Сусідка вигодувала грудьми собі майбутнього зятя

Це було давно, більше вісімдесяти років тому. Але в сім'ї Михайла і Катерини Опанасенків із села Товкачівка Прилуцького району добре знають, що у 1929 році врятували новонародженого Мишка від голодної смерті сусідки Ганна Сидоренко та Марія Редька, годуючи хлопчика своїми грудьми. І треба ж було так статися, щоб, вирісши, Михайло побрався з дочкою Ганни — Катериною. От і виходить — теща груддю вигодувала собі зятя.

Кобила рвонула, і Марина, що була на останньому тижні вагітності, впала під віз

У Дмитра та Марини Опанасенків уже росли Марія та Гриша. Подружжя чекало третю дитину. Якраз були жнива. Марина на останньому місяці вагітності возила з поля снопи. Там їх накладуть на віз, біля хати — знімуть. Її ж обов'язком було сидіти з віжками в руках на возі, підганяти кобилу, щоб доставити збіжжя до двору. Про декретні відпустки у ті роки ніхто й не знав. Працювали жінки до самих пологів.
Під'їхала до двору, вже мала встати з воза, як раптом на кобилу посунувся сніп. Вона рвонула з місця, і Марина впала між голоблі, під віз. Сполоханий кінь не зупинився і протяг її ще кілька метрів по землі.

У цей час з двору вийшов назустріч невістці свекор. Біда сталася на його очах. Дмитро Михайлович почав кричати. Вибігли сусіди, зупинили коня, витягли нещасну з-під воза. Жінка була уся в крові, непритомна. Швиденько вивели другу кобилу, поклали Марину на підводу і повезли у Малу Дівицю до лікарні. Супроводжували бідолашну свекор Дмитро Михайлович і сусідки Ганна Сидоренко та Марія Редька. Жінки недавно народили діток, Марія — сина, Ганна — донечку. А тут таке з Мариною. Плакали, дивлячись на її побите обличчя, хвилювалися, як же там дитятко, чи не зашкодило нещастя з матір'ю йому.
Виявилося, що з дитиною все гаразд, а молода мати дуже покалічилася. У неї вирвало кусок культі, були поламані ребра і ключиця. І ще багато інших травм. Марина була настільки квола, що навіть народження сина не привело її до тями.,Доки лежала в лікарні, малого годувала товкачівська жінка Даша, що саме народила хлопчика. А коли Марину з сином привезли додому, доглядати дитину взялися сусідки. Марія і Ганна годували Мишка своїми грудьми, купали, міняли пелюшки, прали, топили піч. Марина ж була зовсім безсила.

Минув якийсь час, жінка почала підводитися з ліжка. Раз каже чоловіку:
— Витягни мені води з печі і налий у ночви. Буду сама купати.
Поклала дитину у воду. Стоїть над нею і плаче, не здужає дістати з печі теплої води. Дитя вже почало ікати від холоду. Мабуть, замерзло б, якби не кинувся до ночов чоловік. Він був найкращим шевцем чобіт у селі, сидів біля столу, займався своєю справою. І відчув неладне з жінкою та дитиною. Коли хлопчик закричав, Дмитро вихопив його з холодної купелі і — на піч.
— Як помре хлопець, я тебе зничтожу! — кинув жінці спересердя.
Тут якраз нагодилися в хату Марія з Ганною, обтерли Мишка, закутали, погодували. Відтоді ходили до Остапенків до року, гляділи Мишка, як рідного сина.

«Ми виросли на одній вулині, а побралися в сімнадцять літ»

— То, виходить, ви з Михайлом Дмитровичем молочні брат і сестра? — питаю я Катерину Петрівну.
— Виходить, так, — кидає вона ласкавий погляд на чоловіка. — Мати годували його груддю. І хрещена моя, Марія Редька, теж. Росли на одній вулиці. Наші хати — рядом, а Маріїна — через дорогу. І ми, діти, віком однакові: Мишко Редька, я і мій Мишко. Усі 1929 року народження. З часом мої батьки купили хату трохи далі, відійшли від свекрів. Та це теж недалеко. І в школі ми в один клас ходили, війну разом пережили. Мій батько Петро Карпович не вернувся, погиб. Нас у матері троє, брат Коля народився перед самою війною. Як ми бідували, борщ із лободи їли. Я закінчила чотири класи і — в ланку, на коксагиз. І згадувать страшно...
А Мишків батько на війні не був за віком. Та й вони жили трудненько. Мати ж негодна. Здоров'я ніяк нема. Таку них усе склалося, що треба Мишку жениться, хазяйку в хату брать. Йому сімнадцять, ще й рано, а батьки: женись і край!
А ми вже наче й не діти, уже й любов між нами. Раз Мишко і каже мені:
— Давай поженимся.

А в мене ще старша сестра Катя незаміжня. Не годиться меншій випереджать. Мати не пускає, а баба Лісавета і сестра Катя:
— Хай іде.
І я вже хочу заміж. Мати мені:
— Ти що? Догулялася? Я в сльози:
— Ні, не догулялася. Я його люблю.
Після Різдва Мишко із чоловіком своєї сестри Марії Іваном Більченком прийшов мене сватати. Моя хрещена мати Марія Редька теж прийшла з чоловіком на засватини. Каже моїй мамі:
— Дивись, кума, якого ми орла вигодували однією груддю.

А Миша красивий був. Щоправда, окрім рваної куфайки, нічого з одягу у нього не було. То Іван дав йому для заручин свою шкірянку. Ми заручилися, а сільрада не розписує:
— Молоді, не положено. Коли буде по вісімнадцять, тоді й приходьте.
Та хто ж там буде ждать! 22 лютого 1947 року було наше весілля. Ходила я зі своєю дружкою по селу, гукала рідню. У вінку, стрічках, квітках... У скриню мати поклала полотна, двоє ряден, скатерть, занавіску до печі. Сама все ткала. Знаменита майстриня була. Я ж вишивані рушники надбала. При каганці вишивала. Тоді без рушників ніхто заміж не йшов. Мати мені ще ікону Божої Матері дала.
А дарували молодим тоді копійки і приказували:
— Дарую на мило, щоб одне одного любили.
Найцінніші подарунки одержала від хрещених. Мати подарувала дуже красиву скатерть, а батько Василь Сидоренко сам пошив мені ситцеву кофтинку, білу в синій горошок. Радості не було меж!

Дочку молодий побачив тільки в рік

— Загроза моєму життю ще не раз виникала, — вступає в розмову Михайло Дмитрович. — Коли мати впала під воза, я ж міг і не народитися. Далі мене вигодовували груддю добрі сусідки. А у війну двічі мало не підірвався на міні. Хлопчакам же усе цікаво. Одного разу знайшли якусь цікаву штуковину. За шнурок, що висів з неї, смикнув я. Дивом вона не вибухнула в моїх руках. Вирвала глибоченну велику яму. Виявляється, то була магнітна міна, якою підривали ешелони. А через якийсь час ми розкурочили іншу міну, вже меншу. Бог врятував чи доля така, що я залишився живим.
Як побралися з Катею, почали оцю хату строїть. Стару розвалили, а нову ще не звели. І тут забирають мене в армію. Хлопці по три роки служили, а мені випало чотири з половиною та ще й на Крайній Півночі. Дочку побачив уперше, коли їй уже рік був. Ще двічі пускали у відпустку. Мати все життя нездужала, а тут ще й язва жолудка. Присилають телеграму, що їй робитимуть операцію, стан тяжкий.

А як залишили служити далі, по селу пішли розмови, що я кинув Катю з дитям. Катин дядько Іван Михайлович навіть написав листа командуванню: що ви там робите, чого держите, у нього жінка з малим дитям, батьки негодні. Повернувся я вже перед новим 1954 роком. У Ленінграді купив для донечки зелену плюшеву курточку. Таких у селі тоді ні в кого не було. 30 грудня моя Галя у клубі зі сцени читала вірш:
Села Яся у стола,
Карандаш большой взяла.
Нарисую я сейчас
Дом такой же, как у нас...
58 років минуло, а я пам'ятаю той довгий вірш, який декламувала доня.
Пригадую, милуємося ми з Катею із залу донечкою. Катя каже:
— Як, Мишко, віриться, що то твоя дочка на сцені?
— Не віриться, — відповідаю, — бо вона зі мною не росла.
Катя робила в ланці, а я пішов на пилораму. Достроїли хату. Ким я тільки за довге життя не робив у колгоспі! Хіба що головою. Бригадиром був у будівельній бригаді, ну, пилорамщиком, фермою завідував... Стажу трудового у мене 57 років. І Катя робила на фермі, доки не захворіла. Тепер он, бачите, на милицях.

Діти, онуки і правнуки — то їхня радість і втіха

1 січня 1955 року у подружжя народився син Микола. Діти росли хорошими, добре вчилися. Батько виховував їх строго.
— За вас я не должен красніть! — казав.
Галя закінчила Київський технікум легкої промисловості, технік-технолог швейного виробництва. Уже на пенсії. Живе в Прилуках, часто провідує батьків, порає город, допомагає стареньким в усьому. У неї дорослий син, двоє онуків. Старший вже студент Київського національного педагогічного університету імені Драгоманова, молодший — школяр.
Син Михайла Дмитровича та Катерини Петрівни Микола закінчив Чернігівський педінститут. Живе з сім'єю в К-ликівці, уже багато літ очолює селищну раду. У нього троє дітей і четверо онуків. Отож рід Опанасенків примножується.
— Ми з Катериною вже разом 65 років, — каже Михайло Дмитрович. — Повірте, жодного разу її пальцем не торкнув. У мирі і любові прожили ми разом свій вік. Діти нам п'ятнадцять років тому, влаштували золоте весілля. На матір фату надівали, мені квітку пришивали. Уся рідня зібралася. Співали, жартували, згадували пережите... А 65 років — це яке весілля?

— Залізне.
— Ти диви! Я й не чув про таке. Треба б, щоб здоров'я було залізне. Більше нічого. Колись ми хазяйство держали. Корову, свиней, птицю... А тепер тільки кролі і кури.
— Та нащо вам більше?
— це Галя, дочка, обізвалася.
— Кролі та кури — і ті, щоб хоч щось було. Для втіхи. Хоч і невелике хазяйство, а на татових плечах, — пояснює нам. — Мама через п'ять операцій пройшла, ноги зовсім негодні. А йде на милицях на кухню, готує обід. Тато все їй подає, а вона вже куховарить. Тато — ноги, мама — голова. Отак і живуть.
— Спасибі, діти нам у домі усі удобства зробили, — каже Катерина Петрівна. — Для старої людини це просто необхідно. Правда, цієї зими у люті морози полопалися труби, то ми тепер без води. Так що на літо нова робота, нові клопоти.
— Та зробимо, зробимо,
— заспокоює матір дочка. — Головне, щоб ви були здорові. Це таке щастя, що ви у нас є.

Лідія Кузьмою, тижневик «Вісник Ч» №13 (1351)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.