Переселенку з Чернігова цькують сусіди у селі, хоча жінка сама виховує доньку, садить город і прихистила трьох собак

Це буде непроста розповідь. Про непрості рішення, войовничі стосунки і замкнене коло у пошуку вирішення проблеми. Проблеми, якої взагалі не мало би бути! Адже учасникам події нічого ділити. Здавалося б: у селі осе­лилася нова родина - внутрішньо переміщені особи. Оселилася надовго, купивши хату, навівши лад у господі. Але «своїми» вони так і не почувають­ся, раз по раз чуючи: «Ти тут ніхто, переселенка»...



Від війни...

Життя Тетяни Шуршавої було в Чернігові. Тут вона навчалася піс­ля школи, отримавши аж три «червоні» дипло­ми. Тут працювала на різних відповідальних посадах - у суді, виправ­ній колонії, в одному з департаментів облдер­жадміністрації, банковій установі, навіть балоту­валася у депутати Чер­нігівської облради. Вона ніколи не боялася змін, завжди вчилася чомусь новому. Мала, причому ще з юності, активну громадянську позицію - приносити користь ін­шим. Школяркою саджа­ла дерева у лісництві, коли подорослішала, допомагала безпритуль­ним тваринам і прово­дила збори на дороге лікування тяжкохворих дітей. Тетяна була над- відповідальною не лише у справах, а й перед со­бою, адже сама вихову­вала доньку, розрахову­вала лише на себе. І це їй вдавалося, бо ж їхнє життя було зрозуміле, розмірене й забезпече­не.

24 лютого 2022 року жінка, як завжди, зби­ралася на роботу. Звич­ки зрання моніторити новини вона не мала, телевізор дивитися теж часу не було. Тож коли пролунали звуки від перших обстрілів, вона навіть не зрозуміла що відбувається. Усвідом­лення війни теж при­йшло не одразу. Дума­лося, все закінчиться на кількох вибухах, тож спочатку збирати речі ніхто не планував. А тоді вже просто не було такої можливості...

«Ми пережили такий стрес. Здавалося, з ча­сом трішки заспокоїлися внутрішньо, а зараз, як згадую, знову не можу стриматися, - опускає очі, сповнені сліз, Те­тяна. - Поки були про­дукти, ми з донькою залишалися в квартирі, ділили одне яблуко на кілька днів. Ми боялися вийти з дому, щоб не за­гинути під обстрілами. Нереально було навіть на кухні спокійно щось приготувати: вікна поби­ті, раз по раз - повітряна тривога, і ти маєш бігти, ховатися. Тоді ще 7-річ- на донька днями лежа­ла «калачиком» у ванні, під ковдрою, обіймаючи кішку. Я скручувалася, намагаючись захова­тися під унітазом. Було таке відчуття, що ми - відірвані від усього сві­ту: ніякий транспорт не ходить, кому не подзво­ниш - «Абонент поза зоною досяжності» або не відповідає... І скрізь гепає. Ми жили непо­далік Свято-Троїцького собору. І біля нас з літа­ка розбомбили дім мо­литви, дитячий садочок, реабілітаційний центр для дітей, позбавлених батьківського піклуван­ня (я періодично спостерігала, як бідні дітки бігали туди до сховища), шиномонтаж. Після однієї з найстрашніших ночей я сказала доні одягатися й ми пішли. А за кілька годин наш будинок обстріляли. Ми ховалися в підвалах багатоповерхівок і в Чернігівській обласній лікарні. Від холоду й вог­кості дуже крутило ноги, про нормальний сон теж мови не було: я сіпалася від кожного шарудіння, дуже хвилювалася за доньку. Жити так далі не були сили. Переживши найбільші атаки на міс­то, наприкінці березня, перед тим, як закрили останній міст через Дес­ну, ми залишили Чер­нігів. Найближчі місяці шукали притулку й під Києвом, і в Куликівці, і за кордоном. А коли во­рожі війська вийшли з Чернігівщини, вирішили повертатися».

...й на поле бою

Мама з донькою по­вернулися в нікуди. Будинок, де була їхня орендована квартира, постраждав від обстрі­лів, даху не було, тож все буквально плава­ло у воді. Деякі речі на прохання розібрали зна­йомі, але щось усе одно струхло, щось згнило, щось у хаосі просто згу­билося. На кілька міся­ців їх до себе запросила подруга, але питання залишалося відкритим: десь треба було знахо­дити житло і починати життя спочатку.

«Оскільки я звикла сподіватися лише на себе, то мала певні за­ощадження, - продо­вжує розповідь Тетяна. - В інтернеті проглядала варіанти й натрапила на будинок у Берестовці. У серпні 2022 року ми з донькою переступили поріг свого нового будинку. Найперше взяли­ся наводили лад у господі.

Дворище було велике, але особливо за ним ніхто не до­глядав. Тож я розчистила виноградник, викосила двір, прибралася на горищі, ви­везла кілька десятків мішків зі сміттям, посадила квіти, зробила косметичний ремонт, створила умови, які дозволя­ли жити з дитиною. Здавало­ся б, у нас з’явився дах над го­ловою, місце, де більш-менш спокійно, бо не стріляють. Я хотіла просто садити город, виховувати доньку, тихенько жити, як інші, дружити з сусі­дами. Але не склалося.





Одна з сусідок спершу по­знайомилася, довідалася, що ми з донькою - лише вдвох, чоловіка немає, як і родичів чи знайомих у селі. І почало­ся: того не роби, там не ходи, а сама могла навідатися до нас у будь-який час, гепаючи по вікнах. Мені, чесно кажучи, того гепання і в Чернігові ви­стачило. Я просила, щоб нас просто не чіпали, не смикали. Звикла такі питання диплома­тично вирішувати, мені про­блеми не потрібні. Тим паче, поважаю людей похилого віку, їхню тяжку працю.

Але ж і я на місці не сиджу, завжди щось роблю. Сама працюю на городі, нині живу з того, що вирощую на землі. А ще багато часу приділяю вихованню доньки. Вона у мене на сімей­ній формі здобуття освіти. Ви­ходить на всі онлайн-уроки, вчасно пише діагностувальні роботи. І з англійською, і з ма­тематикою допомагаю. Чого сама не розумію, є книга, очі та інтернет - можна розібра­тися у будь-чому. Також ми їздимо до театральної студії «Ренесанс» Центру культури та дозвілля у Борзні, займає­мося вокалом. Доня вже має кілька дипломів і перемог у декламації віршів, брала участь у концерті місцевої школи, де її прийняли тепло і щиро.

Ще одне наше захоплен­ня - в’язання та виготовлен­ня прикрас (намиста, брас­лети, обереги зі стрічок) та українських віночків. Вони не приносять великого додат­кового заробітку, але одного разу навіть врятували життя. Якось кілька таких браслетів ми разом із посилками пере­дали на передову. В одному з боїв була така плутанина - не зрозуміло, де свої, де вороги. Наші захисники взяли на при­ціл одного з бійців, а коли той підняв руки, рукави сповзли і на зап’ясті блиснув синьо- жовтий оберіг...»

Невід’ємна частина життя родини - турбота про братів наших менших. Щойно жінка з донькою облаштувалися у сільському будинку, одразу ж прихистили у себе собаку, стару, хвору, нікому не потріб­ну, від ніжинських волонтерів. Потім взяли чотирилапого «переселенця» з Херсону, а нещодавно місце знайшлося ще одному хвостатому без­хатьку, якого знайшли у Ховмах і хотіли прилаштувати у хороші руки. Цього собаку на прохання Тетяни у Берестовець перевіз сам голова гро­мади. Для кожного домашньо­го улюбленця змайстрували й утеплили буду. Знайшлося місце й двом котам.



«Я сама їх годую, нічого ні в кого не прошу. Коли вже взяла на себе обов’язок - за­ймаюся тваринами, - веде далі розповідь жінка. - Ніхто мене не примушує, просто хочеться бути корисною. І хоча живемо ми не дуже за­можно, проте нам потрібно небагато. Та й працюю я 24/7, ніякої роботи не цураюся, тож маю можливість допомогти. Приміром, попросила мене інша сусідка відвезти кішок на безкоштовну стериліза­цію у Борзні - я погодилася, бо ж бачу, що їй за станом здоров’я буде складно авто­бусами кататися.

Але для декого з місцевих я - не така. І одягаюся не так, як люди у селі (хоча на мені простенький піджак із «секонда» і намисто - біжутерія, якій десяток років), і паркан не такий поставила (ох, і цькували мене і за синій колір, і за кві­ти й зірки намальовані), і на кладовище чомусь ходжу (ви­рішила на могилах колишніх господарів хати прибратися, квіти посадила, хрести по­фарбувала, лишками фарби оновила якусь стару лаву - не сподобалося!), і без чоловіка живу. Берестовець виявився якимось третім світом, у яко­му мені не залишають місця ось уже півтора року. Нещо­давно навіть почула погрози хату підпалити, бо я, бачте, ходжу не там! Через таке ставлення дочку боюся до сільської школи переводити, щоб не почали й її цькувати.

Зверталася по допомогу до місцевої влади, але очікува­ної підтримки так і не отрима­ла. Щоб якось захистити свою родину, довелося одного разу навіть поліцію викликати. Під відеофіксацію, у присутності старости села та двох депута­тів сусідка пообіцяла залиши­ти нас у спокої. Проте капості й цькування позаочі від недо­брозичливців продовжують­ся. А я не маю ні можливос­тей, ні бажання переїжджати. Мені немає куди податися. Та й чому я маю це робити? Я прошу одного: вільного й спо­кійного життя».

Від автора. Для об’єктивності ми вирішили поцікавитися у людей, які спілкувалися з Тетяною, якої вони думки про жінку. Одні вважають саме її ініціатором скандалів. Інші ж, і таких було більше, проявів агресії не спо­стерігали, натомість вказували на її енергійність, актив­ність, вихованість, готовність брати участь у житті громади. Одна людина обмовилася: «Вона надто відрізняється від інших у селі». Та хіба у тому є якийсь злочин? Де ж наша європейська толерантність, де християнське співчуття до ближнього, де, зрештою, повага до особистих кордо­нів людини, яка з-під вибухів втекла у пошуках спокійного, звичайного життя? Чому вона має почуватися чужою на власній землі? Чому має під- лаштовуватися під кимось ви­гадані параметри, щоб бути «такою»? А ми тоді «такі», якщо дозволяємо відбуватися подібним ситуаціям?

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини”, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.