36 років тому молодій жінці поїзд переїхав ноги

На долю Олександри Дуди з Горбового Куликівського району випало стільки горя, що не доведи Господи нікому. Тридцять шість років тому вона потрапила під поїзд, колеса якого переїхали ноги молодої жінки. Лівої у неї немає до коліна, а на правій відняли ступню. Рік і 42 дні Шура лежала в лікарні, далі вчилася ходити на милицях і протезі, тепер пересувається з допомогою двох ціпків. Виховала дочку й сина, справила їм весілля, дочекалася онуків. П'ять років тому поховала коханого чоловіка. Живе зі свекрухою, до хати якої прийшла п'ятдесят два роки тому. Марині Іванівні уже 97. Олександрі Євдокимівні — 70. Живуть дружно.

«За все життя ні разу «тато» не сказала. Нікому було»

Їй було два місяці, як пішов на війну батько. А через якийсь час на нього надійшла похоронка.
— Я ж іще зовсім мала була, як мати держить у руках ту бумажку і кріпко плаче, — згадує Олександра Євдокимівна. — А тоді каже: «Вже ви, дітки, тепер сироти».
Пропав рядовий Євдоким Андрійович Скиба на дорогах війни безвісти. Ніхто не знає, де його могила.
— Ото, було, прийдем до братської могили в центрі села і пом'янемо батька. Сестра моя Віра старша на сім літ. Вона ж хоч помнила його, а я — ні. За жизнь ні разу не сказала «тато». І який він був, не знаю. Даже карточки нема.

У війну рядом з нашою хатою упала бомба. Вибухом хату перевернуло, і ми зосталися під тином. Мати тоді кріпко простудилася, їй скрутило руки, зажало пальці так, що колгоспні збори постановили знять із неї норму. Бідували ми кріпко. Я почала зароблять з дев'яти літ, казьон-не шила. У селі була артіль. Там робила Віра, а я їй допомагала. Вишивали сорочки, блузки, скатерті. Платили копійки раз у півроку.
Училась я добре. Після семирічки пішла у восьмий клас. Довелося кинуть, бо чоловік сестри сказав: «Пора зароблять. Я тебе хлібом годувать не буду». І пішла я на норму. Це ще мені й чотирнадцяти не було. Тричі за літо пололи льон. Брать його сперва не получалося, то мама за коси добре смикнула, навчила...

«Петро був моєю долею»

— Заміж я пішла у п’ятдесят дев'ятому за Петра Дуду. Його батько теж не вернувся з війни, теж пропав безвісти. Петя був єдиною дитиною у свекрухи Марини Іванівни. А ще в їх сім'ї росла Оксана, дочка батька від першого шлюбу. Дівчинку тут любили, мою свекруху вона вважала матір'ю. Оксани вже немає на світі, а її діти Коля і Надя нам рідні. Коля в Києві живе, Надя — в Чернігові. Часто провідують нас. І ми їм радієм, як рідним.
А я оце як прийшла сюди п'ятдесят два роки тому, так досі і живу. Свекруху зву матір'ю, усе у нас з нею добре. Вона мудра людина. Мо', коли щось і було за роки життя, то з хати не пішло. А вже як біда зі мною сталася, то хто ж дітей глядів? Звичайно, вона, мати, бабуся моєї дочки і сина. І як Петя минутою вмер, горе було спільне. Плачемо за ним і досі.

Прожили ми з Петром душа в душу 47 літ. Як по лікарнях я лежала, він був поряд, готовий віддати для мене все, що мав.
Усе життя Петро робив на фермі, я — в ланці. Один час — на свинарнику.
Хазяйство завжди держали — корову, свиней, птицю. Город порали. Сім'я ж чималенька, треба дітей учить,на ноги ставить. Як те горе зі мною случилося, вони ще малі були. Дочка Наташа у восьмому вчилася, а Коля до третього класу ходив.

«Наснилося, що лежу на рельсах, а по мені поїзд їде»

— Не повірите, а саме такий страшний сон наснився мені тієї ночі. Прокинулася, почала поратися. Тут і мати встає, каже, що й їй наснився поганий сон. Наче закололи кабана, начинили ковбас. Треба в піч сажать, а від ковбас тільки колечко осталося. І тут немов би її покійна мати каже: «Що осталось, те й сажай».
Свекруха розказала мені цей сон і каже:
— Не йди сьогодні на роботу. Я приболілата й сон поганий. Останься дома.
А як остаться, коли вже наряд получила. Взяла вила і пішла. А тут новий наряд: на станцію їхать, вагони з брикетом розгружать. Я вернулася додому, оставила вила, взяла лопату. На станції грузили брикет у машини. Я ще молода, тридцять три мені було, полізла на габарит, щоб звідти загружать брикет. На два вагони, що стояли поряд, уваги не звернула. І в якусь мить, зовсім несподівано, мене сильно ударило по лівій руці, перебило ключицю, а тоді ще дротом зачепило куфайку і потягло по рельсах. Як виявилось, рушив з місця поїзд і ударив мене вагоном. Ліву ногу змололо на муку, а на ступню правої наїхало колесо. Упала я в яму між вагонами.

Прибігли дівчата. Я уся в крові і біль такий, що не можна терпіти. Прошу:
— Кладіть мене в машину і везіть у больницю, як довезете.
Поклали мене у кузов, рядом ніхто не сів, і повезли. Боліло так, що хотіла перелізти через борт кузова, щоб убиться на смерть. А тоді передумала: а раптом не вб'юся, а ще щось покалічу. Як тоді терпіть? Хотіла тільки вмерти.
Другою машиною їхали дівчата. Вони мене й занесли на носилках у прийомний покой Куликівської районної лікарні. Там уже розрізали на мені одяг, накрили простирадлом і прямо в операційну.
Оперував головний лікар Олександр Петрович Шарий. Почав о 12-ій годині, а о восьмій вечора на функціональній кроваті відтягли мене в палату. Ніхто не надіявся, що я виживу. Ліву ногу відняли майже до коліна, а на правій відрізали ступню. Було це 11 лютого 1975 року, у вівторок. А в неділю у мене розвинулася газова гангрена.

Рік і 42 дні по лікарнях

— Рятувати мене приїхав з обласної лікарні Григорій Петрович Сахно. Цій людині я зобов'язана життям. Зробив мені ще одну операцію, потім приїздив щосуботи на перев'язку. А через місяць сказав:
— Треба їхати в Чернігів. Тільки дуже обережно, без жодного руху. Пам'ятайте, що у вас хребет переламаний.
У мене був розбитий перший поперековий хребець, порушені нирки. Ну ще ж ліва рука і обидві ноги скалічені.
Довезли живою і поклали в ортопедію. Григорій Петрович зрештою виходив мене. Уролог Костянтин Петрович Яцуба слідкував, щоб нирки працювали. Лежала на спині. А тоді ще одну операцію зробили — на коліні. Усе рятівник мій, Григорій Петрович Сахно. Дякуватиму йому, скільки житиму.
За домівкою скучала, за дітьми. Вони мене провідували. Петро часто їздив. Свекруха і дім на собі тягла, й на роботу ходила. Петро допомагав. Трудненько їм прийіштось.

А я так журилася, думаючи, як доведеться жити калікою, що зовсім зник апетит. їсти нічого не хотіла. Побачивши таке, Григорій Петрович сказав:
— Що ж ви, Шуро? Допомагайте нам. Треба їсти. Інакше не буде сил.
Треба було вчитися ходити. А як, коли нема на чому? І все ж я спробувала. З допомогою милиць спочатку два кроки. Через якийсь час — три. Криваві сліди на підлозі бачив мій дорогий лікар, підбадьорював:
— Усе буде добре.

Згадала, що рідній сестрі моєї свекрухи у війну відірвало ногу. А вона ж живе, город обробляє. Зможу й я. Терпіла такий біль, що й подумати страшно. І вчилася ходити.
Так минув рік і 42 дні. Тільки в кінці березня 1976 року я повернулася додому. З милицями і на протезі. Думала, що ще зможу працювати. Але другу групу інвалідності дали зразу, а через десять років — першу пожиттєву.
Щоб довести, що в тридцять три роки одержала трудове каліцтво, пройшла через три суди. За їх рішенням залізниця робить мені доплату до мінімальної пенсії.

Доїти корову допомагав чоловік

— Треба було жити. Почала потроху ходити, дещо робити по дому. Варила їсти, а тоді вирішила, що буду й корову доїти. Петро допомагав. Стояв, беріг, щоб вона не брикнула, заспокоював. Ну, а я вже вмощувалася біля вимені.
Діти, спасибі Богу, виросли роботящими. За всяку роботу бралися.
Наташа закінчила Козелецький ветеринарний технікум, вийшла заміж. Зять теж ветеринар. Живуть у Стольному Менського району. У них двоє дітей. Катя вивчилася на фотографа, а Валерій — на ветеринара, як батьки.
Син мій Микола закінчив профтехучилище. Роботи електрика зараз нема, то працює в Чернігові в охороні. Його дочка Марина — медсестра, Андрійко ще ходить до дев'ятого класу. Гарні діти, роботящі.

Син живе у Горбові, доглядає нас із бабою. Особливо, коли не стало батька. У Петра мого було хворе серце, навіть на обліку один час стояв. А тоді немов би видужав, робив усяку роботу.
П'ять років тому,.23 листопада, пішов купити порося. Ми з матір'ю вийшли у двір, ждемо, що ось-ось пригонить. Раптом бачимо — іде наша медичка, зве нас у хату. , Кажемо:
— Ні, нам тут треба. Ждемо Петра з прибутком.
А вона вмовляє:
— Ідіть у хату. Треба вам щось сказать.
І я все зрозуміла.
— Щось із Петром? — мало не кричу.
Він помер по дорозі. За одну мить. Встиг тільки вірьовку, на якій вів порося, передати супутниці. Відірвався тромб. І не стало мого Петра.

Треба жити

— Зосталися ми з матір'ю удвох. Хазяйство збули зразу. Тепер тільки кури у дворі та собака. Молоко нам носить син. Город порає теж він. Наташа їздить, онуки провідують. Оксанині діти не забувають. Сусіди, спасибі, допомагають. Віра Василівна Шульга, Олександра Іванівна Белогура — золоті люди.
Я вже на город не ходок. По хаті ще кой-як. Милицями не користуюсь, а з двома палками соваюсь, їсти варю. Щонеділі печу пироги. З сухофруктами, з сиром, та з чим завгодно. Це наче вигідніше, ніж батон чи щось купувати. І смачніше.
А матері нашій уже 97 років. Вона — найстаріший житель Горбова. Оце святкували День села, то й Марину Іванівну возили в центр, пошанували великим букетом квітів і подарували красивий плед. Спасибі за це. За своє довге життя вона стільки пережила. Чоловіка з війни не діждалася, сина виховала і чоловікову доньку, онуків і правнуків діждалася. А що роботи за свій вік переробила... Та й з невісткою, тобто зі мною, уже більше півстоліття живе в мирі і злагоді — не в усіх сім'ях так. Добра і мудра людина, яку я з першого дня зву матір'ю.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №45 (1331)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.