Усім смертям на зло!

Вісім років тому 20-літний юнак з Чернігова Олександр Сахно був тяжко поранений в Іраку, куди поїхав служити за контрактом

Постріл був випадковий. Будучи впевнений, що гвинтівка не заряджена, на курок натиснув теж чернігівець, Сергій Щербаков. Олександра лікували у Німеччині, а потім у Києві. Як там Саша, як його здоров'я, що сталося у його житті за вісім літ?

«Я — Юля, його дружина. А лепече наша донечка Вікторія»

По телефону відповів жіночий голос:
— Я — Юля, дружина Саші. А лепече наша донечка Вікторія, — пояснили на тому кінці дроту. — Саша на роботі. Працює інженером квартирно-експлуатаційного відділення. Ось номер його мобілки.
Зустрілися з Олександром, привітали його з народженням дочки.
— Це, мабуть, головна новина?
— Звичайно, це найголовніша, — усміхається щасливий батько, — Віктори нашій уже рік і три місяці. На мене схожа. А ще минулого вже року я закінчив інститут соціальних технологій та праці. Юридичним його в Чернігові називають. Тепер це технологічний університет. Ну й квартиру власну маю. Купив у 2005 році.
— Вісім років тому газети писали, що ви поїхали до Іраку, аби заробити гроші на навчання...
— Були такі плани. Але вчився безплатно, на заочному.
—То що ж тоді сталося там, в Іраку?

Нещасний випадок

— То був нещасний випадок. Саме так.
У нашому взводі служили близько десятка чернігівців. З Юрою Клименком, приміром, ми дружили з дитинства. Та й інших хлопців я знав. З кимось у футбол грав, з іншими просто знайомий. Відносини між нами були нормальні.
Контрактом, за яким ми поїхали в Ірак на півроку, передбачалася військова служба правопорядку. В обов'язки входило патрулювання міста, супровід і тому подібне.
8 серпня 2003 року ми вилетіли з Борисполя на Кувейт. Далі колоною машин з технікою — в Ірак, провінція Аль-Кут, на місце служби. Розбили наметове містечко. В наметі — 20-25 чоловік. Все нормально. Служба як служба. Важко було звикати до спеки, та це вже таке: знав же, куди їхав...

19 вересня був вільний день. У Сергія Щербакова якраз день народження. Ні-ні, нічого не пили. Там з цим суворо. Ми грали з американцями в баскетбол, відпочивали.
Повечеряли, прийняли душ. Я сидів на своєму ліжку, збирався вийти покурити.
А поряд хлопці розглядали гвинтівку СВД. Женя Андропов саме встановив на неї так звані сошки — ніжки для стрільби з гранатомета. Так би мовити, удосконалив. Сидять вони з Сергієм Щербаковим поруч, розглядають сошки. Частина гвинтівки на колінах у Сергія, частина — у Саші Рудика. Встаючи, Саша, мабуть, смикнув гвинтівку. Що її зняли з запобіжника, уваги не звернув. І в цей момент Сергій натис на курок. Гадаю, що не навмисне. Був упевнений, що гвинтівка розряджена. Може, механічно.
А я ж у цю мить якраз підвівся, щоб вийти з намету. Куля потрапила в живіт, пройшла через черевну порожнину на виліт.

Я зразу не зрозумів, що сталося. Був же в одних трусах. Бачу, кров з лівого боку тече. Навіть болю не відчув. Здивувався, звідки кров?
Тут вбіг Саша Литвиненко, теж чернігівець, підхопив мене на руки. Викликали лікарів. Медичною машиною відправили мене до поляків, їх вертоліт доставив у госпіталь у Багдад. Там зупинили кров.
Знепритомнів у вертольоті. Як літаком переправпяли до Німеччини, не пам'ятаю. Прийшов до тями тільки в кінці жовтня.

«Врятували мене німецькі лікарі»

— Госпіталь, куди мене привезли, розташований у місті Ландштуль, земля Рамштайн. Справи мої були кепські. Велика втрата крові, контузія печінки. Мені видалили частину шлунка, тонкого і товстого кишківника.
Скажу, що лікування і догляд там на дуже високому рівні. Не потрап я туди, навряд чи вижив би.
30 вересня приїхали з Чернігова мама і старший брат Ігор. Але я їх не бачив, до тями ще не прийшов. Лікар там був з української діаспори. Лебедевич, здається, його прізвище. Він сказав мамі, що тут я буду доти, доки не почну сам їсти і ходити. Мама з Ігорем були біля мене до 3 жовтня. Я ж опритомнів тільки через кілька тижнів. Дуже схуд — з 80 кілограмів залишилося 65. Це при моєму зрості 181 сантиметр. Почав потроху їсти.

Серед обслуговуючого персоналу були німкені, що раніше жили в Казахстані. Вони, знаючи російську мову, розмовляли зі мною, дзвонили мамі в Чернігів, заспокоювали, що мені вже краще, що я потроху видужую. А потім настав день, коли я сам зателефонував додому, говорив з мамою і татом. Запитав, як вони там, а вони по черзі мене розпитують. Радісно, що ось можемо спілкуватися, що я вже потроху видужую. Далі вже мама дзвонила, хвилювалася, як і що.
У Німеччині мені зробили п'ять операцій. З часом з палати інтенсивної терапії перевели до звичайної. Там я познайомився з полковником Медведем і його водієм, які потрапили в Іраку в страшне ДТП. Якось мене провідали українці, які перевозили Юру Койдана. Може, пам'ятаєте його історію. Юра теж чернігівець. Перевернувся на БТР і загинув. Тоді писали про це.
Лежати треба було тільки на спині, що дуже непросто. Та настав день, коли мене посадили в крісло. Далі поставили на ноги. Щодня фізкультурні вправи, масаж. Нарешті перші кроки по палаті. Ледь-ледь, дуже важко, але треба! Років півтора носив бандаж, аби, не доведи Господи, нічого у тілі не зрушило з місця.

Ще три операції. Вже в Україні

— 20 листопада нас усіх — шістьох чоловік — відправили в Київ, до центрального госпіталю. Тут зробили ще одну операцію, а в Чернігові ще дві.
Потроху видужував. Часто провідували рідні. Приїздили представники Міністерства оборони. Я тоді ще не розумів, які будуть наслідки того нещасного випадку, як те поранення вплине на моє здоров'я. Хотів в армії залишитися, служити. Звісно, станься таке, мене б все рівно списали.
Виписали з госпіталю наприкінці грудня. Я вже міг самостійно пересуватися, усе їв. Так що новий 2004 рік зустрів уже вдома.
Коли оформлявся на пенсію, зустрівся з проблемами, про які й не здогадувався. Потрібні документи, що надійшли з німецького госпіталю, були англійською мовою. Чим не проблема для наших служб! Комісії за комісіями, аж доки не дали другу групу інваліда війни.

У травні я знову потрапив до лікарні. Цього разу — перфоративна виразка шлунка. Зробили операцію.
А в серпні пішов до юридичного інституту, вступив на заочне відділення. Треба було думати, як жити далі.
А через півроку — ще одна операція. Усе це — наслідки поранення. Та куля зруйнувала усе в моєму тілі. Треба з цим жити, підтримувати своє здоров'я, слідкувати за ним. Зараз лікуюсь у денному стаціонарі. Тричі був у санаторії в Трускавці.
У 2005 році влаштувався на роботу в гіпермаркет «Вена». Збирав люстри. Поробив два місяці і кинув. Здоров'я не дозволило. Тоді ж купив двокімнатну квартиру, беушну, але нормальну. Зробив ремонт, придбав меблі. Це за гроші, що одержав за контрактом як компенсацію за поранення.

«На суді просив якнайменше покарання для хлопців»

— Після того нещасного випадку Женю Андропова, Сергія Щербакова і Сашу Рудика зразу ж відправили з Іраку. Чому саме їх? Ну, гвинтівка була Женина, Сергій натиснув на курок, Саша був учасником того, що сталося. Під арешт їх не брали. Всі розуміли, що це нещасний випадок.
На суді я просив якнайменше покарання для хлопців. Так сталося, що тут вдієш. Грошей чи іншої компенсації ніхто з них не вимагав. За моє лікування у Києві платило Міністерство оборони.
Сергію дали умовний строк. Десь півроку тому я його бачив. Працює в Києві. Перекинулись кількома словами та й усе.

Сашу Рудика давно не зустрічав. А про Женю Андропова знаю, що одружився він на американці. Живе у Сполучених Штатах. їздив до Іраку ще раз. Якось ми зустрілися, зіграли в більярд. Давно це було. Чув, що знову приїздив до Чернігова. Ніби служить десь за кордоном.
Саша Литвиненко, який підхопив мене на руки після поранення, живе в Чернігові. Одружився, має дитину.
З Юрою Клименком ми дружимо сім'ями. Він одружився з моєю однокласницею Юлею Вовк. У них росте син Миша. Усі ми — чернігівці, свої люди.

А з моєю Юлею, що працювала операційною медсестрою в третій міській лікарні, ми познайомилися на весіллі у мого друга. Я в нього свідком був. А Юля — подруга молодої. Третій рік ми разом. 5 жовтня 2010 року народилася наша доця. Назвали її Вікторією. Красиве ім'я з глибоким змістом. Те. як я вижив і живу тепер, — це перемога над нещастям, вікторія. Хочу, щоб була моя дочка щасливою, щоб довго жили мої батько і мати, а нещастя минали наші домівки. На Новий рік завжди думаєш про майбутнє. Хай воно буде добрим для всіх людей.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №1 (1339)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.