаю, чому на мінімальну, була ж на таких високих посадах. Виявляється, заробітна плата була невеликою. Тоді рядові працівники заводу, каже, отримували більше від директора. І тільки не дуже давно переоформила чоловікову пенсію на себе, він був інвалідом війни, то пенсія стала дещо більшою.

У нашому сьогоднішньому уявленні керівник велико­го підприємства має жити у добротному домі, їздити на дорогому авто... Принаймні, так воно є. Але не в даному випадку. Надія Миколаївна прожила скромне життя.

- Будинок, у якому живу, отримав чоловік від роботи, він згодом був керуючим банку, - каже.

Уже 27 років як Надія Миколаївна проживає сама. Чоловік Олександр Петрович пішов із життя. Пережив п’ять інсультів.

- Коли трапився перший інсульт, чернігівські лікарі сказали, що проживе ще 8 років. А я купила козу та стала випоювати його цілющим козячим молоком, і він прожив ще 17 років. У нас були дуже хороші стосунки. Коли він уже лежав, то казав мені: «Я б не хотів іншого життя, як з тобою прожив».

Має Надія Миколаївна двох дітей. Донька Аня в Києві проживає, уже пенсіонерка. У неї дві доньки і дві внучки. А син Юрій у росії. Раніше приїздив, допомагав, а тепер усі зв’язки розірвалися - дзвінки не доходять.

Більше тридцяти років - страховий агент

Окрема сторінка у житті Надії Миколаївни - її робота у страховій компанії «Оранта». Пропрацювала там більше тридцяти років, відразу, як вийшла на пенсію. Тоді керів­ниця страхової запросила на роботу. У дев’яності дуже важко жилося, а тому згодилася. Та і здоров’я дозволяло. Так і працює. Для чого? Що спонукає у такому поважному віці ще і ходити на роботу? - дивуюся.
- Я живу, тому що працюю. Постійно у русі. Ходжу багато пішки. А ще тримає мене у трудовому ритмі те, що я маю мету: куди йти, що робити. На кожен день у мене є план робіт, і це дає мені сили. Якби сіла вдома, розслабилася, то вже все, може, і не жила б. Я навіть город маю, десять соток під асфальтним заводом. Об­робляти допомагає дочка, - хвалиться жінка своїми трудовими подвигами.

- Але, напевне, уже важко працювати, у літньому віці хвороби обсідають, ноги болять, - кажу.
- Тільки серце болить іноді та у голові паморочиться. Почала дещо забувати. У голові тримаю тільки роботу. Уночі лежу, думаю, що мені треба зробити вдень.

У чому ж секрет довголіття жінки, яка прожила нелегке життя. Адже на той час жінок-керівників було одиниці. Це тепер жінки відстоюють своє гендерне право на рівність, а тоді світом правили чоловіки, а жінкам - місце на кухні. Надія Миколаївна вправлялася скрізь: і вдома, і на за­воді був порядок.

- Я все життя у русі, у роботі. А зараз уже десять років займаюся тібетською зарядкою. Уранці, коли відчуваю, що проснулася, але ще не відкрила очі, починаю робити зарядку прямо у ліжку, - ділиться секретами довголіття. - А коли встаю, відчуваю бадьорість і активність. А ось під вечір втомлююся.

Надія Миколаївна етнічна росіянка, розмовляє росій­ською мовою. Але все її життя - в Україні, яка за 65 років стала для неї рідною. А наша Коропщина - найкраще місце на землі, де відбулося її професійне становлення, де була щаслива з чоловіком, дітьми.

- Я українську мову розумію. І читати можу. А ось говорити і писати не вмію. А тоді, коли працювала, українська і не вимагалася, уся документація була на російській, - каже.

Надія Миколаївна обурюється діями росії в нашій країні, що ось так прийшли убивати наших людей і все руйнують, і як всі ми чекає миру і перемоги.

Я ж прощаюся зі своєю героїнею і бажаю їй до ста, а то і більше, прожити у доброму здоров’ї під мирним небом України.

Джерело: газета "Нові горизонти" від 03.11.2022, Людмила КОВАЛЬЧУК. Фото авторки та із сімейного альбому

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: