«У 35 років я втратила ноги. У такому ж віці загинув син»

Удруге за місяць зустрічаюся з жінками, що в молоді роки втратили ноги. Про Олександру Дуду з Горбового Куликівського району, її біду і волю до життя розповів 10 листопада. І ось іще одна доля — Катерини Приставкіної з Бахмача. У місті знають цю жінку в інвалідному візку. Через тиждень, 15 грудня, буде тридцять три роки, як вона, мати трьох дітей, втратила ноги. Але треба було жити. І вона живе! І робить усе, що й належить робити жінці. Пере прасує білизну, варить обіди, няньчить онуків і навіть поле город, ліва нога у неї віднята до коліна, а права — вище. Ну як не схилитися перед такою людиною, не вклонитися її життєвому подвигу!

З Михайлом зустрілися на цілині

Родом Катерина Іванівна з сусіднього Конотопського району Сумської області. Батька не пам'ятає. Народилася вона у квітні 1943 року, а у вересні його забрали на фронт. Загинув рядовий Іван Ємець 8 січня сорок четвертого, визволяючи Білорусію.
У колгосп пішла після дев'ятого класу, цілий рік була ланковою на цукрових буряках. А тоді поїхала до дядька в Казахстан. Вчилася на маляра-штукатура. Працювала на будівництві.
Сюди ж після армії приїхав і Михайло Приставкін, росіянин із Смоленської області. Катя примітила юнака відразу, як з'явився у клубі. А познайомилися на будівництві, куди Михайло влаштувався на роботу. Струнка дівчина сподобалася йому з першого погляду.
— Ну і ніс у тебе! — жартував він.

Катя дуже соромилася, хоч ніс у неї був акуратненький. Віджартовувалася:
— Підожди, закохаєшся у мій ніс, то знатимеш!
Через місяць вони побралися, щоб прожити у любові усе життя. Вдягтися нареченій не було в що, своє біле плаття для загсу дала їй тітка Шура. А дирекція радгоспу надала молодятам житло у чотириквартирному будинку. І почалося сімейне життя.
— Не мали нічого. Набили матрац соломою, під голову — куфайку. Так і жили, — згадує Катерина Іванівна. — Були молоді і щасливі, любили одне одного. А що ще треба?
1964 року у них народився синок Вітя, а через два роки — дочечка. Назвали її Галею, Галиною, ім'ям бабусь. Галиною була мати Михайла, яка померла, коли йому тільки дев'ять літ минуло. І Катину маму звали Галя.

Декретні відпустки тоді були маленькими, і Галочку віддали до ясельок у два місяці. На годування дитини мамам на будівництві давали тільки півгодини. От Катя і бігла до дитсадка, щоб притулити доню до грудей. А тоді домовилася з товаришкою, синок якої теж чекав у садку маминої циці. Годували дітей по черзі. Один раз Катя обох, іншого разу — Надя. Молока, хвалити Бога, вистачало.
У сімдесят першому у Приставкіних народилася ще одна донечка. Тепер уже багатодітна сім'я одержала трикімнатну квартиру. Завели хазяйство — корову, свиней, качок, курей.

Смерть донечки не могла пережити

Непокоїло молодих батьків, що донечка часто хворіла. До садка віддали її тільки у вісім місяців. І Катя залишила будівництво, пішла вихователькою у садок, до Леночки. А вона в'янула на очах.
— Одного разу ні з цього ні з того на люстрі в дитсадку лопнув плафон, — розповідає Катерина Іванівна. — Слава Богу, в кімнаті нікого не було, скло посипалося на підлогу. Може, то був знак. А ще без усякої причини за один день пропала герань, що буйно цвіла на підвіконні. Теж, мабуть, неспроста. Леночка померла, коли їй було рік і два місяці. Лікарі сказали — від двостороннього запалення легенів.
Я не плакала. Мені весь час чувся її голос. Уночі буджу чоловіка:
— Подивись, чи Лена не плаче.

На роботу в садок я більше не пішла. Не могла дивитися на діток. Коїлося зі мною щось страшне. Чим би все закінчилося, не знаю, але тут сусіди написали матері, що мене треба рятувати. Мати приїхала негайно.
— Дочко, їдемо додому, — сказала.
Ми все спродали. Про документи тоді не думали. Згадали лише, коли оформляли пенсію. Прожили у Кокчетавській області десять років, весь час працювали, а стаж той загубився.
У сімдесят другому ми приїхали в моє село Гайки, а через місяць влаштувалися на роботу в Бахмач на «Хіммаш».

Винайняли житло. Хазяйка поставила умову, щоб дитя було одне. Довелося Галю залишити у бабусі. А Вітя пішов у російську школу. З ним було все гаразд. Гайки наші недалеко від Бахмача, і ми їздили до донечки часто. Але вона так за нами скучала, бігла услід, плакала: «Я з вами!», що не можна було витримати. І тоді вирішили купити хоч якесь житло. Трохи грошей у нас було, трохи виручили за хату, яку продали в селі, і купили в Бахмачі — стареньку, але свою хатинку. Городу під залізницею 12 соток, сарайчик. Можна жити. Прожили там аж до 1985 року, доки одержали оцю двокімнатну квартиру у новому будинку в центрі міста. Та на той час я вже була без ніг.

Біду не клич — сама прийде

— Ми обоє працювали на «Хіммаші». У сімдесят четвертому у нас народився ще один син — Валерій. У мене всі діти крупні. Вітя мав вагу 3500 грамів, Галя — 4700, Леночка і Валера — по 4000. З часом я перейшла на іншу роботу, в ОПП. Не знаю, як розшифровується. Ми вантажили посилки. Робота позмінна. Ніч відпрацюєш — дві доби вдома. А в мене ж сім'я, хазяйство, город.
Того дня я була вихідна. Діти ще спали, а я пішла в місто за покупками. Тільки розвиднялося. Хоч грудень, а морозів ще не було, грязь на дорозі страшенна.
У цьому місці я переходила залізничну колію сотні разів. І тепер, перечекавши швидкий поїзд, рушила. За його гуркотом не почула, що з гірки спускаються вагони. І коли мене зачепив вагон, я впала так, що ноги залишилися на колії. У першу мить не збагнула, що по них проїхало колесо. Навіть болю не відчула. Ну, так, як ударило б дрючком. Починаю на спині сповзати з рейок і бачу, що мої ноги в чоботях відділилися від мене, тримаються тільки на панчохах.

Сповзла з відкосу. Люди далеко, ніхто мене не бачить. Вирішила, що треба доповзти до лісопосадки, яка тягнеться вздовж залізниці. Думаю: там полежу, зійду кров'ю і помру.
Доповзла. В очах темно, немов осліпла. Стало холодно навколо рота. І раптом — як блискавка, думка: у мене ж троє дітей, на кого їх залишу?
Раптом чую голос сусідки Надії Шевченко. Кличу:
— Тьотю Надю! Вона підбігла:
— А Боже, дитятко!
— Тьотю, — прошу, — ідіть до нас. Скажіть Миші. Тільки не при дітях.
Надя покликала людей. Підбігли два чоловіки і жінка, зняли з себе ремені і почали перев'язувати мої ноги, щоб зупинити кров. Прийшов фельдшер. А я то непритомнію, то приходжу до тями.

Хтось викликав «швидку». До неї несли мене на ношах через колію. Чую, хтось каже:
— Оце зараз ітиме швидкий і нас усіх накриє.
Встигли. Повезли мене до районної лікарні, на БАМ, яку Бахмачі називають місце її розташування. Хірург Микола Миколайович Дятлов зробив операцію.
Миша прийшов до лікарні з кумом. До мене, звісно, їх не пустили. Віддали одяг. Миша мій дивиться, а кум весь побілів і падає. Виявляється, йому винесли мої чоботи... з ногами. Миша схопив ті чоботи і викинув у кочегарку.

«Дуже соромилася свого каліцтва і попросила виписати додому вночі»

— Пролежала я в лікарні півроку. Віті на той час було чотирнадцять, Галі — дванадцять, а Валерці — чотири. Батько наш цілий день на роботі, і всі домашні клопоти лягли на Галю. Вона і їсти варила, і малого в дитсадок відводила, і мене провідувала, і до школи треба ж ходити. Бідна моя дитина, дісталося їй.
Лікарі наказували усім, хто до мене приходив, не плакати. І я не плакала. Важко було лежати на спині, коли все життя спала на животі, але треба триматися. Ніг нема — однієї до коліна, другої — вище, а чомусь болять пальці, сверблять. І не знаходять місця руки. Добрі люди порадили чимось зайняти їх. Плести крючком я вміла, а тут ще навчилася й спицями. От і знайшлося заняття для рук. Скільки шкарпеток за півроку зв'язала...
Спасибі лікарям Анатолію Вікторовичу Анищенку, Олександру Михайловичу В'язовцю, усіх імен не пам'ятаю, медсестрам і санітаркам, які повертали мене до життя.
Добре розуміючи, що я тепер каліка, говорила чоловіку:
— Бачиш, яка я тепер. Шукай собі жінку. Я нічого не скажу.
А Миша мій:
—Ти це про що? Руки ж є. Значить, усе буде добре.

Коли через півроку настав час повертатися додому, попросила лікарів виписати мене вночі. Щоб ніхто не бачив, яка я. Дуже соромилася свого каліцтва. Мені пішли назустріч. У «швидку» сіла й санітарка, якій дуже хотілося побачити, як мене, безногу, зустріне чоловік. А Миша вийшов до карети, взяв мене на руки і поніс до хати. Я тоді худенька була. Посадив на стілець. Ліва кукса, правда, зразу закровила. Шкіра ж бо тоненька. Ну, та то не біда. Усе це бачила цікава санітарка. Так що було що розповісти в лікарні.
А мене чоловік покупав у балії і поклав у ліжко. Я нарешті була вдома.
Уранці вийти, вірніше, виповзти на повітря знову соромилася. Та час — найкращий лікар. Згодом уже виповзала на крильце. А далі мені вкоротили милиці, щоб я пересувалася з їх допомогою. Через рік ми поїхали в Київ до протезної майстерні. Мені зробили протези. Кажуть, що людські ноги важчі за ті 12 кілограмів, які я прив'язувала до себе. Але ж вагу своїх ніг людина не відчуває, а на протезах ходити дуже важко. Не доведи Господи нікому. Я ж на них і сапувати навчилася. За півроку лікарні від домашньої роботи відвикла. Та це не біда. Поступово почала робити усе. Варила їсти. Прала. З самим пранням справлялася добре. Не могла тільки брудну воду вилити з ночов. Допомагали сусіди. Одного разу навіть листоноша, що принесла пошту. Спасибі їм усім!

Тепер протези одягаю рідко. А сапую з допомогою оцього ослінчика. Ставлю його так, щоб рядок був між ніжками. Лягаю на нього грудьми і прориваю моркву, буряк. Та все! Не можу хіба що часник полоти — його стебла високі.
Двічі мені давали автомобіль з ручним управлінням, тричі — інвалідний візок. На ньому я й їжджу містом. За стільки літ пристосувалася.
Домашні мене жаліють, допомагають в усьому. Приїздив з Рязані й свекор Сергій Давидович, царство йому небесне. Сказав тоді Миші:
— Ти її бережи і жалій ще більше, як було до того.
Сім'я у мене хороша. Усі бережуть і жаліють.

«Синочку мій дорогий, за що ж тобі така доля?»

— Діти виросли. Вітя, старший, відслужив армію, робив на машині і на тракторі. Оженився рано, у 21 рік. Узяв жінку з хлопчиком, хворим на ДЦП. Своїх трьох народили. Віктор вивчився на водія мотовоза, працював на залізниці від Конотопа.
11 вересня 1999 року, на Усікновення, був вихідний. Раптом викликали на роботу. А об одинадцятій вечора його знайшли мертвим на путях між Халимоновим і Конотопом. Туфлі — за 300 метрів від нього. Службове посвідчення на землі. Вранці сказали невістці. Було моєму синочку точно стільки, як мені в момент каліцтва — 35 років і 8 місяців. А його сиротам — півтора року, десять і дванадцять.
Тепер вони вже виросли. Невістчин син хворий, але дуже розумний, гарний хлопець. Олег, старший син Віктора, живе з нами, безробітний. Юля вийшла заміж, нашому правнуку Дімі вже п'ять місяців. Максим ходить до сьомого класу. Без батька виросли.

Дочка наша Галя працює в депо. У неї двоє дітей. Син Сергій — у Києві в охороні. Дочка Аня — восьмикласниця. Подружнє життя у Галі обірвалося після 18 років. Чоловік зрадив, пішов до іншої. Як ми це пережили, годі й казати.
Валерій наш теж відслужив армію, нині працює в пожежній частині. Його дружина Наташа — в депо. їхньому сину Андрію вже чотирнадцять, вчиться в дев'ятому класі.

«Моя опора — Михайло. Як би я без нього?»

— Минають роки. Ми старіємо. Здоров'я тане. Ніг нема, а болять. Іноді ніби гвіздком протикає. Це все ті кляті фантомні болі. А тут ще діабет мучить. Перенесла важку операцію, коли камені з жовчного міхура видаляли. Може, така тяжка доля випала, що народилася я у страсну п'ятницю, найважчий для християн день? І при пологах ішла ніжками.
Мій Михайло Сергійович теж дві операції переніс. Виразка шлунка лопнула. Лікарі з того світу повернули, спасибі їм. Коли б не він, як би я жила? Що б без нього робила? А доки ми удвох — жити можна. Підтримуємо одне одного, допомагаємо одне одному. Усе робимо разом. На душі погано, коли бачу, що оте б зробила, а не можу.
Радіємо онукам. Малими їх приносили до мене, і я няньчила. Більшої радості немає — бачити їх здоровими і веселими. Вони — наше продовження, наша втіха.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №49 (1335)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.