«Ми з чоловіком прожили дуже дружно»

Як же приємно чути таке від людини на порозі її золотого весілля! У листопаді 1961 року усе село гуляло на весіллі у Галі Зозулі та Миколи Чумака. Відтоді минуло багато літ. Давно на пенсії уславлена колгоспна ланкова і її вірний чоловік. Виросли діти. Тішать душу онуки, вже ходить до школи перша правнучка. І ці слова, що йдуть від серця: «Ми з чоловіком прожили дуже дружно».

Весілля відкладається

Про подружжя Чумаків із Сиволожі Борзнянського району ми дізналися з листа, який написала до редакції Ганна Кузьмівна. Вирішивши взяти участь у нашій акції, давня шанувальниця «Вісника Ч» зробила невеличку приписку до копії передплатного абонемента. «19 листопада буде 50 років нашого подружнього життя. Буде золоте весілля. От і хотілося б упіймати удачу за хвіст у 70 років із дідом під ковдрою», — пожартувала жінка. Передбачити, кому пощастить виграти приз, ми не можемо, бо все вирішує комп'ютер. Вирішили напроситися до щасливої подружньої пари на золоте весілля. Купили гарний торт і поїхали.
Виявилося, весілля відкладається. Занедужав Микола Андрійович. А головне — у ці дні не може приїхати з Києва до батьків син Віктор із сім'єю. Зайнятий на роботі.
— Срібне весілля ми святкували, — каже Ганна Кузьмівна. — І рубінове, як сорок літ було нашій сім'ї. І золоте планували. Думали, заколемо кабана і посвяткуємо. Не якось там пишно, а своєю сім'єю: діти з онуками, свати... Ну що ж. Не вийшло.

Якщо вже по правді, то розписалися ми з Колею 2 вересня. А це ж саме гаряча пора, збирання врожаю. Дома — городи, і в колгоспі дихать ніколи. А я ж з п'ятнадцяти літ — ланкова. Та така завзята, що була усе в передовиках.
Розписалися ми тихенько, щоб ніхто й не знав. Моя мати, правда, знала, а свекруха — ні. Як сказали, схопилася за голову: «Боже, синок, ти ж іще такий молодий!» Ну, хапайся — не хапайся, треба готуватися до свайби. А в селі тоді як гуляли? Цілий тиждень. От і наша свайба почалася у п'ятницю, 18 листопада. Я ходила з дружкою, гукала на шишки. Увечері пекли шишки і коровай. Усе з піснями і обрядами. Людей — повна хата.
У суботу молода у вінку знову йде по селу, гукає на дружки і весілля. Увечері гуляють дружки — тільки дівчата. У неділю — свайба. Молодий забирає молоду додому. А в понеділок несуть молодій снідать. І триває весілля аж до наступних вихідних.

Коля ішов до нас у прийми. Ми з ним обоє бідні сироти. Його батько загинув на війні, а мій хоч і повернувся, але пішов до іншої жінки. У матері я одна, і хата у нас була краща, ніж у Колі. Вони з матір'ю і молодшим братом жили в малюсенечкій старенькій хатиночці своїх діда і баби, в якій до всього ще й сволок тріснув. То посередині стояв стовп, яким підперли стелю, щоб не впала. Я там тільки тиждень прожила, як і годилося за обрядом. А тоді перейшли до нас. Оцю хату ми строїли уже разом, увійшли в неї у шістдесят шостому році.
А весільний стіл, знаєте, який тоді був? Трішки камсички, вінегрет, борщ, холодець, пшоняна каша, кисіль. І все. Не так, як тепер. Бідно жили...

А весільних «сосон» у нас було три. Що це таке? У нашому селі така обов'язкова деталь весільного обряду. Береться вишнева гілка заввишки десь із метр. Розкачується прісне тісто, ріжеться смужками, які надрізуються по краях. Далі цим тістом обгортається вишнева гілка. Потім три такі гілки вставляються у хлібину, яка ставиться на піч. За якийсь час тісто висихає. Знімаються гілки з печі, переносяться на стіл. їх встромляють у весільний коровай, обв'язують стрічкою, а на гілочки вішають цукерки. Верхівки прикрашають спеченими шишками, качечками, голубами. На стрічці пишуть імена молодих.
Як поїзд повезе молодих, посеред хати молотять ціпами сніп жита. А «сосни» ламають і по шматку роздають гостям, у яких є діти. А молотників садять за стіл, наливають по чарці. Далі починається дароба. Так у Сиволожі називають дарування молодим.
У нас з Колею було три «сосни», а коли ми віддавали заміж дочку, у неї їх було аж тридцять. Та такі красиві!

«Пообіцяли гардероб і ліжко, а подарували гидкого штапелю на плаття»

— Ще розкажу про своє весілля. Після розпису ми копали в колгоспі сахарні буряки. Урожай того року був високий, по 500 центнерів з гектара. І тут на дорозі спиняється легкова машина, виходить з неї секретар райкому. Наче Пушенко його фамілія. Питає:
— За скільки вберете?
— За п'ять днів, — кажу.
— Точно за п'ять?
— Точно.
І він щодня приїздив, наблюдав за нами з шляху. А коли у п'ятницю ми закінчили, підійшов, похвалив нас. А тоді питає дівчат:
— Чим же вашу ланкову преміювать?
— Да чимось гарним, — кажуть дівчата. — Бо вона заміж іде.
— Коли свайба? — до мене.
— Да ще не рішили, — кажу.
— То гуляйте на Жовтневі свята. Я приїду. І щоб гуску зажарили. Для мене. А премія буде гардероб і нікельоване ліжко для молодих, — пообіцяв начальник.

Переказували, що він наказав голові колгоспу купити нам такий подарунок. А той каже, що не одна Галя Зозуля заміж іде. Ще у трьох ланкових весілля.
— З тими як хочете, а Зозулі подаруйте гардероб і кровать.
Гадаєте, так і було? Та люди на нашому голові сорочку порвали за той гардероб. «Чого їй?» — кричали. І в результаті на Жовтневі свята на урочистих зборах у клубі мене викликали на сцену і вручили гидкого штапелю на плаття. Ото й увесь подарунок і премія.
Через якийсь час я була на якійсь нараді в Ніжині, а ми тоді були Ніжинського району. Мене покликав у кабінет Пушенко і запитав про гардероб і ліжко. Я й розказала, як усе склалося. Він вийняв зі стола гроші і дав мені.
— Бери. Я ж обіцяв.
А ми вже тоді почали строїтися, гроші були дуже потрібні.


Ганна Кузьмівна та Микола Андрійович Чумаки. Він і досі для неї Коля, а вона для нього - Галя

Як Колю присипало землею

— У нас із Колею любов, щитай, з дітства. Я після семирічки в ланку пішла, а він їздовим був. 12 березня 1958 року він мало не загинув. Того дня вони возили з кагатів на ферму буряк. Коля був у ямі, коли над ним обвалилася земля. Важкою брилою його привалило, да так, що тільки голова уціліла, а все тіло потрощило. Ну, напарники відкопали його, поклали на підводу і повезли до сільської лікарки Лідії Юхимівни Мазної додому. Вона зразу зрозуміла, що найбільше постраждала права нога. Швиденько взяла її в лещата, а сама побігла до контори. Там якраз засідання правління було. Дали машину, на рядні винесли Колю з хати, поклали в кузов і повезли на Ніжин. Про нещастя з сином матері не сказали. Супроводжували Колю його дядько, материн брат Іван Семенович Кваша і лікарка.
— Загіпсували мене всього, від п'яток до підборіддя, — усміхається Микола Андрійович. — Лежав на спині, як лялька. Не можна було рухатися. Тільки головою крутив.

— До Колі не пускали, то я сп'ялася на вікно, — змахує сльозу Ганна Кузьмівна. — Гукаю його. А він голову повернув. Ото й усе побачення. Йому тоді тільки сімнадцятий рік ішов...
— Півгода я був у гіпсі. А тоді зняли. Почав потроху ходить. На пателицях, звичайно (у Сиволожі так звуться милиці. — Авт.). Ціле літо, до глибокої осені. А як з палицею пішов, колгосп направив мене на навчання до Тиницької сільськогосподарської школи, у Бахмацький район. Через рік дали диплом техніка-овочівника. У колгоспі працював обліковцем тракторної бригади, городником. А тоді знову викликали у Ніжин до лікаря на нову операцію. Пластину з ноги вийняли, а спиця залишилася назавжди.
Інвалідності не дали, в армію не призвали. Хоча у військкомат викликали, навіть постригли.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №47 (1333)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.