«Залишайся і живи, - сказали вони невістці після загибелі сина. – А захочеш заміж – іди»
Оля з мамою Світланою Михайлівною
«Мама, скажіть батьку, щоб дав гроші на обручки»
— З Миколою Ганжою ми дружили чотири роки, — розповідає Валентина Семенівна. — Обоє з багатодітних сімей, росли без батьків. 6 лютого 1964 року було наше весілля, а в листопаді народився наш первісток Вітя. Через два роки Бог послав Володю, а 23 лютого шістдесят дев'ятого — Петю. Ще ми впіймали донечку Оленку, а вже в сімдесят восьмому — Валю.
Першим оженився Петя. Вчився у Чернігові в будівельному училищі і закохався у Світлану. Приїхав додому, знайшов мене на городі, просить:
— Мамо, скажіть батьку, щоб дав грошей на обручки.
Світлана вже раз була в нас — Петя привозив її на проводи Володі в армію. Ну, молоді зібралося багато, дівчата, хлопці, то ми її й не виділили серед інших. Про те, що Петя так рано надумається женитися, й на думку не спало. І батько:
— Які обручки? Молодий ще, армія попереду!
Ну, побурчав-побурчав, а гроші дали, і в Кукшин Ніжинського району, звідки Світлана, ми поїхали. Пам'ятаю, в училищі сина не знайшли. Був на стрибках з парашутом у Чемері. Заїхали в Чемер, бачили, як Петя стрибнув.
Із свахою зговорилися про весілля, та наші молоді випередили.
17 квітня, якраз у страсну п'ятницю, не повідомивши нас, розписалися. До нас приїхали вже одруженими. Тепер я думаю, мо', через ту страсну п'ятницю, коли ще суворий піст і не треба одружуватись, і сталося так, що в парі вони прожили дуже мало.
17 квітня розписалися, а 25-го Петю забрали в армію. Може, тому й поспішав. Служить йому випало в прикордонних військах аж у Полярному Мурманської області.
Світлана жила у нас, працювала художником-оздоблювачем у колгоспі. Листи писали одне одному щодня, до самого повернення сина зі служби.
«Не знала, що годую сина востаннє»
— Після армії Петя пішов робити у будівельну бригаду. Колгосп тоді строїв домики, то наші молоді подали заяву на квартиру. Усе складалося добре. Через якийсь час Петя каже мені:
— Мамо, Света в положенії, то ви її не загружайте роботою.
— Господи, синку, — кажу йому, — не переживай, нічого важкого вона не робить.
Якщо пам'ятаєте, тоді в магазинах були порожні полиці. За одягом, взуттям, іншим добром люди їхали далеко. От і Світлана зібралася у Вільнюс. Петя вранці відвіз її на автобус. Картоплю ми вже майже викопали, можна відірватися від домашніх клопотів. Була це субота, 23 вересня.
В обід ми з сином сіли за стіл.
— Тобі, Петю, треба побриться, — кажу я.
— Побриюсь, як Света у понеділок вернеться, — відповідає. — Мамо, я за вас поїду на ферму, попораю телят. А ви заріжте курку, зваріть на вечерю супу з потрошками.
— Добре, синок, — погодилася я. Любить він суп з потрошками. Не думала я, що годуватиму його востаннє...
Пообідавши, Петя вийшов надвір, закурив.
— Яка природа красива, — мовив. — Це, мо', послідні теплі дні.
Увечері повернувся з ферми, повечеряв. Бачу, збирається кудись.
— Куди ти? — питаю.
— Та в клуб поїду, з хлопцями зустрінусь.
— Не їдь мотоциклом, — прошу. — Чого в темноті їхать?
І батько обізвався:
— Іди пішки. У мотоциклі зі світлом не все у порядку.
Таки поїхав.
Ми полягали спать. І сниться мені страшний сон. Наче у нашій хаті щось вибухнуло, підлога розверзлася. Я прокинулася і більше вже не стулила очей.
Вранці подоїла корову, витопила піч. У кімнату до сина не заглядаю, думаю, що ще спить. І не бачу, що мотоцикла у дворі нема.
«Кажуть, що ваш Петя розбився»
— Вигнала корову на вулицю. Бачу, доярки ідуть. Одна з них, Ніна, питає мене:
— Валю, то як там ваш Петя?
— А що? — не зрозуміла я.
— Та Толік Анютин казав, що Петя розбився у Локнистому. Я у двір. Бачу — нема мотоцикла.
