«Тепер у мене дві дочки, – каже Ірина Гольц із Малої Дівиці. – Обидві рідні»

Найвідповідальніші вчинки в житті кожен робить по-своєму. Один всебічно обдумує, в іншого такий крок несподіваний навіть для себе. Ось так несподівано, в одну мить прийняла у свій дім і серце знедолену дитину Ірина Гольц, головний лікар Малодівицької районної лікарні, депутат Прилуцької райради.

«Ви Любілна мама? Яка ви красива!»

Може, була справді та зустріч дарована долею? Та Бог його святий знає... Але п'ять років тому Ірина Вікторівна вперше побачила Катю.
Люба, дочка Ірини Вікторівни, вчилася тоді у третьому класі. Одного дня мати зайшла до школи і у дверях першого класу побачила маленьку чорняву дівчинку, яка пильно дивилася на неї.
— А ви Любина мама? — запитало дівча.
— Так, — усміхнулася Ірина.
— Яка ви красива! Ірину трохи збентежило таке зізнання. Вона зупинилася біля дитини, погладила по голівці.
— Як тебе звати, дівчинко? — нахилилася до неї.
— Катя, — засяяла мала. Учителька першого класу розповіла, що це Катя Поліщук з Петрівки. Сім'я в неї неблагополучна: мати засуджена за вбивство співмешканця, а батько п'є. Є у дівчинки брат Роман, ходить до сьомого класу. Живуть діти у пришкільному інтернаті, а на вихідні їдуть додому.

Наступного дня Ірина прийшла до школи з великим пакунком подарунків для нової знайомої. Різниця у віці Люби і Каті була невелика — два роки, і частина доччиних речей перейшла до Катрусі. Найбільшу радість викликало бальне плаття. Дівчинка аж стрибала від радості. Підійшли й чобітки, курточка, футболки, штанці. Потім розповідали, що всі подарунки зберігалися в школі. Додому дитина їх не брала, аби батько не поміняв ту красу на горілку.
Два роки тому інтернат закрили. Дітей з інших сіл почав возити до школи автобус. Катя жила вдома. А коли батько запивав, спеціальні служби клали дівчинку в лікарню. Катруся, вже знаючи Ірину Вікторівну, приходила до неї в кабінет, просила папір, на якому малювала чарівні квіти. Перед Новим роком вона з Іриною Вікторівною навирізала паперових сніжинок, наклеїли їх на шибки. Виходило красиво, як у казці.

«Як би я хотіла у вас жити!»

Одного разу Катя підійшла до Ірини Вікторівни і сказала:
— Як би я хотіла у вас жити, бути вашою дочкою. Як Люба...
В Ірини обірвалося серце. Рішення прийшло спонтанно.
— Катю, — пригорнула вона дівчинку,— я зараз поїду в район, усе вирішу і заберу тебе.
Це було у березні. На той момент дітей вилучили з сім'ї, забрали від батька, який не переставав пити. Але Ірині Вікторівні дівчинку не віддали, пояснили, що батько не позбавлений батьківських прав. Діти будуть відправлені до притулку в Ніжин. А там, гляди, може, отямиться, згадає, що він — батько.
— Склалося так, що саме я відвозила Катю і Романа в Ніжин, — розповідає Ірина Вікторівна. — Вони певний час жили у притулку, потім повернулися до батька. Роман закінчив школу, а Катя перейшла до п'ятого класу.
Думки про дівчинку не полишали жінку. У серпні Ірина поїхала до Петрівки. Те, що побачила, приголомшило. Скрізь бруд, антисанітарія. їжі ніякої. Город занедбаний, не обробляється.
— Буде краще, якщо Катя житиме у мене, — сказала вона Сергію. — На вихідні їздитиме до вас.

Той навіть зрадів.
— Добре, — каже. — Хоч не буду думати, чим годувати, що варити, як обіпрати.
Ірина Вікторівна покликала Катю.
— Підеш до нас? — запитала.
— Піду.
— От і добре. Житимеш у мене.
1 вересня Катя приїхала до школи, а після занять Люба привела її додому. Відтоді дівчинка живе тут.
З дочкою про долю Каті і своє рішення взяти її у сім'ю Ірина Вікторівна говорила ще у березні. Два дні Люба думала, а на третій заявила/
— Ма, я вирішила: Катю забираємо!
А тоді, 1 вересня, привівши її додому, вона зателефонувала мамі:

— Мамо, ти коли прийдеш? Що давати Каті їсти?
— Люба в мене хазяєчка, — каже Ірина Вікторівна. — Обіди я, звісно, варю сама. А от розігріти, помити посуд — це вже дочка. І того дня приходжу додому, за столом сидить Катя, а перед нею — миска борщу. Молодець, усе з'їла. Перші два тижні дитина не могла наїстися. Несолодко їй жилося у батька... Довелося вчити багато чого. І правил особистої гігієни, і посуд мити, і постіль прибирати, і в квартирі дотримуватися порядку. Тепер Катя усе вміє, за все береться. Молодчинка! У їжі неперебірлива. Любить молочне і тому ходити до тітки Василини за молоком — її обов'язок.

