«Сирої цибулі не вживав і не вживаю»

Журналістам не байдуже, як написане ними сприймається читачем, чи знаходить відгук у людських душах, спонукає до роздумів, а чи заперечується. Ось «Вісник Ч» розповів про чоловіка, який снідає цибулею. Хтось, може, подивується такій звичці, хтось вирішить і собі спробувати. А Іван Опанасович Ковтун із села Бахмач-1 Бахмацького району написав: «Сиру цибулю не вживав і не вживаю». Можна було б подумати: що ж, діло хазяйське, і відкласти листа в архів, якби не коротка розповідь чоловіка про себе. «Я 1922 року народження, — пише Іван Опанасович. — 3 29 червня 1941 року на фронті. Поранення, полон. Табір НКВС, штрафбат, поранення, чотири місяці шпиталю, фронт. Демобілізувався молодшим лейтенантом, але без бойових нагород. 19 листопада мені минуло 89 років. Зберіг зір. Пишу картини».

«Батько в нас непосидючий. Кудись пішов»

Івана Опанасовича вдома не застали. Хата була відчинена. Що живе в ній художник, яскраво свідчили картини на стінах. Пейзажі, жанрові полотна, ілюстрації до народних пісень, портрети Тараса Григоровича Шевченка, пасічника Петра Прокоповича... Розглядати їх було цікаво, але де ж господар?
Спасибі, нагодився син Василь Іванович.
— Яв місті живу, працюю електромонтером. Нині у відпустці, то до батька заглядаю щодня, — пояснив. — А його нема. Мабуть, до когось із місцевих ветеранів пішов. Тих, хто воював, залишилося мало, от і тримаються купи. Телефону в батька нема, та я й точно не знаю, де його шукати. Може, почекаєте?

— А ви мені розкажіть про батька, — попросила я. — Який він?
— Ну, який... Ще молодець. Ось відмітили його 89-річчя. Син мій Сашко приїздив. Він капітан, служить у військах ППО у Василькові. Сусідка прийшла. Посиділи за столом, привітали. Життя батько довге прожив, був на фронті, двічі поранений. Але тримається. Років три чи чотири тому велосипедом їздив до Батурина на козацьке свято. А це ж кілометрів 25-26 в один кінець. Він легкий на підйом. У молоді роки любив їздити по світу. Працював фельдшером на залізниці, то міг поїхати у будь-яку точку Радянського Союзу. Мама, царство їй небесне, була людиною лагідною і спокійною, ніякого опору ніколи не чинила. Хочеш поїхати — їдь.

Вони зустрілися у 1948 році в Західній Україні, в Тернопільській області. Мама на той час закінчила Конотопський учительський інститут і одержала туди призначення. Працювала вчителькою математики в школі села Устечко. А батько після фронту приїхав туди працювати фельдшером. Про життя в тих краях вони зберегли найтепліші спогади. Згадували, як добре ставилися до них місцеві жителі, як шанували пані вчительку і пана доктора. Там і я народився. А ріс уже тут, у рідному селі матері, куди приїхали батьки. Оце в цій хаті ми й жили.

«Ми з батьком обидва удівці»

— Мама Катерина Петрівна працювала в школі. Аж доки не народився у мене син Саша. її дуже любили учні, шанували колеги, але вона залишила роботу, аби няньчити онука. Скоро п'ять років, як її нема. Втрата і для мене, і для батька неймовірно важка.
Ще раніше померла моя дружина Світлана. Наш син був тоді ще на другому курсі військового училища.
Гостював удома на зимових канікулах. Вперше в житті Світлана не поцілувала Сашу, прощаючись. Сказала: «Вибач, синку, щось мені недобре». Він поїхав, а наступного ранку вона померла. Рак не інфекційна хвороба, але вона чомусь не поцілувала.
Отак ми з батьком стали удівцями. І син досі не одружився. Вже тридцять йому, немов би й час. Власне, я теж одружився пізно, в тридцять один. Усе шукав долю...

А у 2007-ому, через півроку після смерті мами, в оцій хаті сталася пожежа. Мене збудили посеред ночі:
— Батькова хата горить!
Я на велосипед і сюди. Була одна думка: тільки б з батьком усе гаразд, тільки б живий був... Хати ще не було видно, але побачив перед очима хрести на сільській церкві і — заспокоївся. З'явилася впевненість, що батько живий.
Пожежа сталася від короткого замикання. Отакий я електромонтер. Згоріла веранда і дах. Три пожежні машини налили стільки води, що довелося добре потрудитися, аби привести усе до ладу. З часом батькові хату влада купила, але ми вирішили відремонтувати цю. Звели дах, побілили стіни. Торік батько склав грубку. Хороша вийшла. У нього золоті руки. Уже ж роки-роки, а без діла не сидить. Бачите, які картини пише.

Звичайно, хвилююся за нього. Сам-один у хаті і він, і я. Кличу до себе — не хоче.
У нього хороша пам'ять. Ось прийде, розповість вам про війну. Усе пам'ятає — і бої, і полон, і штрафбат. І людей, з якими пережив лихоліття.

