Інна Кудлай розповіла, як війна забрала життя її коханого чоловіка

Добавить новость

Среда, 8 Мая 2024 15:27  |  Просмотров: 1119

“Коли в мене хтось запитає що таке кохання, я розповім про свого чоловіка", - говорить Інна Кудлай. Вона інколи міряє на себе його військову форму, яка пахне 'її Сергієм. І щасливі 17 років подружнього життя із ним назавжди закарбуються у її пам’яті. У січні цього року їхнє сімейне щастя вкрала війна, навік розлучивши кохані серця.



Цього дня Сергій та Інна Кудлаї повінчалися. 12 листопада, 2023 рік

З портрета із чорною стрічкою, що стоїть у кімнаті на столі, усміхається щасливий чоловік. Молодшому сержанту Сергію Кудлаю назавжди 39.

- Вони були щасливим подружжям. Жили, мов та пара лебедів. Напевно, мало хто зараз уміє так любити, - говорять в Іваниці про подружжя Кудлаїв.

Тепер Інна Кудлай часто згадує, як вони познайомилися. Кожен їх день і кожне слово - все-все набуло особливого змісту і звучання, бо Його вже немає. І тепер вона живе спогадами, в яких усього було так багато: тепла, радості, любові, щастя...

Це історія однієї з тисяч родин, яку чорним крилом зачепила війна. У листопаді минулого року, коли Сергій Кудлай із позивним «Бик» приїхав додому у відпустку, вони з Інною повінчалися, бо були одне для одного сенсом життя. Дякували одне одному за те, чого змогли спільно досягти за сімнадцять років подружнього життя, попросили у Бога благословення на майбутнє. Його вони бачили у своїх двох синах. Але не склалося. Бо 12 січня 2024 року Сергій вже став янголом-охоронцем на небесах.

Сергій народився 2 вересня 1984 року в Ольшані. Після школи вивчився у Прилуцькому агротехнічному коледжі. Свою майбутню дружину Інну зустрів в Іваниці, де вона жила. Познайомилися у березні 2007 року. Зародилися стосунки. Вже через пів року одружилися й розпочали будувати своє сімейне щастя.

Сергій огорнув теплом і увагою Інну та її сина Ростислава, який теж прикипів до нього. Чоловік вважав його своєю дитиною, любив і піклувався, був прикладом справжнього батька, давши хлопцю щире тепло і турботу.

- Ми спочатку мешкали у Прилуках, там винаймали квартиру. Сергій працював у пожежній частині. А через рік народився у нас спільний син Дениско, - ділиться життєвою історією Інна. - Потім повернулися в Іваницю, почали облаштовуватися.

Інна працювала у місцевому барі, де й донині трудиться. Сергій спочатку влаштувався у місцевому аграрному підприємстві, потім працював начальником відділення електропідстанції. Трохи довелося попрацювати у Києві, бо далі прийшла страшна війна, яка зруйнувала плани родини.



На фото Сергій Кудлай

Взаємне кохання, злагода, повага... Це про родину Кудлаїв, в якій панувала любов і гармонія. Від чоловіка завжди було багато уваги. Любив дарувати квіти з приводу і без.

- Немає таких слів, щоб розказати, яким він був, - із сумом говорить дружина загиблого Інна Кудлай. - Надійний, доброзичливий, справедливий, відповідальний, позитивний, працьовитий... Можна перелічувати нескінченно. Він просто був найкращим! І ми жили одне для одного і для дітей.

За Сергієм Інна з синами Ростиславом та Денисом були як за кам’яною стіною, почувалися захищеними. Таких, як він, просто немає більше, зізнається пані Інна. У їхньому сімейному житті, здавалося, що дві половинки одного великого серця нарешті знайшли себе у великому світі. Так доля винагородила їх обох: розуміли одне одного, все вирішували дружно, узгоджено. Родина часто проводила час разом.

- Їздили на море, по гриби. Окрім того, Сергій до всього мав хист. А найбільше любив рибалити - це для нього святе,

- згадує про коханого дружина і додає, - меншому Дениску теж до душі риболовля.

А потім почалася велика війна. Інна згадує, що на початку березня під їхнім двором дві доби стояла довга колона ворожих танків.

- Коли у селі було понад 200 одиниць російської техніки, то навіть наші діти навчилися молитися, - говорить дружина захисника про перші дні повномасштабного вторгнення. - Так ми зустріли цю війну, відчуваючи страх і водночас ненависть до рашистів.

