Марії Сидоренко з Пам’ять Леніна долю передбачила незнайома жінка

Зозуля кує і кує їй літа. Цього року, на початку червня, 99 буде, а через рік, як Бог дасть, і сотенька її вік прикрасить. Марія Семенівна жартує: її Митрофан Петрович на небесах зачекався на неї.

Долі і конем не об’їхати

Народилася Марія у Макошине, свій перший карбованець заробила у 14 років, працюючи на сінопункті.
– Йдемо якось з дівчатами після роботи до Десни помитися, аж бачимо під чужим двором гурт жінок і серед них одна чужа, – розказує Марія Семенівна. – Покликала вона і нас, щоб погадати на планетнику на наші долі. Коли дійшла черга до мене, жінка сказала, що я народилася на молодику, довго житиму і довго не старітиму. І що судженого свого прийму за другим разом.

Марія скоро про те ворожіння забула. А згадала про чужу жінку тоді, як парубок Митрофан з Пам’ять Леніна привіз сіно у Макошине і зустрівся очима з гарною на вроду і гострою на язик Марією. Скоро і сватів заслав.
– Молода я була, заміжжя боялася, – посміхається бабуся, – відправила парубка геть. А він через рік чи два знову за своє. Цього разу подала я рушники і святий хліб старостам. У 1934 році ми з Митрофаном побралися.

Невтішні мандри

Коли у молодих Сидоренків було вже трійко дітей, голова сімейства звідкись приніс плакат, на якому були намальовані багатоповерхові будинки і писалося, що таке житло є в Алтайському краї. Мовляв, і роботи там повно.
– Як я не відмовляла Митрофана не кидати своєї хати і не їхати світ за очі – не послухав. Упертий був, прагнув, щоб усе було, як він того хоче. Де той Алтай і чого туди пхатися з маленькими дітьми? – зітхає Марія Семенівна.

У Алтаї, як виявилося по приїзду, не було ніяких багатоповерхівок. Люди жили в землянках, навколо річки, голі поля, ніякого деревця.
– Заплакала я гірко, адже з дітьми були на вулиці, під чужим небом, – каже бабуся. – Знайшлася добра жінка, забрала нас у свою землянку та й порадила швидше тікати додому. Та жінка з родиною жила на Алтаї сім років у землянці, ніде нічого не будувалося, а повернутися було неможливо, бо встигли зареєструватися, а за втечу судили або штрафували.

Брат тієї жінки був капітаном корабля, що здійснював рейси у Новосибірськ. Він і вирішив допомогти Сидоренкам покинути обіцяний агіткою «рай».
– З Божою поміччю ми доплили до Новосибірська, звідти потягом до Москви, тоді – до Бахмача, а потім уже і до Макошине, – згадує бабуся. – Прибули у Пам’ять Леніна, заходимо зі своїми пожитками і дітьми до моєї матері, а та як заплаче! Отакі були мандри, будь вони неладні.

І радість, і сльози материнства

Сидоренки знову зажили у своїй старенькій, але рідній хаті. Дітки з’являлися у них ледь не щороку.
– Семеро на світ народила, та тільки двом судилося дожити до сьогоднішнього дня – дочка в Чернігові, син – в Одесі. Торік ось дочку поховала за день до поминальних днів, – плаче старенька. – Таке горе за горем.

Працювали Сидоренки у колгоспі. Хазяїн орав землю кіньми, виконував інші роботи, а його дружина сапала пайки буряків, тютюну, картоплі, льон вибирала, іноді телятницю на фермі підміняла.

…Роки збігають, як вода. Нема вже понад 30 років Митрофана Петровича, з війни прийшов зраненим і хворим.
– Однак ми з ним встигли хату свою відремонтувати. П’ять років був паралізований – і він намучився, і я біля нього, – каже бабуся. – Я у колгоспі працювала до 70 років, там, у роботі серед людей, забувалося трохи все те, що до смерті ятритиме мою зболену душу.

Нині Марія Семенівна живе у своїй хаті з онуком Василем.
– Золотий він у мене, – хвалить, – і варить та пече усе, миє, пере. А в хаті бачите який порядок і чистота? Не в кожної жінки так є. А мій Васильок – усе для мене, і город у нас не гуляє, і у дворі не пусто. Усе як у людей.

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.