«23 червня 1941 року у нас мав бути державний екзамен»

Іван Опанасович виявився давнім шанувальником нашого «Вісника Ч». Показав стосик газет:
— Зберігаю найцікавіші публікації. А сиру цибулю я справді не їм. Не переношу Ті запаху. У війну, коли мучив голод, хлопці рвали цибулю з грядок, їли. А я не міг. І варену не люблю. Ну хіба що смажену, та й то без задоволення.
Він і справді ходив провідувати когось із ветеранів. Охоче погодився розповісти про пережите за роки війни.
— Я саме закінчував Білоцерківську фельдшерсько-акушерську школу, як почалася війна. На 23 червня був призначений державний екзамен з хірургії. Але який уже там екзамен, коли німці Київ бомблять. Дали нам довідки про закінчення школи і присвоєння звання фельдшера і 28 червня відправили на Київ. Штаб Південно-Західного фронту направив до Могилів-Подільського, у штаб 12-го укріпрайону. Там я вперше потрапив під кулі. Було дуже страшно. Служив фельдшером кулеметного взводу. У першому бою поранили в ноги мого товариша Сергія Іващенка. Перев'язував поранених під бомбами. Тоді почався відступ наших військ. Фельдшер, зрозуміло, відступав останнім. Страх пропав. Треба було робить свою роботу.

Біля села Благодатного Миколаївської області мене поранило в ліву ногу. Тоді нас оточили і відправили маршем за колючий дріт. Далі був табір військовополонених у Звенигороду. Люди з навколишніх сіл кидали нам через огорожу капусту, буряки, ще щось, аби врятувати від голоду. Якось німці привезли у табір бочку сиру, дозволи черпати його руками. А самі сміялися і фотографували.
Коли нас привезли вантажівками у табір військовополонених у Білу Церкву, я кинув за колючий дріт записку, в якій просив батька забрати мене звідси. Село наше Чупира Білоцерківського району. Тоді ж записався на роботи на Озерянський цукровий завод. Це ще ближче до домівки. І староста якось відпустив мене на побачення з рідними. Так до 4 січня 1944 року, доки не визволили наші, я й працював фельдшером на цукрозаводі. А 9 січня викликали у військкомат. Через якийсь час завантажили нас в ешелон і відправили аж у Рязань. Там спочатку за колючий дріт, як зрадників Батьківщини, а потім — у табір НКВС. У таборі було легше. Дах над головою, постіль і годують. Перевірка тривала до травня. Викликали на допити, запитували, де воював, з ким, як потрапив у полон. Людей там було багато — льотчики, моряки, які теж пройшли полон. Злочинцями нас не визнали і відправили на фронт. Я потрапив у 14-ий окремий стрілецький штурмовий батальйон, санітаром 2-ої роти в 11-ій гвардійській армії III Білоруського фронту.


Інав Опанасович

«Усі ми — штрафники»

— Привезли нас у Вільнюс і кинули на переправу. Серед штрафників були дуже заслужені люди, усі кадрові офіцери, які мусили кров'ю змити ганьбу полону. Що таке розвідка боєм, фронтовики знають. Нас серед білого дня кидали на німців. Ті починають по нас стріляти, і тоді на них спрямовують вогонь наших батарей.
На світанку 28 липня мене тяжко поранило. Було настільки боляче, що просив кулеметників пристрелити. Думав, що втратив обидві ноги.
Чотири місяці, аж до 28 листопада, валявся по госпіталях. Спасибі, вилікували, залатали, заштопали. У резерві медичного складу фронту знову склав екзамен на фельдшера. Був і наркотизатором, і асистентом хірурга. Медичних кадрів не вистачало. Навантаження було величезне — іноді через наші руки проходило за зміну по 80 важкопоранених.
День Перемоги зустрів у Східній Пруссії. Коли оголосили про капітуляцію Німеччини, дав собі слово кинути курити. Такий щасливий був день.

«Здрастуйте, мамо. Я живий»

— Нас у матері було троє синів. Усі воювали. Я, хоч поранений, повернувся додому, а Павло, 1924 року народження, загинув у Польщі, в місті Жешув. Григорій служив на Далекому Сході, воював з японцями.
У серпні 1946 року я демобілізувався. Роботи фельдшера в селі не було. Запропонували поїхати на Тернопільщину. Там я й зустрів Катерину Петрівну, з якою прожив 59 років. Виростили сина. Василь закінчив Харківський інститут механізації та електрифікації сільського господарства. Офіцером став наш онук Олександр.

У Бахмачі спочатку працював у районній лікарні, а потім — у залізничній поліклініці. А ще викладав малювання у школі. Люблю малювати з дитинства. Оце, що ви бачите, лише невелика частина того, що написано за життя. Оцей пейзаж — мій спогад про Тернопільщину. У рідне село Чупиру відвіз картину, на якій зобразив місток через нашу річку. По ньому ми ходили до школи. А тут ось — краєзнавча тематика: Тарас Шевченко на пасіці у Прокоповича, цими шляхами ходив Тарас із Качанівки до Віктора Забіли, а тут Марко Вовчок зі своїм чоловіком Опанасом Марковичем записувала місцевий фольклор. Це молодий Шевченко грає на скрипці. А на оцьому полотні з білим конем моя думка про те, що мотори позбавили коня роботи. Правда, люди знову заводять коней.
— Чула, що ви любите мандрувати велосипедом, — кажу я. — Навіть у Батурин їздили...
— Не тільки в Батурин, а й у Качанівку. Ну, це трохи раніше, кілька років тому. Я в багатьох містах бував. На залізниці ж працював.

Лідія Кульменко, тижневик «Вісник Ч» №48 (1334)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.