Мобильная версия сайтаУ Ташкенті балакали «куковицькою» мовою
Ірина і в дитинстві, і в юності помітно вирізнялася поміж дівчат-одноліток. Їй нічого не вартувало допомогти мамі на фермі групу корів видоїти чи пайку буряків обробити. А ще Іра і трактором навчилася управляти, і машиною. А на мотоциклі ганяла швидше за вітер. Жіноча доля закинула цю працьовиту і дуже красиву дівчину до Узбекистану.
Далека дорога з дому
Ірина Хван (таке прізвище має від чоловіка Володі) працює у Ташкенті у салоні краси. Разом з чоловіком виховують двох донечок – Світланку і Вікторію. Вони ще дошкільнята. Хвани мають свою квартиру. Окремо від них, але в одному місті, живуть і батьки Володі – підприємливі і добрі люди.
У Ірини на Менщині зосталися рідні їй люди – мама Світлана Вікторівна, яка живе і працює у Мені, та брат Віталій, котрий з родиною мешкає у Куковичах.
Світлана Вікторівна і раділа, і сумувала водночас, коли з’явилися онучата у Ташкенті. Раділа, що старшеньку нарекли її ім’ям, а сумувала, що їй не під силу подолати відстань від Мени до Ташкента – і далеко, і дорого, і паспорта закордонного у неї нема. А так хотілося потримати на руках малечу, зав’язати їй своїми руками бантики, казку розказати, гостинцями побалувати.
Ірина з Володею кликали щораз до себе. А мама тільки обіцяла. Де взяти грошей, щоб з Києва до Ташкента долетіти?
Тоді дочка вмовила маму зробити закордонний паспорт. А на початку нинішнього року Ірина повідомила неньку, аби та улагодила усі свої справи і збиралася у дорогу, бо квиток на літак уже замовлено і оплачено.
Ох і хвилювалася Світлана Вікторівна перед далекою дорогою! Що онукам, яких жодного разу не бачила, подарувати? А зятю і сватам? Доню б не образити…
Допомогли їй зібратися син з родиною, знайомі, друзі. Хтось щось радив, хтось допомагав вибрати на базарі. Автор цього матеріалу передала Світланиним онукам книгу народних казок, горіхи і два глиняні свистки, виготовлені умільцем-гончарем Олегом Луцуком.
Сподобалися українські казки
Світлана Вікторівна, благополучно долетівши і трохи оговтавшись, написала листа зі своїми першими враженнями від побаченого в Узбекистані. Ось деякі уривки.
«У літаку познайомилася з родиною узбеків, яка була на заробітках у Києві. Сім’я через відому в Україні ситуацію поверталася додому. Прохали і мене, аби залишалася у доні, мовляв, люди в Узбекистані добрі».
«В аеропорту мене зустріла Іринка з донечкою Світланкою. Квіти, сльози радості… Дав же мені Бог сили й здоров’я, можливість так легко і просто сісти в літак і полетіти туди, де тебе чекають, люблять».
«У Ташкенті весна. Багато красивих будівель, машин. А ще різних торговельних точок, базарів. Квіти милують зір. Жителі пишаються своїм президентом: «У нас найкращий президент у світі». Узбеки розповідають, як вони моляться за його здоров’я. Вони впевнені, що дякуючи йому живуть так добре».
«Сім’я у моєї Ірини чудова. На другий день мого приїзду куштували куковицьку самогонку. Зять сказав, що в Україну варто приїхати. Його водій теж скуштував горілки – сподобалось. У сватів гостюючи, довелося їсти баранячий шашлик. Я їм подарувала постільну білизну, котру пошили куковицькі майстрині з побуткомбінату. І дочці та онукам такі ж привезла. Усі задоволені, щиро дякували».
«Світланка взяла до дитсадка подаровану їй книгу казок з України. Читали всі групи дошкільного закладу. Мені було дуже приємно, що книга діткам сподобалася. У моєї онучки Діани з Кукович 6 лютого був день народження. З цього приводу Ірина приготувала святковий обід, а шестирічна онучка Світлана попросила мене: «Бабусю, передай Діанці, що я її люблю і бажаю, щоб її татка не забрали воювати. Я дуже хочу до неї приїхати, але боюся війни».
«Потроху звикаю у місті. Люди тут легко ідуть на контакт, навіть ті, що не знайомі з родиною моєї доні. Розпитують про реальну обстановку в Україні. А я телефоную сину щодня, бо йому сказали, щоб був готовий. Заспокійливі пігулки завжди в кишені і очі, як кажуть, на мокрому місці. Тричі була у Свято-Успенському кафедральному соборі. Там теж моляться за мир в усьому світі. Миколі-Чудотворцю свічки ставили з Іриною, просили про припинення війни».
«Побувала на робочому місці Ірини. Її колеги називають «сонечком». Хазяйка салону дякувала мені за виховання Ірини і запропонувала увесь комплекс послуг їхнього салону краси. А вони тут дуже дорогі, й відвідують цей заклад тільки найбагатші люди міста».
«Спілкуюся з онучками, не можу ними намилуватися. Якось їдемо в таксі з Іриною і розмовляємо «куковицькою мовою». Водій повертається до нас і питає, якою мовою ми балакаємо? А ми йому: «Куковицькою!» Водій зацікавився: «А яка це республіка?» Посміялися разом».
«Подобається узбецький хліб – патир. І чай зелений. Ще сподобалися сходи до будівель установ. Вони вкриті національними килимами, надійно закріплені. Узбечка, з якою на вулиці познайомилася, зняла зі своєї руки браслет і подарувала мені, сказала, що він приносить удачу. Дай Боже!»
Подих рідного краю
Нині Світлана Морозова вже вдома. Її донька Ірина поділилася враженнями від побачення з найріднішою людиною в світі:
«Одне з найголовніших моїх бажань здійснилося, я до нього довго готувалася, аби перетворити свою мрію в реальність. Приїзд мами в Ташкент – це не лише її фізична присутність, з нею приїхала вся моя рідна Україна. Мій рідний край, за котрим я дуже сумую».
«Для мене це подія, до якої я прагнула багато років. Я насолоджувалася тим, як моя матінка, найдорожча бабуня проводить час з моїми донечками. Я плакала від щастя. Намагалася приділити увагу маминому здоров’ю, підтримати її морально, заповнити весь вільний час чимось новим, корисним, аби вона хоч на деяку мить забула про війну».
«Дуже хотілося мені Великдень зустріти з мамою. Я дуже люблю це свято, печу паски, йду до церкви. Це – найсвітліший день року».
«Дякую мамі, що вона привезла книги, диски про Куковичі. Я пишаюся, що виросла у такому красивому селі. Мені було приємно вдихнути аромат і скуштувати на смак пиріжки Валентини Бондар, менянки, які в дитинстві дуже мені смакували».
«Дізналася про своїх однокласників, односельців. Душа болить за те, що діється в Україні. Пошли, Боже, якнайшвидшого миру і благополуччя. Сподіваюся, що доля подарує мені і моїй сім’ї ще один щасливий шанс – відвідати рідний край, вклонитися землі, побачити Десну».
Раїса Михайленко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
