Талановитий коваль Микола Шерстюк, щоб узяли добровольцем, позбувся алкогольної залежності

Добру славу треба за­служити — іноді на це йдуть роки. А погана накриває за мить — варто людині осту­питися. У коваля Миколи Шерстюка з Коропа ви­йшло інакше — його талант визнали одразу. І не відвер­нулися, коли все втратив.
— Він не місцевий. Із Шостки Сумської облас­ті Сюди переїхав більш ніж 10 років тому, — роз­повіли в селищі. Подробиці про попереднє життя Ми­коли нікому не відомі. Усі знають його як майстра, що вже відбувся.



Микола Шерстюк (справа) перед відправленням на фронт

Не лише замовити по­трібну річ, а просто поспіл­куватися, подивитися, як він працює у своїй кузні, приходило чимало людей. Коваль робив усе ніби гра­ючись, здавалося, що й не дуже ретельно, а виходило не тільки добротно і якіс­но, а ще й красиво. Метал підкорявся Миколі безза­стережно. Особливо це бу­ло помітно у виробах, над якими він чаклував година­ми. Перетворював залізні уламки на тонке мереживо, а квіти виходили як щойно зрізані. За них можна було виручити немалі гроші, та Микола — добра душа — здебільшо­го їх просто дарував. Весь Короп нази­вав його Коля-коваль.

Чорна смуга в житті Миколи, роз­казують, почалася близько трьох років тому, коли розпалася сім'я (колишня дружина із сином живуть у Коропі). Тоді йому не було й сорока, а син ще тільки готувався йти до школи. Микола почав пити. Через це в нього з часом не стало ні кузні, ні житла. Іншої роботи не мав, ночував де прийдеться.

Одні засуджували: «Має золоті ру­ки, а опустився до рівня алкаша». Біль­шість — жаліла. Давали їжу, гроші. У магазині приватного підприємця Ва­силя Перепаді завжди пригощали ка­вою і смаколиками.

— Микола — професіонал. Я пова­жаю таких. Цікавий співрозмовник. І дуже порядна людина. Ніколи не же­бракував і не крав. Навпаки — ділив­ся усім, що мав. Дадуть йому ласощів - несе хлопцям на блокпости. Може, тільки занадто чуттєвий - як для сьо­годення, — каже Василь Олексійович.

- У Колі - художнє мислення. Він багато читав. Такі люди дуже вразливі. Втратив родину - втратив стимул до життя, відчув себе непотрібним - і все пішло шкереберть, — додає очільниця коропського відокремленого підрозді­лу Товариства Червоного Хреста Таїсія Онопко. Вона найбільше опікувалася долею Миколи. Не лише тому, що це її місія, — просто по-людськи.



- У ньому доброти, співчуття, ба­жання допомогти — неміряно. Жалів бездомних собак - сам не з'їсть, а їх нагодує. Завжди казав: “Це - тварина, вона не попросить”. Вони — може з пів десятка — завжди ходили за ним услід.
Грошей, які йому давали, на себе не витрачав — передавав нашій волонтерці Аллі Шаповал. Не так важливо, скільки їх було, головне - сам вчинок, — продовжує Таїсія Михайлівна.

Згадує, як Микола за кілька кі­лометрів пішки ходив проводжати в останню путь загиблого вої­на, який йому допомагав, як сам рвався на фронт добро­вольцем:
— Переживав:«Діти вою­ють, а я тут лавочки в парку просиджую». Кілька разів хо­див у військкомат, але його - з відомих причин — не брали. Тоді Коля вирішив позбутися своєї залежності. Сам - ніхто його не переконував. Прий­шов у лікарню і попросив до­помогти.

Ні нових сучасних ме­тодик, ні гіпнозу, ні кванто­вої терапії (коли на орга­нізм впливають спеціальни­ми електромагнітними хви­лями), ні особистісно орієн­тованих методів, мета яких — допомогти переосмисли­ти власні життєві цінності, не знадобилося: пацієнт при­йняв рішення і був готовий іти до кінця. Тож застосовувала­ся тільки медикаментозна те­рапія — для позбавлення ор­ганізму від шкоди, спричине­ної вживанням алкоголю. Не­обхідні препарати придбав Червоний Хрест.

— Госпіталізація тривала кілька тижнів. Протягом цьо­го часу від Миколи не було навіть натяку на те, щоб при­пинити лікування. Тільки ба­жання якомога швидше по­долати залежність. Такої на­полегливості і рішучості від нього ніхто не чекав, — ка­же Таїсія Михайлівна. — Після закінчення курсу лікування Микола радів, що відчув себе іншою людиною.
І зразу пішов у військкомат. Цього разу добровольцю не відмовили. По­хвалили, що дуже грамотно заповнив анкету.

У жовтні Микола став військо­вим. Пройшов підготовку в навчально­му батальйоні, а зараз його підрозділ уже на Сході.
Немало жінок, які дізналися, що Ко­ля-коваль іде на фронт, обіцяли моли­тися за нього, бажали йому поверну­тися живим і просили “накувати Пере­могу”.
— Молодець, — із повагою говори­ли чоловіки.

Хто був не в курсі перемін у житті Миколи, непокоїлися: куди це він поді­вся, чому вже давно не видно — чи не сталося чого.
— За когось із начальства, мабуть, переживали б у рази менше, — жарту­ють коропчани.

На згадку Микола подарував Таїсії Михайлівні чашку в червоно-білих (як у Червоного Хреста) кольорах із зображенням спанієля і просив не залишати без догляду собак, якими він опікував­ся. З першої ж зарплати прислав гро­шей їм на корм. Був дуже радий, дізна­вшись, що всі вони нагодовані, а каліч­ку Пальму, про яку він запитував у кожній телефонній розмові, стерилізували і вона почувається добре...

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.