Коли робота на першому місці

Петра Григоровича Халімана у Тихоновичах знають та поважають усі. Це він у свій час завзято добивався проведення у селі газу (і таки зробив це), займався будівництвом нових будинків для сільської молоді, їх працевлаштуванням, а також робив усе для того, щоб село не занепадало.



Народився чоловік у маленькій Прибині, і хоч все життя мріяв жити та працювати у місті, доля склалася інакше.

Із армії Петро Григорович повернувся старшиною. Молодого та перспективного чоловіка одразу викликав до себе голова колгоспу і запропонував йому залишитися працювати у рідному селі, відправивши вчитися на бригадира. Петро Григорович погодився і навіть пропрацював півроку на цій посаді. Далі – навчання у Полтавському сільськогосподарському технікумі, причому дуже достойне (закінчив його лише з трьома четвірками) та робота агрономом у Турці, якій віддав чотири роки життя. Саме там чоловік зрозумів – він уже не уявляє свого життя без роботи на землі, без сільського господарства. Плисти за течією Петро Григорович ніколи не хотів, він постійно розвивався, вчився чомусь новому, їздив країною та в сусідню Москву на різноманітні виставки сільськогосподарської техніки, семінари.

Чоловік згадує, що працювати у Турці було дуже важко. Старе обладнання на складах, відсутність сушарок, маленька зарплатня, відсутність нових знань. Тому чоловік вирішує підвищити свою кваліфікацію та навчається в сільськогосподарській академії.

Розумного та працелюбного чоловіка до себе на роботу хотіли не лише колгоспи свого району, а й сусідніх, та зупинився він на Кучинівці. Рік працював агрономом, ще вісім – головним агрономом. Та весь цей час пропозиції на роботу сипалися на чоловіка звідусіль. Причому вже не агрономом, а головою колгоспів.

Ось так, 1981 року Петро Халіман і потрапив до Тихонович. Згадує, що колгосп на той час був у жахливому стані та мав чи не найгірші показники в області. Не було там ані силосу, ані соломи для корів, а жахливі будівлі роками не бачили хоча б елементарного ремонту.

– Пам’ятаю, як знайшов та привіз для корів сто тонн соломи, - розповідає Петро Григорович. – Та вночі хтось її підпалив. Все згоріло вщент. Опускати руки було не можна, та й часу на порожні балачки та думки не було. Довелося вночі шукати, домовлятися та привозити нову партію соломи. І подібних ситуацій було дуже багато, адже не всі працівники хотіли працювати чесно й по-справедливості.

Тоді чоловік жив на два села – у Кучинівці жила його дружина та двоє дітей. Згодом він забирає їх до Тихонович, адже щоразу їздити туди-сюди стає дедалі складніше через велику кількість роботи. Так родина у своєму повному складі і переїхала до Тихонович. Дружина влаштувалася у контору, а Петро Григорович повністю занурився у роботу.

Пропрацювавши головою колгоспу лише 5 років, Петро Халіман із одного з найжалюгідніших колгоспів перетворив його на одне із кращих. Він душею полюбив це село та вболівав за його розвиток. Так, саме він створив проєкт та добився підключення газу у селі. Саме він, аби молодь не покидала свого рідного села, почав будувати нові будинки та безкоштовно роздавати їх людям. Так у Тихоновичах і з’явилася вулиця Молодіжна. Багатодітним родинам Петро Григорович обіцяв матеріальну допомогу і дотримував свого слова. Кожному молодому подружжю на весілля вручав кольоровий телевізор, який на той час мали не всі.

У 54 роки чоловік захворів та пішов на пенсію. Тоді у нього і з’явився час на звичайні домашні справи, на які завжди не вистачало часу.

Петро Халіман роботі віддавав всього себе. Він ніколи не жалівся на втому, ніколи не відмовляв у допомозі та всіма силами старався, аби Тихоновичі процвітали та розвивалися.

Джерело: газета "Промінь"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.