Диво із барвистих клаптиків та муліне

У менянки Лариси Нагорної справді «золоті» руки, бо вони уміють шити, вишивати, виготовляти м’які іграшки і килимки для підлоги і стін… Може сама буду песику змайструвати, дрова порубати. І, звичайно ж, хатня і городня роботи – то теж її рук справа.

Вони – у смітник, а вона – у діло

Лариса каже, що вона з дитинства не хотіла і не вміла байдики бити. Шукала собі якесь заняття, аби воно користь приносило. Та найбільше душа її лежала до вишивання.
– Подобалося мені, як на білій тканині з-під моїх рук з’являлися казкової краси квіти, листочки, – ділиться жінка, – Тоді якось усі гладдю вишивали, мода на хрестик з’явилася пізніше, і я надала перевагу саме цьому способу вишивання.

Закінчивши школу, Лариса Нагорна стала слухачкою тримісячних курсів крою і шиття, які діяли на той час при райпобуткомбінаті. Приїздив спеціаліст із Сосниці та навчав дівчат швацькій майстерності.
– Згодом і на роботу мене взяли до цеху маспошиву райпобуткомбінату, – згадує Лариса Костянтинівна. – Шила я постільну білизну, спецодяг та інші потрібні у побуті речі, які реалізували усім бажаючим. Працювала я і касиром, і завідувачем складу, коли виникала у тому потреба. На посаді приймальника цеху по виготовленню і ремонту взуття була аж до розпаду райпобуткомбінату. А до пенсії доробляла, працюючи прибиральницею у міській школі ім. Т.Г.Шевченка.

Коли на роботі випадала вільна хвилинка, брала до рук голку і вишивала.
– А ще порпалася у відходах від пошитих речей, – посміхається жінка. – Знайду клаптик яскравої тканини – беру, шкіряну стрічку – теж. Ці відходи виробництва здавали у заготконтору як утиль. А я любила копирсатися у тих відрізках, клаптиках. Для чого я їх брала – тоді ще не відала, але щось мені підказувало, що цей непотріб мені колись знадобиться. Так воно і сталося.

Сину – вишиванку, а його дівчатам – собачок

Це ж нині українські вишивані сорочки і блузки вдягають і малі, і дорослі. А в ті часи, коли Сергійко, синок Лариси Костянтинівни, ходив до дитсадка, моди на таку вдяганку не було. Та мама вирішила на святковий дитячий ранок вишити своєму сонечку вишиванку. Усім дуже сподобалась та сорочечка, зразок узору мами перемальовували, аби і своїм діткам на одіж його застосувати.

А коли Сергій навчався у старших класах, на 8 Березня хлопці зазвичай дарували дівчатам-однокласницям сувеніри. Лариса Костянтинівна запропонувала сину свою послугу – власноруч вона узялася виготовити кожній (а їх у класі було 18!) дівчині м’яку іграшку – біленьку пухнасту собачку.
– Виготовила на одну більше, вона і нині зберігається у мене, а ті дівчатам до душі прийшлися, дякували дуже, – щасливо посміхається Лариса Нагорна. – Бо таких дарунків на усю школу не отримала жодна дівчина, а лише однокласниці мого Сергія.

Серветки, диванні подушечки, настінні серветки-торбинки для газет, гребінців – усе це прикрашає скромну, але таку затишну оселю жінки. Найголовнішою окрасою житла є великий настінний килим, виготовлений власноруч Ларисою Костянтинівною: яскраві квіти і гарний орнамент вишиті хрестиком із великою любов’ю.
– Є у мене і скатертина вигаптувана, ніби й непогана, – ділиться жінка, – а от не застилаю нею стіл, не до душі вона мені. Ото і сховала подалі у шафу. А от рушник, який нещодавно вишила, щоб ним паску вкривати, як до церкви на освячення нести, гарний вийшов. Око і душу, як мовиться, радує.

Виготовляти м’які іграшки Лариса Костянтинівна любить. Кіт у чоботях, ведмедик, зайчик – вони стали членами її сім’ї. Де ескізи бере? Передплачувала колись журнал «Работница», то всі примірники його зберігає, бо видання містить багато корисної інформації, у тому числі і по виготовленню м’яких іграшок. Нині передплачує газету «Добрий господар», з якої черпає для себе потрібне.
– Але я не копіюю нічого з періодичних видань, обов’язково додаю щось своє, – каже жінка. – Вишиваю, плету килимки для підлоги, іграшки виготовляю, а от щоб зайнятися бісероплетінням, яким не захоплюється сьогодні хіба що лінивий, не хочу. Не моє воно, як і в’язання шкарпеток, шапочок, светрів. Шити ж на швейній машинці люблю, але вже не роблю цього. Бо нема кому лагодити ту машинку, котрій літ, мабуть, більше, ніж мені. Покійний кум давав їй раду, а тепер його нема, то і шитво моє завмерло.

Не вишиває Лариса Костянтинівна й ікон. Дві на замовлення таки зробила, а більше не хоче.
– Рушники, диванні подушечки роздарувала рідним, родичам. І у себе ще є. Я б день і ніч сиділа за вишиванням – так воно мені подобається, але ж куди дівати плоди мого труда? У шафу? – зітхає рукодільниця.

Щоб і онуки пам’ятали

Син Лариси Костянтинівни живе з родиною у Маріуполі. У його квартирі яскраво і сонячно від маминих вишиваних виробів, які створили затишок і комфорт у оселі.
– Маю двох онучат – п’ятирічного Нікітку і півторарічну Настуньку, – радісно ділиться жінка, – Онучок має неабиякий хист до участі у виставах, які організовуються у дитсадку, який він відвідує. От на цьогорічне новорічне свято йому випала роль сніговика. Я йому виготовила цей маскарадний костюм і переслала посилкою у Маріуполь. Ох, який же він мені дякував! Хочу йому вишиваночку подарувати. І Настуньці, як підросте. Іграшки для них виготовляти – одне задоволення. І руки мої не болять за цим заняттям, бо бабусині подарунки улюблених звірят і казкових героїв – найкращі, наймиліші і найдорожчі.

Є одна проблема у майстрині – бракує матеріалу для виготовлення м’яких іграшок. Купувати на базарі чи у магазинах з мізерної пенсії – нереально. Можливо, у когось вдома на горищі лежать дитячі шубки, шапочки та інші хутряні речі, якими вже ніхто не користується. Подаруйте їх Ларисі Нагорній, яка живе у Мені по вулиці Сидоренка. Вона буде безмежно вдячна і молитиметься за здоров’я кожного, хто дасть їй можливість займатися улюбленою справою.

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.