Доля: слобідчанка Валентина Федоренко живе за кордоном 70 років

Валентина Петрівна давно вже не Федоренко. Носить прізвище чоловіка-югослава – Хорват. Нині вона з дочкою і онукою гостює у родичів у Жовтневому. Це її третій приїзд на рідну землю після 1942-го.

Дорога в неволю

Ніколи Валентині не забути того страшного воєнного року, коли її, 17-річну, та її сільчанок-одноліток посадили на підводи і повезли на залізничну станцію до Мени.
– Був то 1942-й рік, навкруг війна, невтішні вісті з фронту, – зітхає жінка. – А коли Слобідкою прокотилася чутка, що молодь вивозитимуть до фашистського рабства, повірте, жити не хотілося.
До залізничної станції німецькі карателі і поліцаї звезли і зігнали молоді багато – і хлопців, і дівчат не тільки із Слобідки, а й з Мени і навколишніх сіл.
– Загнали нас у вагони-товарняки, які були услані тонким шаром прілої соломи, – пригадує Валентина Петрівна. – Набили стільки люду, що дихати було важко. Куди їдемо, що нас там чекає – смерть чи каторга – ніхто того не знав.

У Дахау, місті в Німеччині, потяг, нарешті, спинився. Молодих невільників-українців ретельно оглянули тамтешні лікарі, поділили на групи – сильніших до сильних, кволих – до таких же.
– Три дні ми були в Дахау, а тоді приїхали хазяї і почали вибирати нас, як товар – обдивлялися, прицінялися, – каже Валентина Петрівна. – Мене і ще кількох дівчат забрав до себе власник ткацької фабрики. Там нас навчили виготовляти ковдри. Працювали по 12 годин на день, жили у бараках. Годували так, аби не померли з голоду – 100 грамів хліба на день, нечищену картоплину або щось схоже на юшку. Ото і весь харч. Хворіли, звичайно, іноді від недоїдання непритомніли…

Кохання – велика сила

– У 1945-му нас, невільників, визволили американці, – розповідає Валентина Петрівна. – Привезли усіх до Мюнхена, розділили на групи, аби відправляти почергово додому. Багато нас було, не тільки українців, а й поляків, югославів, литовців… І у цьому величезному скупченні людей мені судилося познайомитися з югославом на імення Джура. Він якось одразу, з першої миті знайомства заволодів моїм серцем. Джура тоді сказав, що поїде зі мною жити в Україну.
Та сталося не так, як гадалося. Югослава на Батьківщину Валентини не пустили. Молодим якось вдалося разом приїхати у містечко Осек, де жили сестра і брат Джури.
– Родичі його зустріли мене тепло, – каже Валентина Петрівна, – обоє ми пішли працювати, щось там було на зразок нашого колгоспу. Зареєстрували шлюб, відгуляли весілля.

Та бажання повернутися в Україну не полишало Валентину. І Джура хотів того ж. Аж одного дня отримала Валентина листа з посольства про те, що вона повинна залишити країну.
– Але як я могла їхати, адже вже була вагітна. Сказала, що сама, без чоловіка, нікуди не поїду, – пригадує жінка.
Джуру Хорвата забрали до армії. А Валя народила донечку Ружу, дочекалася чоловіка зі служби. Далі на світ з’явилися ще донька Драгіца і син Джура.

Знову до Німеччини

Чоловік Валентини змирився, що до України йому дорога закрита. Почав шукати інше місце для роботи і проживання, бо у рідній Югославії залишатися не захотів.
– Поїхав у Німеччину, працевлаштувався там на машинобудівному заводі, забрав із собою Ружу, – розповідає Валентина Хорват, – а через деякий час і я з меншими дітьми переїхала до нього. Отримали житло, я стала працювати на ткацькій фабриці продавцем у їдальні.
Згодом Хорвати отримали пристойну квартиру, виростили дітей.
– Ружа наша вивчилася на медсестру, нині вона вже на пенсії, має своє житло, двох дітей – Наташу та Ігоря, – з теплотою у голосі розповідає жінка. – У Драгіци теж усе добре, вона працює у місцевому самоврядуванні, має сина Єроніма. Усі мають хорошу роботу. Я живу сама у просторій квартирі, бо вісім років тому чоловік покинув цей світ. Мені його так не вистачає… Живу заможно, усе в мене є, от якби здоров’я не слабшало рік від року. Мені ж уже 87. Звичайно, часто згадую Слобідку, Жовтневе, Москву і Київ, де живуть мої родичі. Але вже ніколи не полишу Німеччини, де поряд зі мною мої діти, онуки і двоє правнуків – Міла і Максим. Тут – могила мого любого Джури, тут мої друзі і знайомі. А без усіх їх я просто не зможу жити, навіть на рідній придеснянській землі.

Пам’ятає слобідську говірку

Нині Валентина Хорват приїхала на Батьківщину втретє. Гостює у Жовтневому у подружжя Тамари та Андрія Лисих. Батько Тамари Данилівни був двоюрідним братом Валентини Петрівни.
– Тепер приїхати в Україну – ніяких проблем, – каже жінка, – достатньо одного закордонного паспорта і ніяких віз. Ніколи не забуду першої поїздки, коли мені видали візу тільки в Україну. Повернутися в Німеччину було дуже важко. З Москви тоді мене, мов злочинницю, посадили на київський потяг і відправили в Україну. Спасибі добрим людям, які через посольство домоглися дозволу виїхати. Тепер, Богу дякувати, усе по-іншому. Я ось зараз можу гостювати тут хоч до зими, ніяких термінів перебування нема. Але скоро поїдемо, бо Наталі треба на роботу, а працює вона в театрі.

За роки проживання далеко від дому Валентина Петрівна вивчила німецьку мову, не забула українську та російську, пам’ятає і слобідську говірку.
– Поїду у Слобідку, обов’язково, – каже Валентина Петрівна, – востаннє я там була шість років тому. Рідня відійшла за межу Вічності, то, може, кого із знайомих зустріну. Вклонюся рідним пагорбкам могил батька-матері на сільському кладовищі. Може, хтось і впізнає мене, як почитає в газеті, відгукнуться ті, що разом у неволю їхали. Буду дуже рада чути і бачити їх.

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.