«Хочу називати вас мамою»

— Днів, мабуть, через десять ми сиділи за столом, обідали.
— Катю, — кажу я їй, — давай домовимося, як ти мене будеш називати.
— А як би ви хотіли? — підвела очі моя Катя.
— Я ж першою запитала.
— Мамою.
— Добре, — кажу.— І я б хотіла, щоб ти мене так називала.
Відтоді я для Каті мама. Чоловіка вона зве дядя Вітя. І добре. Батько ж у неї є. Вона його знає і любить. Розповідає, який він хороший, усе вміє, усе робить. Мабуть, таким хотіла б його бачити.
Мати кинула дітей, коли вони були зовсім маленькими. Пила, жила з іншими чоловіками. Зрештою сіла у в'язницю. Катя і Роман з батьком з київської квартири опинилися в селі Омбиш, а потім — у Петрівці. Утримували їх дідусь і бабуся, щотижня возили з Києва в село торби з продуктами синові й онукам. Першим помер дід, а у березні минулого року в поїзді, в якому їхала старенька на день народження до онуки, у неї стався інфаркт. У поїзді вона й відійшла...

Смерть батьків, на жаль, не стала уроком для Сергія. Каті бабуся подарувала мобільний телефон «Самсунг». 1 вересня дівчинка приїхала до школи з ним. Через кілька днів апарат розрядився. Я переказала Сергію, щоб привіз зарядку. Він приїхав до школи, забрав у дівчинки телефон і — з кінцями. Більше Катя не бачила ні батька, ні телефону. Пізніше Роман сказав, що батько давно його пропив.
У листопаді Сергія позбавили батьківських прав.
А я, аби узаконити життя Каті в себе, почала збирати документи для створення прийомної сім'ї. Пройшла курс навчання в Чернігові. 5 грудня Катя одержала статус моєї прийомної дочки. Тепер у мене двоє дітей, обох люблю, обоє рідні. Хочу, щоб виросли вони, мої дочки, хорошими людьми, любили працю, шанували людей, знали ціну хліба.
Катя — дитя хороше. Любить мене, Любочку, Віктора, дорожить сім'єю. Живемо ми в селищі, де ні від кого нема секретів, усі про всіх усе знають.

Якось у грудні прийшла Катя зі школи, каже:
— Мамо, там на вулиці якісь бабусі дивилися на мене і обговорювали. То я їм дулю в кишені скрутила. Правильно зробила?
— Катю, — заспокоїла я її, — знай, що я тебе захищу від усякого зла. Ти нікого не бійся. Тепер у тебе є сім'я. У тебе є мама.

«Ти у мене найкраща!»

— У Каті є родичі, рідні тітки. Добре дитя і про них говорить тільки добре. У неї всі хороші: тато, Рома, тітки.
Часто провідує сестру Роман. Йому вже вісімнадцять. До армії не беруть за станом здоров'я. Працювати ніде. Думаю допомогти йому знайти роботу. Ми за те, щоб Катя з родичами спілкувалася, зустрічалася. Виросте — зробить свій вибір, як і з ким далі жити.
Я говорила з нею про те, що її рідна мати після ув'язнення може приїхати сюди і забрати дочку до себе. Виправиться, доведе, що стала іншою, і захоче повернути дитину. В такому разі, кажу Каті, тобі доведеться вирішувати, з ким жити. А вона:
— Я до тебе прийшла і нікуди від тебе не .піду.

Зустрівши добро, боїться його втратити. Щоб не доведи Господи, я від неї не відмовилася.
— Донечко, — заспокоюю я її, — такого ніколи не буде. Ти — моя, а я — твоя.
Люба наша гарно малює, їздить у Прилуки до школи мистецтв. А Катю ми віддали до гуртка «Ассоль» у центр творчості дітей і юнацтва. Там вона вчиться вишивати, в'язати бісером, готувати страви, проходить перші уроки макіяжу.
Перед Новим роком похвалилася:
— Мамо, я тобі готую подарунок.
Дванадцятої години не дочекалася.
— Можна я зараз подарую? — питає.
— Можна, — кажу.
— Подивись, — подала мені красиву листівку, в якій аплікація казкової квітки і напис: «Мамо, я тебе дуже-дуже люблю. Ти у мене найкраща!».

Ми ж з чоловіком подарували дочкам поїздку до Києва на виставу театру юного глядача. А Святий Миколай приніс Каті гарний светр і набір шкільного приладдя, Любі — піжаму і косметику. Радості не було меж.
Дитина звикає до добра, якого не знала у рідних батьків. Найкращі хвилини, коли ми втрьох лежимо і говоримо про все на світі. І про майбутнє моїх дівчат. Люба його пов'язує з архітектурою чи малюванням. А Катя каже, що буде медсестрою. Люблять мої діти влаштовувати вечори показу мод, танцювати під караоке. Хочу восени віддати обох на танці. Доведеться возити в Прилуки — у Малодівицькому будинку культури творчих гуртків давно немає.
Новий рік ми, як і належить, зустрічали вдома. Дочки наготували різних салатів. Я теж постаралася, аби стіл був святковий. Була смажена курка й інша смакота. Ялинку ми нарядили ще до Миколая, і в новорічну ніч вона сяяла вогнями. Було гарно і затишно, думалося про хороше, яке неодмінно має буде у нашому житті.

П'ятий місяць живе Катя у нас. Бачу, що дитина дорожить новою сім'єю. У неї серйозні проблеми зі здоров'ям, і після Різдва я привезла її до обласної дитячої лікарні. Чернігів — моє рідне місто. Тут я народилася, закінчила тринадцяту школу, тут живе моя мама. Приїхавши з дочками до Чернігова, повела їх на Красну площу, де вони обійшли чи не всі атракціони Луна-парку. Раділи, веселилися. І все одно Катя заявила:
— Хочу додому!
У вересні одна людина, дізнавшись, що я взяла Катю до себе, сказала:
— Усіх не обігрієш.
— Ну, то хоч одну, — відповіла я.
Нехай хоча б однією щасливою дитиною стане на світі більше. Люди кажуть, що Катя схожа на мене.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №3 (1341)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.