Вдова добровольця і багатодітного батька розповіла, як він опинився під Соледаром і загинув

 

У очах цієї маленької жінки – озеро печалі й суму. Дрібненька, мов сполоханий горобчик, вона, здається, тримається з останніх сил. На її худенькі плечі доля звалила непомірний вантаж горя. Марині Дегтяр 36 років. У неї семеро дітей, а батько трьох менших з них, 33-річний Денис Литвиненко загинув 30 грудня під Соледаром на Донеччині, потрапивши під ворожий мінометний обстріл.



Шість синочків і квіточка-дочка

–Я народилась у Городні, а коли вже ходила в сьомий клас, мама разом зі мною і двома меншими братами переїхала в Бутівку. Відтоді там і мешкаю, – веде розповідь, наче сповідь, Марина. – З першим чоловіком ми прожили шість років. Маємо чотирьох спільних дітей. Назару, найстаршому, зараз 16, Владиславу –3, Кирилу –10, а Вячеславу – девять. Спільного житла в нас не було – в центрі села був двокімнатний будинок, куди нас люди пустили просто жити й за будинком доглядати. Але подружнє життя не складалось, я вагітна було четвертою дитиною, як довелось розпочинати все заново. То купила в Бутівці ж трохи більший будинок, та й перейшла туди з синами.

Денис до зустрічі з Мариною родиною та дітьми не обзавівся. Під час випадкової зустрічі в Городні симпатична метка молодиця запала йому в душу. Четверо її синів не стали перешкодою для люблячого серця. Чоловік одразу знайшов спільну мову з хлопчиками, допоміг з облаштуванням та ремонтом будинку, встановив тут бойлер, облаштував душову. Руки мав золоті –працював зварювальником у приватного підприємця, згодом почав працювати на себе, займаючись виконанням зварювальних робіт на замовлення. У пари народилося ще троє спільних дітей – у 2018-му році Богдан, в 2019-му – Софійка і найменший Олександр, якому зараз два роки. Денис дуже любив дітей. Шість синочків і квіточка-донька, яка, щоправда, як зазначає Марина, не поступається братикам щодо чоловічої вдачі та характеру, наповнювали сенсом життя. Здавалось, так буде завжди.

Три дні щастя

Однак у мирне і устатковане життя родини увірвалась гострим лезом війна. Одразу після звільнення Городнянщини Денис пішов добровольцем у військкомат, хоча досвіду військової служби не мав – навіть строкової. Там відмовляли – мовляв, без тебе вистачає кому воювати. Але він не полишав спроб добитися свого. Марині про свій вибір не розповідав до останнього– аж поки на початку червня вже ввечері в оселі пролунав дзвінок з військкомату: «Збирайся».

– А що я могла зробити? – каже Марина. –Звісно, плакала й обурювалась. Але ж це був його вибір. Так 6 червня Денис поїхав на Житомирщину, в навчальний центр. А через два тижні він разом з побратимами як старший оператор протитанкового відділення взводу вогневої підтримки вже брав участь у запеклих боях в Миколаївській області.

Марина каже, Денис не тільки дзвонив по мірі можливості, а й відправляв їй з дітьми багато фото та відео з буднів своєї непростої служби. Вони всі разом передивлялися і безмірно пишалися його відвагою. А потім раптово зв'язок перервався. Перед тим Денис повідомив, що їх перекидають на новий напрямок. Куди – не сказав: мовляв, сам ще не знаю, але отримали нове завдання. То була Херсонщина. Довгих два тижні ні дзвінка, ні повідомлення – тільки сльози, відчай та невідомість.

Після того важкого відрядження Денису дали короткотривалу відпустку і він приїхав додому на три дні. Перше, що сказав Марині: «Давай узаконимо наш шлюб. Мало що, а в нас же діти». І 19 липня, якраз на день народження сина Владислава, пара, яка вже мала на двох семеро дітей, стала на весільний рушничок. То були три дні справжнього сімейного щастя. На жаль, тільки три дні…

Біда не ходить сама

Після короткої відпустки Денис знову поїхав у Житомир, де його частина перебувала на ротації. А потім було пекло Бахмуту. Про ті бої розповідав неохоче. Марина знала тільки, що наші хлопці понесли багато втрат, в тому числі було вбито й їхнього командира.

