Вона старша за Андрія на 38 років. Уже 5 літ вони разом

У селі Максим Козелецького району про цю пару говорять по-різному, їй незабаром — 64, йому — 26. Більшість, звісно, засуджує Валентину. Зовсім здуріла, кажуть. На старості літ дитя спокусила. На думку інших, не все так однозначно в цьому союзі. Глухонімий хлопчина-сирота, що змушений був лазити по чужих хатах у пошуках їжі, знайшов у особі вдовиці якийсь захист. Вони вже п'ять років разом. Та про все по порядку.

«А в мене і другий чоловік був на 12 років молодший»

Живе Валентина Лазаревич з Андрієм Бутком у самому центрі села. їхню оселю чистою і затишною не назвеш. Брудні стіни і стеля, розвалена стіна над грубою і сама груба, гора лахміття на підлозі, занедбане подвір'я.
— Хата не моя, а одного .київського дачника, — пояснює Валентина Петрівна. — Пустив нас пожить. Плати не бере. Сказав, щоб за електрику розщитались, ну й хату берегли. Зимували ми в Оксани, дочки, бо тут холодно, груба негодна. Буря зірвала шифер на даху. Треба ремонтувати, а грошей немає. От якби хтось допоміг, хоч шпалери дав...
Я слухаю Валентину Петрівну і дуже сумніваюсь, що хтось допоможе. Самим якось треба наводити лад, думаю, хоча б усередині помити,, почистити, попрати. Зробити все, що робить кожна жінка в оселі, де живе.

Андрій продовжував рубати дрова — залишки старого сараю. Час від часу підходив до нас, приязно усміхався і знову брався за сокиру.
— Він роботящий, — проводжала його ласкавим поглядом Валентина. — І їсти вміє зварить, і зі мною ходить по людях. Корів ми з ним відпасаємо, на городах робимо. На двох платять 100 гривень і годують. Отак і живемо. Свого хазяйства не держимо. Та й ніде ж. А город пораємо.
Перший раз вона вийшла заміж молодою, у сімнадцять. Жили з Володимиром у Савинці. Чоловік пив і бився. Вона сім літ терпіла. Народила трьох дітей. А тоді не витримала, сказала: «Все!» і розвелася. Вася ще тільки вчився ходити, Галя й Коля — маленькі, але терпіти знущання вже було несила. Це вже жили вони в Калиті Київської області.
Від чоловікових побоїв ховалася по сусідах. Лазаревичі жили дуже бідно. їхній син Гриша вчився на тракториста. Було йому 15 літ, коли він раптом заявив Валі:
— Я оженюсь на тобі. Його мати криком кричала:
— Що ти робиш? Вона ж старша за тебе на 12 літ. Троє дітей.
А він:
— Не вам з нею жить. Все рівно женюсь. І дітей воспитаю.

Отак вони зійшлися і зразу виїхали до Максима, де батьки Валентини будували їм цегляний будинок. До Валиних дітей Гриша ставився добре, вони батьком його звали. А шлюб їх зареєстрували, коли вже в них було двоє спільних дітей. Першим народився Сергій, а потім Саша. Йому випало прожити тільки рік і два місяці. Валя так побивалася за синочком, з кладовища не вилазила, що подружжя вирішило народити ще одну дитину, яка б відволікла нещасну матір від горя. Так у Лазаревичів з'явилася Оксана.
— Гриша був непоганим, закатенний до роботи, — згадує Валентина. — Робив на тракторі. Я — на фермі і дояркою, і телятницею. Три роки завідувала фермою. Вісім — клубом. Ми з Гришею вечірню школу закінчили. Хазяйство держали — корову, свиней, птицю... Випивав, правда, ну не так, щоб дуже. А помер від раку п'ять років тому. Бистро вбрався...