Подзвонили в Мену, в морг. Там сказали, що привезли Петю під ранок.
Що зі мною було, куди я йшла, що робила, не знаю. Прийшла до тями за городом. Лежала на землі. Підвелася. Не знаю, де себе діть, як взагалі жить.
Він жвавий був, швидкий. Дуже любив коней. Ще малим любив кататися верхи. Ми переживали, просили конюхів, щоб не дозволяли йому скакати. Рано навчився водити машину. Казав: «Буду дальнобійником». Вивчився на муляра, в будівельній бригаді робив. Радів, що у них зі Світланою буде дитятко.
Як потім розповідали, хтось із друзів попросив Петю відвезти його до Локнистого. Біда сталася, коли син повертався назад, приблизно о третій годині ночі. Немов би на дорогу хтось поклав колоду. Син у темряві її не помітив і вдарився в бетонний стовп, з якого стирчали металеві штирі. Той штир пробив йому висок, і бідна моя дитина зійшла кров'ю. Була ще переламана нога, інші травми. Може, саме в ті хвилини і приснився мені той страшний сон?
У понеділок робили розтин, після чого привезли Петю додому.
Того ж дня повернулася з Вільнюса Світлана. По дорозі їй ніхто не сказав про наше горе, і вона злякалася, побачивши мене в чорній хустці.
— Що таке?
— Петі нема.
Від страшної новини вона знепритомніла, впала на землю. 26 вересня ми ховали Петю. А 27-го у Світлани день народження. Отак буває. Як ховали, страшно й згадати. Усе пливло перед очима. І не вірилось, що то правда. Що сина більше нема.
— Вона, бідна, хватала за поли священика, плакала, благала: «Зробіть так, щоб він встав. Святий отче, зробіть що-небудь...» згадує Микола Павлович.
Тепер уже Оля старша за свого тата
Оля народилася 14 березня 1990 року. Дідусь і бабуся забрали Світланку з донечкою з пологового будинку, не могли натішитися онукою.
— Зразу після похорону ми сказали Світлані: «Залишайся і живи. Дадуть квартиру — підеш. І заміж іди, молода ще. Та й дитині буде батько, — розповідає Валентина Семенівна. — Знай, що тут тебе ніхто не обидить».
Через три роки колгосп дав Світлані двокімнатну квартиру. Свекри купили меблі для кухні, паласи. Щодня везли молоко, інші продукти.
Коли до Світлани посватався сільській чоловік, не заперечували. Але подружнє життя не склалося. Через півтора року пара розпалася. І Світлана знову була сама, з коханою донечкою.
Минув час. І доля таки усміхнулася молодій жінці.
Федір Павлюк — небіж Миколи Павловича. Довгі роки він працював на Півночі. В один із своїх приїздів до Стольного вони зустрілися і подивилися одне на одного іншими очима. Листувалися, а тоді Федір запропонував Світлані руку і серце і покликав з собою. Вони одружилися.
Оля ходила тоді до першого класу. В Магаданській області подружжя прожило вісім років. Оля вчилася добре. Коли закінчила вісім класів, родина повернулася в Україну. Купили хорошу квартиру в Чернігові. Школу Олечка закінчила вже тут. Нині вона студентка технологічного університету, майбутня спеціальність — «Комп'ютерні системи і мережі». Обличчям дуже схожа на покійного батька. Як її люблять дідусь і бабуся, годі й говорити.
І ще радість: у Світлани і Федора росте син Діма. Закінчив другий клас. У Стольне їде охоче, біжить до кроликів, виганяє корову з двору — господар! І він дорогий онук для Валентини Семенівни і Миколи Павловича, для яких Світлана так і залишилася рідною людиною, найближчою ріднею. Добрі і мудрі люди.
Скоро до бабусі і дідуся приїдуть із Пітера онуки-близнюки Альоша і Андрійко, діти Віктора, що вже сам став дідусем. Чотири роки Ірочці, донечці його старшого сина Славика. Три місяці тому подарувала батькам онука Володю молодша дочка Ганжів Валя, що теж живе у Санкт-Петербурзі. Зі Ставрополя приїздить до батьківської хати Олена, з Чернігова — Володимир. На 70-річчя до батька чотири роки тому прибули всі. Було так гарно в затишному домі на околиці Стольного. Родина — то найсвятіше.
Валентина Семенівна та Микола Павлович
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №27 (1313)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: доля, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко