У селі Гута на Коропщині залишилось лише троє мешканців

Лишень троє жителів топчуть ряст життя у маленькій Гуті - селі, яке не має завтра, але поки що в нього є сьогодні. Яке воно те, сьогодення, для мешканців напівживого села?



«Не сумуй - ми ще вдвох...»

На теренах Коропщини немає такого віддаленого куточка, де б ми не їздили - не ходили, а в деяких малесеньках селах і по декілька разів бували. Цього ж літа журналістські дороги знову повели до Гути. Назвати це село віддаленим, язик не повертається, бо воно близесенько при­горнулося до Оболоння, як дитя до мами. Та і біля траси, що веде до Чернігова, воно розташоване, але... Загублене те село по суті, втрачене...

Дивні почуття огортають душу, коли буваєш у таких хуторцях. Перше, що вра­жає, - тиша, така німа-німа. Зачаровують краєвиди: інколи так хочеться побути серед тиші, наодинці з природою, наодинці з со­бою. Але ота насолода від спілкування з природою у віддаленому куточку починає гірчити, коли бачиш бездиханні хати чи те, що від них лишилося.

Гута... Ще декілька років тому вона з усіма віталася гомоном крайньої хати, що стоїть справа над асфальтівкою. Але, кажуть, там уже ніхто не живе. Господа­рі років три тому переїхали ближче до цивілізації - в Оболоння. Їдеш декілька метрів грунтовою дорогою - і зліва бачиш добротну садибу - то Гутянське лісництво. Ще живе. Працює. Дає людям роботу. Та ми - не в лісництво. Ми - на пошуки живої душі, що живе серед лісу. А їх, місцевих мешканців, - лишень троє.

«Ніну Михайлівну Ульянкину можете і не зустріти. Жінка то в Гуті живе, то в Рихлівському монастирі», - сказали нам в Оболонні. І дійсно, поговорити з єдиною жінкою села нам не вдалося. Та ми не втра­чаємо надію поспілкуватися із місцевими чоловіками. Піднялися на гору, де височіє двір Андрія Павловича Карпенка, але. Поцілувавши на дверях замок, спустилися вниз. Далі вирішили йти пішки, бо ж село - то ліс із незнайомими дорогами.

Поки шукали третього мешканця, за­глянули чи не в усі куточки. Вийшла така собі екскурсія загубленою цивілізацією. А може, і не зовсім загубленою. Бо ж кажуть, що вода - то життя. Криниця, котра тра­пилася нам на шляху, - жива: заглянули - вода є, висить і відро, та і стежка до криниці, видно, натоптана. Тож спраглому подорожньому, який вирушить у Гуту за грибами чи ягодами, спрагу втамувати є чим. А ми намагалися втамувати свій інтер­ес - журналістський: як живеться людині у цьому напівбезлюдному лісі?

Ледь протоптаною стежиною, що по­росла високою травою, ідемо у глиб лісу. Колись це була, видно, досить людна вулиця, та нині - лише слід від життя. На чиємусь обійсті, скоріш, того, що від нього лишилося, дозріває густий кущ винограду, гріє ще зелені грона на сонці. Чи хтось посмакує тим виноградом, який колись так плекали господарі. Падають під ноги груші, їх теж нікому вже збирати. Рясніє плодом червона алича, котра теж непотребом падає в густу траву. Біля нежилої хати красується розкішний кущ калини, рясними кетягами недостиглих ягід заглядає у порожні вікна, ніби хоче там угледіти когось із господарів, та ніхто не виходить. Розкішними вітами намагається закрити стіни, щоб, бува, люди не сміялися, що хата не білена. А ось на іншому обійсті крислата яблуня шаршавою гілкою-рукою гладить заплакану хату, яка вже не один рік тужить за господарями, і тихо промовляє до неї: «Не сумуй - ми ще вдвох.».

Щемно на душі, коли бачиш оці порожні хати, бездиханні, напівзруйновані. Колись же їх люди зводили своїми мозолями, планували день завтрашній, колись у тих хатах пахло борщем і пирогами, колись і пісню тут заводили. Усе то було колись.

І оте колись уже не повернеться. Хоча гладишки, що висять на кілочках, видно, не один рік, усе ще чекають порепаних від роботи, але таких теплих рук господині. Даремно чекають.

Наважилися зайти в одну нежилу хати­ну, двері якої були навстіж. Порожньо. Давно не топлена піч. Давно не метена хата. На покуті - ікони. На стінах - фото­графії, мабуть, тих людей, які тут жили. І чомусь так шкода стало тих фото. Чому ж їх не забрали діти, онуки? То ж пам'ять.

Васильович і Кузьмич

Єдина жива душа, з якою нам вдалося поговорити, - це Віталій Васильович Семенцов. Тільки-но ступили на поріг його хати, як назустріч вибіг песик. Кусатися і не думав, але знак, що у дворі - чужі, подав голосно. Почувши гавкіт свого охоронця, вийшов на поріг і господар, дещо спантели­чений і здивований візитом непроханих гос­тей, бо ж чужі цими загубленими стежками не ходять. Познайомилися. Розговорилися, хоча і не надто відвертим і балакучим був гутянець.

- Як живеться вам у цих майже безлюд­них лісах? - питаємо у 71-річного чоловіка.
- Та краще всіх, - почули у відповідь. - Аж не стріляють, тому і добре. От тільки ноги болять, на таблетках живу.

- Ви все життя тут, у Гуті?
- Ні. Тут народився, але жив у Черніго­ві, працював у домобудкомбінаті. Дружина є, троє дітей у нас. Та коли вийшов на пенсію, сюди перебрався, матір старень­ка була. Її згодом забрали у Чернігів, там свого віку вона доживала, а я тут так і залишився.

- Чому?
- Щоб хату не розграбували, - відповів Віталій Васильович. - Ви бачили нежилі садиби: усе там покрали, порозбирали-порозкрадали. Тільки залиши двір - від хати нічого не буде.

- Але ж рано чи пізно батьківський бу­динок доведеться залишати.
- Доведеться, але тоді я вже не бачити­му, що з батьківською хатою буде. Та поки трохи тупцяю, живу у селі.

- Видно, вам уже важко самому з усім справлятися.
- Важко. Цього року, он бачите, картоплі трохи посадив, вручну. А раніше весь город засаджував, трактора винаймав. І карто­плю вирощував, і кукурудзу, і грядка якась була. Тримав і кролів, і курей. А тепер із хазяйства — нічого.

- А песик?
- То мій друг, звуть його Кузьма Кузь­мич. Собаку мені маленьким принесли, хворого. Виходив його. Горілкою вилікував. Ото і живемо років сім разом із Кузьмою. Удвох веселіш.

- А дружина не кличе до себе у місто.
- Кличе. На зиму поїду. Бо дров уже заготовити не подужаю. І песика із собою заберу.

- Та поки що Віталій Васильович топче отчу землю. Дні, що минають серед лісів, схожі один на один. Та раз на тиждень чо­ловік виходить у світ: в Оболоння за хлібом та продуктами, бо у Гуті магазин вже давненно на замку. Новини чує із телевізора. Каже, аби не він, то і одичавіти можна, хоча інколи хтось із знайомих і заглядає у гості до Віталія Васильовича.

Скільки їх у нас таких загублених сіл, як Гута, котрі вже на ладан дишуть. Та поки хоч одна жива душа вмикає світло у хаті, доти село ще дихає. Хоча, як не гірко, сонце життя Гути вже потихеньку ховається за обрій.

Джерело: Людмила Власко, "Нові горизонти"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.