У цей час тут, на Городнянщині, на родину чекала своя біда – 7 вересня через несправності в проводці загорівся їхній будинок у Бутівці.
–Згоріло все – документи, одяг, меблі. Добре, що хоч діти всі залишились живі й неушкоджені, встигли повискакувати, – каже Марина. –Вогонь ми помітили о чотирнадцятій годині, це був день. Через 20 хвилин пожежники вже були на місці, але врятувати нічого не вдалося. Будинок, мов сірник, згорів миттю. Нам тоді вся громада допомагала – дякую кожному, хто допомагав і підтримував. Особливо Олені Юріївні Яцковій, депутатці обласної ради, начальниці відділу культури, сімї , молоді та спорту міської ради. Не передати скільки вона разом з усією командою для нас зробила. Люди зібрали гроші і купили нам у селі інший будинок. Було зрозуміло, що доведеться починати все спочатку. Але головне у дітей вже був дах над головою, а мріялось, що по закінченню війни Денис повернеться і ми все облаштуємо ще краще, ніж було. Так ми удвох мріяли…

Але 28 грудня Денис, який хотів ще побувати вдома, подивится як влаштована родина після тотальної пожежі, подзвонив і сказав: «Не вийде побувати вдома і побачити дітей. Мамко, я на виїзд. Куди ще не знаю. Але, мабуть, серйозно». Як потім дізналась Марина, наступним пунктом призначення був Соледар.

За право жити для своїх дітей

–Я завжди йому казала: «Не забувай, Денисе, що в тебе діти. Бережи себе», – плаче Марина. – А він у відповідь: «Ну що ти, мамка? Я ж у тебе така зараза, що всюди виживу!». То був його останній дзвінок 28 грудня. Більше – ні повідомлення, ні звісточки. Я так сподівалась, що хоч на Новий рік озветься. Сама писала йому повідомлення, вітання – думала, зявиться зв'язок, прочитає. А його вже серед живих не було…

Чорну звістку Марина отримала 1 січня зранку. Працівники військкомату спочатку повідомили матір Дениса, яка мешкає в Хоробичах. Можна тільки уявити як важко озвучувати таку новину в домі, де на батька чекають семеро дітей… Ще старші можуть зрозуміти невідворотність того, що трапилось. А малеча каже: «Ми знаємо, що татко помер, але він скоро приїде додому. Він українець, захищає Україну. Робота в нього така». Як почують машину біля двору або побачать чоловіка у військовій формі – біжать до дверей з надією: «Татко?»… Від того крається згорьоване серце матері. Не прийде. Не обніме, не притисне до грудей свою втіху…

–Хоронили Дениса 6 січня, – каже, витираючи сльози, Марина. – Мені третього січня прислали з моргу, що в Дніпрі, фото для опізнавання. Я глянула й одразу зрозуміла: Денис. Я одразу й зазбиралась у дорогу. Вирішила: не чекатиму, доки самі привезуть. Скільки ж йому там, на чужині, лежати в холоді й мороці?Допомагали мені й міська рада, й Олена Яцкова, й люди, й похоронна служба Марина Гончарової. Ми виїхали о восьмій вечора 4 січня, а о пятій ранку вже були на місці. Зі мною їздили два працівники похоронної служби й представник військкоммату. Тіло віддали нам без всіляких проблем. Тож шостого січня ми вже зі своїм непомірним вантажем повернулись у Городню. Дякуємо всім, хто допоміг спорядити й провести Дениса в останній путь. Далі нам треба вчитись жити без нього…

Вона не скаржиться. Просто намагається справитись зі своїм горем і так, щоб діти не побачили, наскільки вона безпорадна й слабка перед ношею, яка звалилась на її худенькі плечі. З сімох Марининих дітей четверо старших – школярі. Після пожежі навчання онлайн ускладнилось тим, що в будинку серед речей згорів і планшет. Тепер один смартфон у старшого Назара, решта троє користуються під час уроків маминим. Та й чи мало таких і схожих проблем чекають мало не щодня на багатодітну родину, яка залишилась без годувальника? А попереду – ціле життя. Марина тримається з усіх сил. Бо саме за те й пішов на війну її чоловік – щоб вона й діти мали право просто жити…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана ТОМАШ

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.