«Купувала-купувала хати, а зосталася без даху над головою»

— Про мене кажуть, що я все хати купляла. Вийшло так, що дім з кирпича, який нам батько построїв, був дуже холодний. А в нас же діти. От я його й продала і купила дві хати на Бондарях. Це у нас так називається місце в селі, де построїлися переселенці з Бондарів, коли їх село попало під полігон. Одну хату — для нас із Гришею, а другу для Василя, старшого сина. Оксана жила з нами. Вийшла заміж, народила Катю. Разом у нас життя не склалося. То я продала й свою хату, купила іншу для Оксани, а сама пішла доглядати стару хвору жінку. Після її смерті мені дісталася у спадок її хата. Прожила, правда, в ній недовго. Продала. Коли Василя посадили, ми з Оксаною перейшли в його оселю. Посадили сина по наговору, через півтора року відпустили.
А хата його, в якій ми жили, згоріла. Катя підпалила. Було їй тоді три годи. Знайшла десь запальничку і розвела вогонь у хліві. Ми сидимо в хаті перед телевізором, дивимося якийсь серіал і нічого не бачимо. Спасибі, прибігли люди.
— У вас же хліви горять! — кричать.

Вискакуємо у двір — горить усе! Не зразу зрозуміли, що нема Каті. Коли знайшли н в сараї, на дитині вже горіло платтячко. Тепер онука вже до третього класу перейшла. Буває, ідемо з нею повз місце, де була Василева хата, я плачу, а вона заспокоює:
— Бабо, не плач. Я тоді була мала і дурна. Не плач. Давай лучче другою вулицею підемо.
Отака історія з моїми хатами. Після пожежі ми всі жили в Оксани. Там і батько помер. Туди й Василь повернувся з ув'язнення. Туди я привела й Андрія. Звідти ми в оцю хату перейшли.

«Свахо, вставайте, бо вже нема Серьожі»

— Сергій мій із жінкою Наташею тут у селі жив. У 2001 році його не стало.
26 квітня у нашого батька день народження. 25-го Серьожа приходив з дочками. Юлі тоді три рочки було, а Саші — тільки годочок. Ну, він побув, збирається додому і каже нам:
— Завтра ж ми з Наташею прийдемо до батька на день народження.
Ну й добре. А назавтра в п'ять ранку будить нас сват Володимир Гапон, Наташин батько:
— Ой, свахо, вставайте. Бо вже нема Серьожі.
— Господи, що ж случилось? — голошу я.
Розказують, що удень вони садили картошку. А ввечері Серьожа поїхав рибу ловить.
А у сватів саме корова должна була отелитися. Сват рано-вранці пішов до корови. Вийшов з хати, а під деревом Серьожа висить. Я не можу повірить, що він сам вчинив таке. Бачила ту тоненьку вірьовочку у нього на шиї і маленький сучок, на який вона була накинута. Думаю, що сина вбили, привезли до хати і вже тут мертвому накинули петлю. Сергій кріпко любив дочок. Не міг добровільно кинуть їх сиротами. Мо', на риболовлі щось сталося, мо', якась сварка. Тоді всяке говорили.

А через чотири роки повісилася Наташа. Вона кріпко журилася за Сергієм, ходила на могилу, плакала.
Отак обоє моїх онук стали круглими сиротами. Ростить їх сваха, Наташина мати. Гарні дівчатка. Одна на батька схожа, друга — на матір.
Може, тоді захворів і наш батько. Ніхто точно не знає, де він береться, той рак. Таке пережить не доведи Господи нікому.
Гриша ні на що не жалувався, а все слабшав і слабшав. Було, прийде на ферму, де я робила, помогти мені, а відро з водою йому вже важко піднять. Так тяглося аж до 2006 року. Полежав він тільки з тиждень. Тіло вкрилося пухирями, вони лопалися, з-під шкіри вилазило м'ясо. Страшно було дивитися. Лікарі сказали, що це рачиця, і врятувати нещасного вже не можна.
Гриша тільки просив нас:
— Не плачте.
Якраз перед його смертю виходила заміж Ірина, онука наша, Галина дочка. На весілля він уже не міг піти, а дуже хотів побачити молоду у фаті. То іра прийшла до діда у весільному наряді. Він так зрадів. Дивився і плакав.


Андрій Буток і Валентина Лазаревич

«Діти відтворювали, а я сказала: «Не ваше діло!»

— З Андрієм я зійшлася, як відпоминала сорок днів по Гриші. Знала цього нещасного хлопця давно. Він з багатодітної сім'ї. Десятеро їх було. Мати й батько померли. Глухонімим Андрій став через менінгіт, на який захворів зовсім маленьким. Батькам пропонували віддати дитину до спеціальної школи. Чого не віддали, не знаю. Може, треба було платить за це, а не було чим. Ні читать, ні писать він не вміє. Правда, розписатися може. Отак і тинявся по селу. Голодний, обірваний. Почав лазить по хатах, аби щось украсти. Люди, звісно, сердилися. А що йому залишалося? Голод — не тітка.
Якось я побачила, як він їсть кусочок цвілого хліба. І тепер плачу, як згадаю. Ну, люди іноді гукали його щось зробити. І до нас він ходив. Годували його. А одного разу я його залишила в себе. Місяць ми приховували наші відносини. А тоді Оксана все зрозуміла. Кажетмені:
— Що ти робиш? Подумай, скільки йому год, а скільки тобі.
А я їй у відповідь:
— Яке ваше діло? Скільки проживу, стільки й моє. 'А може, я довго буду жить, як баба твоя, а моя мати.

Мати моя, Оксана Григорівна Бриль, 93 роки прожила. Оце недавно відпоминали сороковини по ній.
Тепер уже ніхто з дітей мені нічого не каже. А з Андрієм ми вже п'ять років. Люблю його кріпко. І він мене любить. Мо', хто й сміється наді мною, Господь із ним. А нам удвох добре.
Як зійшлися, я позичила 600 гривень і почала клопотать про пенсію для Андрія. Водила його за руку по різних кабінетах у Чернігові, Острі, Козельці. Тепер у нього 740 гривень пенсії. Хай і невеликі гроші, але ж краще, ніж ніяких. І паспорт йому виклопотала. А ще — похрестила. Він нехрещений був. А тепер у нього є і хрещений, і хрещена, які ходять до нього, поздоровляють з днем народження. Торік справила йому 25-річчя. Хрещеним взяла Петра Андрійовича Поповича. Добра людина, завжди жалів нещасного хлопця, їсти давав. Він тракторист, то й Андрія навчив водити трактор. Тепер, буває, люди кличуть Андрія до себе, довіряють свій трактор, як щось треба перевезти чи якусь іншу роботу зробить.

Отак і живемо. Я навчилася розуміти Андрія, знаю, що він хоче сказать. На перших порах він вирішив, що у нас може бути дитина. Я заспокоїла: «Не буде». Жаліє мене, цілує без кінця. А як вип'є, плаче: «Як помреш, — каже мені жестами, — я не буду жить. Повішусь».
А оце я пофарбувала волосся, сховала сивину. То Андрій так зрадів. Показує, що йому це дуже подобається. Любить мене. І ревнує.
Селом пішли чутки, що ми повінчалися. Ні, ми не вінчані, але дуже хочемо. Андрій каже Мені:
— Давай зберемо гроші, купимо обручки і підемо до церкви.

Вінчання — це серйозніше, ніж розписатися в сільраді. Це стать чоловіком і жінкою перед Богом.
Ще раз вам кажу: кріпко люблю Андрія. І ревную. Лаюся з жінками, що заглядаються на нього. Отака я. Хай Господь мене простить.
— Валентино Петрівно, — кажу, — та ви ж саму Пугачеву перевершили. У них з Максимом Галкіним менша різниця у віці. Здається, 27 років.
— А чом би й ні! — сміється жінка. — Достаток, правда, у нас не такий, як у них. Ну, то їхнє життя. А в нас — своє. З Андрієм мені добре.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №34 (1320)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.