Валентина Мірошніченко розповіла, як керує старостатом з п’яти сіл

- Пані Валентино, чи великий у вас старостинський округ?Яка його інфраструктура?
- У нашому старостаті п’ять сіл - Іваниця, Зоцівка, Загін, Ковтунівка та Купина.
Зареєстровано близько півтори тисячі населен­ня, але наразі проживає 1200. Найбільше село - Іваниця, близько тисячі мешканців. Є ліцей, де навчаються 118 учнів, дитячий садок, який відвідують 37 діток. У садочку три групи - молод­ша, середня і старша. У ліцеї діти навчаються оф­лайн, бо маємо укриття.

Приміщення ліцею триповерхове, дитсадок - на два поверхи. Вони добре облаштовані й догля­нуті. В Іваниці є бібліотека, Будинок культури, медична амбулаторія денного стаціонару. Її очо­лює дуже фаховий лікар Олександр Євгенійович Лещенко, працює досвідчений персонал. На те­ренах села та громади маємо потужне підприєм­ство - ТОВ «Аграрна компанія «Нива-плюс». До наших інвесторів ми звертаємося з будь-яких питань. Чи це транспорт, чи фінансова або ма­теріальна допомога, будівельні матеріали тощо. І вони ніколи не відмовляють. Більшість пайовиків старостату - в «Ниві-плюс». Їм підприємство та­кож йде назустріч у різних питаннях. А коли роз­почалося повномасштабне вторгнення, «Нива- плюс» безкоштовно роздавало людям борошно та молоко.

- Відколи ви очолюєте округ?
- На посаді старости я з 20 листопада 2020 року. Раніше була в колишній Іваницькій сільській раді землевпорядником. Ще працювала секретарем виконкому. Коли почалося об’єднання громад, мені Валентина Федорівна Карпенко, тодішня очільниця Парафіївської громади, запропонува­ла обійняти посаду керуючого справами. Коли настав час виборів, Галина Леонідівна Петруша, нинішня голова Парафіївської ТГ, запропонувала мені посаду старости. Я погодилася не вагаю­чись, адже добре знаю Іваницю, бо тут народи­лася, виросла,закінчила школу, вийшла заміж, працювала. І знаю всіх - від малого до великого.

- Пані Валентино, як минула окупація для вашого старостату?
- На третій день повномасштабного вторгнення по Іваниці рухалася велика російська колона - по­над 150 одиниць техніки. Вони пройшли Іваницю центральною вулицею і ночували за селом - між Іваницею і Городнею. Було страшно. Все село наче вимерло, люди затамували подих. Адже ми не знали, чого очікувати. У мене особисто ночі не було - телефон із зарядки не вимикався, бо всі телефонували. Довелося побути ще й психоло­гом, люди були дуже стривоженими.
Жодного дня я не була вдома, весь час на ро­боті, хоча чоловік дуже переживав за мене. Від­верто, мені було дуже страшно. Я сама їжджу автівкою - селищна рада надала Chevrolet Niva. Від дому до старостату близько 3 км. На роботу потрібно було добиратися ще й тому, що всі чека­ли - проїде староста чи ні. Як староста проїхала, починався рух.
Наступного дня, після того, як пройшла колона, чоловіки зійшлися до старостату - був повний ак­товий зал. Запитували, яка потрібна допомога, казали, що потрібно гуртуватися і щось робити. А тоді багато машин, схоже, чужих, їздило без роз­пізнавальних знаків, тож вирішили контролювати, хто заїжджає в село і виїжджає з нього. Сформу­вали групи, вони цілодобово чергували на вули­цях. Усю інформацію ми передавали до ЗСУ.

- Хліб, продукти до нас довезти не могли. Тож випікали самі, з борошна, яке надала «Нива-плюс». Допома­гав нам Борис Григорович Щербина, підприємець, він щодня був в адмін- приміщенні. Ми сформували свою тероборону, яку очолив Сергій Воло­димирович Середенко. Його син був в АТО, отримав поранення. Щойно з’явився виїзд із Іваниці, чоловіки ви­рушили до Прилук і привезли маши­ну хліба. Це було наче свято. А потім у Парафіївці відкрилася пекарня, і ми їздили туди за хлібом, який потім розвозили селами та роздавали. На­магалися нікого не обділити.

Після першої колони, яка пройшла транзитом, через три дні зайшла інша, вдень. Їх дуже потріпали під Ольшаною, й окупанти стали гру­пами повертатися назад. Спочатку близько 80 одиниць, а потім 17, які зупинилися за Зоцівкою.

У їхньому складі були «Гради», важ­ка техніка. Солдати пішли у Зоців- ку шукати продукти, а там зовсім небагато населення. «Розжилися» на картоплю й цибулю, тому пішки вирушили на Іваницю. Десь узяли мій номер телефону і подзвонили. У слухавці я почула: «Я солдат русской армии, меня зовут Захар. Я знаю, что вы голова теробороны. Нам нуж­но с вами переговорить». Я кажу своєму помічникові: «Мені зателе­фонували окупанти...» Він питає, що я збираюся робити? Кажу, що поїду машиною. Той мені відповідає, що не пустить саму. Аж телефон знову задзвонив, вони кажуть, щоби я по­квапилася, бо в них небагато часу. А я їм відповідаю: «Не стріляйте лю­дей». Чую, що стріляти нікого не бу­дуть, їм потрібні продукти. Але якщо v vвони за годину не повернуться, то село накриють «Градами». Ми швид­ко зателефонували в Прилуцьку ад­міністрацію і пояснили ситуацію. А там нам відповіли, щоб ми їхали і пропонували ворогам здатися. Ми вирушили удвох, про що я попере­дила росіян. Сказала, що зброї у нас немає. Коли ми добралися, вони дуже поспішали. Сказали: «Извини­те, мать, дайте нам уйти». І ще раз попередили: якщо вони не повер­нуться, нас усіх тут постріляють. Нам пощастило. «Гради» поїхали і нас не зачепили...

Як окупанти відступали, то поціли­ли з танка в магазин «Торговельний дім». І один поранений був - у нього вистрілили з автомата.
Коли окупанти вийшли з Чернігівсь­кої області, ми почали повертатися у мирне русло, займатися поточними справами. На старостинський округ громада виділила трактор, який влітку косить, а ще у нього є й фреза. Тож насамперед усім сім’ям війсь­ковослужбовців, сім’ям загиблих до помогли безкоштовно фрезувати городи. Торік родинам полеглих за­готовили дрова - ми спилювали де­р ева під час благоустрою.

- Багато загиблих у вашому старостинському окрузі?
- Семеро і четверо зниклих безвісти. Один із тих, хто зник безвісти, меш­кав у Бобровиці, хоча це наш земляк. Люди дуже гостро реагують на кожну втрату, дуже переживають, виходять зустрічати живим коридором. Це ней­мовірно болюче для всіх. У ЗСУ слу­жить багато наших хлопців... І найго­ловніше наше бажання — мир.

- Розкажіть про волонтерство. Воно у вас постійне...
- Як і скрізь, наші люди не залиша­ються осторонь. У ліцеї плетуть маскувальні сітки, багато разів збирали продукти, робимо щозими окопні свічки. Минулого року залили 250, передали хлопцям. Збирали ліки. Проводили благодійний ярмарок. Відправляли шкарпетки, смаколи- ки, сільгосппродукцію. Минулого року волонтери звернулися з цього приводу, так ми назбирали два буси продуктів. Відгукуємося на прохання наших хлопців про якусь техніку. До­помогли придбати тепловізор. Що­разу, коли гине наш односелець, ми збираємо допомогу родині.

Наші місцеві депутати дуже активні, повсякчас беруть участь у житті старостату та громади.

- Які зараз у вас нагальні питання?
- Хотілося би відремонтувати до­роги, продовжити встановлювати вуличне освітлення. На жаль, у нас освітлені тільки три вулиці. За період моєї роботи облаштували дві зупин­ки, поставили лави для відпочинку. Біля нашого адмінприміщення є не­величкий сосновий парк, там розмі­стили столики і лавочки.

Коли не було війни, встановлювали на площі ялинку. У школі оголоси­ли конкурс на найкращий новоріч­ний виріб, ялинку відтак прикрасили цими іграшками. Тепер це не на часі. Тож ми прикрашаємо невелику яли­ночку біля адмінприміщення, до речі, дерев’яними іграшками, які вигото­вили наші працівники-комунальники.

Мала багато ідей, як покращи­ти життя в селі. Але, на жаль, війна сплутала всі плани. Хотіли зробити зону відпочинку, молодь звернула­ся, щоби облаштувати пляж. Ми вже й почали роботи, розчистили ставок, домовилися про пісок...
Дуже хотіли посадити гарний парк імені нашого земляка, іваничанина Костянтина Бутейка. Це відомий лікар, який розробив методику по­верхневого дихання. Минулого року ми відкрили йому меморіальну до­шку на амбулаторії, у приміщенні є стенд, присвячений лікарю.

Хотілося би щось гарне відкрити для наших жінок - можливо, зал для тренувань.

- У вас є вихідні, чи всі дні ходи­те у старостат на роботу?
- Якщо є потреба, забуваю про вихідні. Люди можуть і вночі зателе­фонувати, тож сідаю в автівку і їду.

- А що робите у вільний час, як відпочиваєте?
- Разом із чоловіком Миколою до­помагаємо виховувати онучку, їй 5 років. Вона дуже любить тварин. За­вдяки Улянці зараз маємо чотирьох котів і чотирьох собак, колишніх без­хатьків. Тримаємо й господарство. Тож роботи удома вистачає.
Дуже люблю квіти. Особливо по­добаються першоцвіти - проліски, крокуси, нарциси. А тюльпанів у мене найбільше. Цього року їх цвіло понад тисячу. Звісно, є й інші квіти. Багато ірисів, флоксів...

- Пані Валентино, які ваші жит­тєві принципи?
- Хочу, щоби люди були добрішими одне до одного. Підтримували одне одного, адже зараз це особливо необхідно. Потрібно як ніколи бути згуртованими, ставитися до тих, хто живе й працює поруч, із розумінням та повагою. Загалом же, у мене жит­тєве переконання - прагнути зроби­ти так, щоби було якнайкраще.

Джерело: “Трудова Слава”, Людмила Забаровська, Віра Солодка 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.