Мобильная версия сайтаКраса на кінчику голки
В останні, ще не морозяні дні у Олександри Боклаг з Нових Млинів, окрім щоденної звичної роботи, вистачало завдань у квітнику: треба було підготувати троянди до зимівлі. їх у жінки - без малого пів сотні кущів, і на кожен вона висипає по відру землі, щоб захистити рослину від холодів. Королева квітів - не єдина пристрасть Олександри Іванівни. Адже у її дбайливих, вправних руках розквітають не лише живі, а й вишиті квіти. І не тільки. За роки захоплення вишивкою вже не злічити робіт і сюжетів майстрині. Якісь народилися на єдиному подиху, за іншими могла засидітися до світанку, але у кожній - тепло, душевність, любов, вкладені майстринею.
Від хрестика до бісерини
Тримати голку у руках, як і більшість тодішніх дівчат, Олександра Іванівна почала ще у школі, на уроках рукоділля, коли їх вчили опановувати ази шиття. Та й обидві бабусі вміли добре вишивати - досі у жінки зберігаються їхні старовинні рушники. Але далі справа якось не пішла. Та й потім закрутило доросле життя, занурило у буденні справи - не до творчості було.
І лише якихось 15 років тому трапилися на очі Олександри Іванівни вишиті роботи колеги, припали до душі.
«Потім ще й до Високого на храм поїхали, у гостях примітила невеличкі декоративні подушки, - розповідає жінка. - Так захотілося й самій спробувати створити подібну красу. Спочатку почала вишивати хрестиком. Накупила різних ниток (їх і зараз у мене з мішок залишилося), виписала через інтернет різної тканини, простої та зі спеціальною канвою. І взялася за рушники, диванні й великі подушки, святкову скатертину, вишиванки для доньки і сина».
Так на білому полотні склалися національні узори, оживали голуби та ведмедики, та найбільше - розквітали яскраві мальви, півонії, троянди, соняхи, маки, синіли небом волошки, підкреслені сніжною білизною ромашок, полум’яніли грона калини, навіть лягли рівними рядками Кобзареві слова: «Як умру, то поховайте мене на могилі...»
«А тоді я побачила, якою гарною, об’ємною, сяючою, наче живою, може бути та сама квітка, вишита бісером, - веде далі розмову Олександра Іванівна. - Працювати з яскравими намистинами мені сподобалося навіть більше. Так у дочки Яни з’явилося кілька вишитих суконь із об’ємним малюнком. На майбутнє вже приготувала й весільні рушники, й ніжні, мереживно-перлинні ікони - надзвичайно гарні, як побачила, не могла втриматися, щоб їх не вишити. Ці маленькі намистинки можуть створити неповторну картину.
А ось із нитками вже й важче працювати стало. І зір за роки послабшав, і звичайну голку, значно грубішу за тоненьку бісерну, вже не придумаю, як у руках тримати».
Сумка-випробування і сукня-мрія
Скільки за півтора десятка років народилося вишитих шедеврів, рукодільниця навіть не рахувала. Вдома їх - у кожному куточку, ще чимало - подаровано рідним та друзям. Є серед робіт і така, за якою у майстрині сім потім зійшло.
«В одній із серій фільму «Кріпосна» котрась із героїнь бідкалася, що загубила свою бісерну сумочку, - посміхається Олександра Іванівна.
- Так мені ця сумочка влізла у голову, потрібна мені - і край! Звернулася знову до інтернету, знайшла схожу. Думалося, що поштою надішлють готову сумку, лише бери - та вишивай. А коли відкрила посилку - не знала, за що й братися: окремо шкіряні викрійки, підкладка, ручки... Та що робити, очі бояться, руки роблять. Спочатку вишила бісерні лілії, а тоді, аж у Головеньках, знайшла людину, яка змогла зшити сумку спеціальною товстою, для шкіри, голкою. Гарна, звісно, вийшла річ. Хоча мені особливо й немає куди з нею ходити, хіба кілька разів на пошту прогулювала. А нещодавно мені за цю сумку аж п’ять тисяч гривень пропонували. Не знаю, чому такі чималі гроші, але й за них не погодилася продавати. Бо свої роботи я взагалі не продаю: не хочу заробляти на тому, що роблю для душі. Виключенням стала хіба що виставка- ярмарок, проведена до Дня вишиванки. Але то були благодійні збори на підтримку наших захисників, тож не долучитися до благородної справи було просто неможливо.
Та найперше вишивання для мене - найнадійніше заспокійливе. Як хочеться нарви до порядку привести, думки впорядкувати і серце заспокоїти - беруся за вишивку. Коли бачу, як народжуються візерунки, як оживають під пальцями квіти - радію надзвичайно і такий приплив енергії відчуваю - гори хочеться звернути! Якби можна було, я б цілісінькими днями вишивала. Але у селі, за величезним господарством завжди роботи вистачає. Нині воно трохи менше, тож, може, нарешті знайдеться час на втілення ще одного бажання: вишити для себе святкову бісерну сукню, як для дочки вишивала. Не знаю, чи буде куди мені в ній ходити, але як жінці так хочеться мати свою особливу сукню!»
Джерело: "Вісті Борзнянщини", Марина Гриненко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