З того дня їхнє життя більше ніколи не було звичним. Сергій долучився до охорони громадського порядку у селі. А потім, не дочекавшись повістки з військкомату, пішов добровольцем на війну. Це було 15 квітня 2022 року, через декілька днів після Ростиславиного дня народження.

- Якби тільки нашим дітям не довелося воювати. Тож краще я піду, - так говорив дружині добре вмотивований Сергій і, не вагаючись, зробив свій свідомий вибір. Інна знала, що чоловіка ніхто не зупинить, адже все було зрозуміло по його очах. Тому вона впевнено відповіла, що стане його підтримкою, хоча в глибині душі було важко.

Жінка розповідає, що Сергій потрапив у 20-й окремий батальйон спеціального призначення президентської бригади. Після двомісячних військових навчань поїхав на фронт - на Донецький напрямок. Був командиром відділення, командиром бойової машини.

Перебуваючи на сході, він не любив розповідати про війну. Не розказував нічого своїй дружині, заспокоював, щоб вона не переживала за нього, що в нього все добре. Знав, що хоч на хвилинку, але повинен щодня знайти можливість, аби повідомити своїм рідним, що він живий. Коли ж передбачав, що якийсь час не зможе вийти на зв’язок, то завжди попереджав про це. Як там насправді були у нього справи, наскільки важко було - жодного разу, жодним словом не обмовився.

Відколи Сергій Кудлай воював на Донеччині, вдома він побував декілька разів. Першого разу це було через чотири місяці після служби: відпустили на десять днів, але вже через п’ять - повернувся. Але невдовзі знову приїхав: теж на п’ять днів. І вкотре відправився на позиції - давати відсіч ворогу.

Наприкінці жовтня 2022 року під час штурму Сергій отримав значні осколкові поранення. Довго лікувався у Дніпрі, Чернівцях, Києві, потім знову приїхав до родини. Цього разу боєць вдома побув трохи довше - цілий місяць, морально перепочив.

Востаннє родина змогла обійняти свого воїна у грудні минулого року, коли після ротації він прямував виконувати завдання на Донецькому напрямку. Тоді заїхав додому з бойовими товаришами.

- Нам завжди важко було відпускати Сергія. Бо знаєш, що на війну, знаєш, що там відбувається, - зізнається дружина.

Через декілька днів його побратим повідомив Інні, що Сергія вже немає.

- Складно жити далі. Як без нього? Сергій був чоловіком моєї мрії. Але я мушу триматися заради наших синів. Якби можна було повернути все назад. -Тяжко даються слова Інні.

Родина Сергія Кудлая не може звикнути жити без сина, брата, батька.

- Без тата - це не життя, а існування, - говорять сини Сергія. Вони хоч і дорослі, але батька їм не вистачає. Денисові - 15 років. Ростиславу - 9 квітня виповниться 20. Хлопці часто називали його лагідно - татусиком. І цим сказано все.

- Діти як і я його сильно любили. Бо він - найкращий в світі чоловік і тато! - каже Інна, відчуваючи вдячність за те, що він був у її житті. А потім ділиться найбільшою мрією чоловіка, - він дуже хотів повезти мене у Львів. Але вже не зможе це зробити.

Після загибелі коханого чоловіка порожнеча стала вирвою в душі Інни. Її підтримують рідні, друзі, знайомі, найближчі подруги й куми Наталія та Вікторія.

Воїн повернувся додому «на щиті» 19 січня, знайшов вічний спочинок у Іваниці.

- Після дев’яти днів похорону до мене прилетів метелик і всівся на руку, - показує Інна фото з красивим сонцевиком. Дружина захисника підсвідомо відчуває, що він перебуває десь поряд, що він став янголом-охоронцем для своєї родини.

- Його тато Микола Олексійович й мама Тетяна Миколаївна - це мої другі батьки. У Сергія ще залишився молодший брат Володимир. Вони теж боляче переживають втрату, - ковтаючи сльози говорить Інна.

Дружина Сергія Кудлая дякує усім, хто пам’ятає її чоловіка, не забуває про їхню родину. І коли приходить знайомою стежиною до могили, подумки говорить Сергієві про те, як важко жити без нього, дякує, що захищав свою родину та Україну.

Попри те, що чоловік став до війська Божого, Інна просить у Всевишнього тільки одного: щоб скоріше закінчилася війна і кожна сім’я дочекалася свого рідного захисника живого.

Й, можливо, Сергієву мрію колись здійснять його сини: повезуть маму у Львів. Але це буде вже після перемоги, за яку віддав життя і їхній татусик.

Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: