Щоб одружитися з коханою, треба було прожити життя

Час від часу життя підкидає такі історії, яких не побачиш у найцікавішому серіалі. Про Надію Петрівну та Григорія Михайловича Примаків у Пекареві Сосницького району кажуть, що живуть вони, як голуб із голубкою, люблять і шанують одне одного. І в неї, і в нього це другий шлюб. У кожного була сім'я, дорослі діти. Першою овдовіла Надія, а потім відійшла в інший світ дружина Григорія. їхнє рішення жити разом було не просто союзом двох самотностей, хоч і таке цілком зрозуміло. Надя — перша любов Григорія. Велика і єдина.

«От Линок! Відбив дівчину у брата!»

Тепер вони пенсіонери. Григорій Михайлович торік відзначив 60-річний ювілей, а Надія Петрівна, на чотири роки молодша за чоловіка, ще працює в сільській бібліотеці. Хоч і на півставки, а все ж хазяйка книжкового світу, несе людям світло знань.
А родом обоє з Рижків, що в Коропському районі. На одній вулиці виросли. Надя після училища в Конотопі повернулася додому з дипломом техніка-овочівника. Роботи за спеціальністю не було, то працювала на різних роботах, аж доки не звільнилося місце в сільській бібліотеці. Заочно закінчила училище культури та так і залишилася бібліотекарем на все життя.
Що Гриша Примак, який повернувся з армії і працював у колгоспі шофером, по-особливому дивиться на неї, дівчина помітила, але значення не надала. Зустрічалася з іншим. Батько, правда, було хвалить Гришу:
— Дивись, який гарний хлопець. Тихий, скромний. Не п'є, не курить. За любу роботу береться. Хороший чоловік комусь буде. Ти мене чуєш, дочко?

Та хіба у двадцять літ потрібні тихі й скромні? До серця ті, що на одній нозі крутяться!
На жовтневі свята, коли Надя поверталася з клубу сама, без кавалера, з яким посварилася, Гриша наздогнав її на містку й заговорив. Далі вони пішли разом. Хлопець виявився цікавим співбесідником. Жаль тільки, що на зріст трішки нижчий за неї. Вони почали зустрічатися.
У селі вже говорили про майбутнє весілля Наді Семерні та Гриші Примака. Може б, так і було, якби в Рижки не повернувся з армії Толя Линок, Гришин троюрідний брат. Високий, буйночубий, кароокий та ще й гармоніст. Він не міг не привернути уваги дівчини.
— Було, збереться в клубі молодь. Толя з гармошкою. Микола, його друг, з баяном. Таке витинали, що стіни дрижали від пісень, частівок, танців. Веселий і щасливий час...

Знав же Анатолій, що Надя — Гришине кохання. Та, мабуть, уже так судилося, щоб бути їм разом. Парубок почав залицятися, проводжав дівчину після клубних вечорів, приділяв їй все більше уваги. І Надя раптом відчула, що це їй подобається! Було шкода Гришу, розуміла, що винна перед ним, але вдіяти з собою нічого не могла. Закохалася. Батько бурчав:
— Що ти робиш? Дурна ти, дочко! Такого хлопця втрачаєш! Та Гриші ж ціни немає!
А Гриша страждав. Перший тиждень Надиних зустрічей з Анатолієм вони ішли з клубу втрьох. Попереду закохана пара, а за ними — Гриша.
— Дійшли до воріт, — згадує з усмішкою Надія Петрівна, — стоїмо з Толею під однією ушулою, а Гриша — під другою. Поговорили, попрощалися, я — в хату, а хлопці удвох вулицею. Тиждень так ходили. Про що вже вони там говорили, не знаю, але зрештою Гриша відступив.
На щедрик у сімдесят п'ятому році у хату до Семерні завітали старости, яких у Рижках звуть сватуна-ми. Анатолій Линок засватав Надю. Пізніше говорили, що того ж дня прийшов із старостами до їхнього двору і Гриша Примак. Дізнавшись, що Надя вже подала рушники Анатолію, повернули назад.

На весіллі Гриша був боярином у троюрідного брата. Що вже він там думав у той невеселий для нього день, можна тільки здогадуватися. А через півроку і сам одружився. Засватав Віру, що працювала економістом у Кнутах Сосницького району. Надія з Анатолієм гуляли на їхньому весіллі — як-не-як, родичі.
— А в день нашого з Анатолієм весілля батько лаяв матір: «За кого віддаєш дочку? Чим вам Гриша не вгодив?» Ніяк не міг змиритися з моїм вибором, — каже Надія Петрівна.

«Виручай, Гришо. Наді потрібна кров»

Так вони й жили: Надя з Анатолієм у Рижках, Гриша з Вірою — у Кнутах. До пори до часу їхні дороги не пересікалися. У кожного було своє життя.
Вагітність у Наді протікала важко. Ще важчими були пологи. Породілля втратила багато крові. Її життя опинилося під загрозою. Терміново була потрібна донорська кров. У лікарні сказали:
— Шукайте не менше шести донорів.
Група крові у Наді четверта. Отож донором може бути не кожен. Анатолій згадав, що у Гриші — перша група. Підходить. І помчав у Кнути.
— Виручай, брате. Наді потрібна кров.
— Кров Наді Гриша дасть, — випередила чоловіка Віра. — А ти пообіцяй, що візьмеш його кумом.
— Ну що за розмови? — перебив жінку Григорій. — Кум, не кум... Хіба це важливо? Кров я дам. Поїхали.
— Ні, ні! Щоб кумом був Гриша. Обов'язково! — наполягала Віра.
— Буде, — запевнив її Анатолій.— Тільки б усе обійшлося...

Цілий тиждень боролися лікарі за життя молодої матері. Цілий тиждень лежала вона під крапельницями. А під вікном стояв Анатолій. Щодня мчав із села бензовозом до лікарні, ловив кожне слово медиків. Тільки б жила, тільки б жила...
Донечка народилася з хорошою вагою, росла добре. Надя годувала її до десяти місяців. Може, годувала б і довше, але якось у її відсутність бабуся Марія Федосівна нажувала хліба, дала малій. Оксанці нова страва сподобалася більше, ніж мамине молочко. Тішилися дитиною всі — мама, тато, бабусі, дідусь. Росло дитя усім на радість.
А хрещеним батьком дочці Линки взяли таки Григорія. Коли Анатолій сказав дружині, що кумом буде він, Надя навіть розгубилася.
— Хочеш, щоб усе село знову перемивало нам кістки? — запитала чоловіка. — От уже плескатимуть язиками!
— Ну і нехай плещуть! — стояв на своєму Анатолій. — Я пообіцяв Вірі і Гриші, що Гриша буде нашим кумом. Все!

Ще через рік народився син і у Віри з Гришею. Примаки з Кнутів переїхали до Пекарева, де Віра працювала бухгалтером, одержали хороше житло.
Куми часто гостювали одне в одного, їздили на храм, на дні народження. І хоч час від часу Надя ловила на собі погляд Григорія, який свідчив, що давнє почуття не згасло, нічого зайвого ніхто не дозволяв. До пори до часу не знала й Віра про першу любов свого чоловіка. Та все ж доброзичливці знайшлися, переповіли, як хотіли. Віра почала ревнувати Григорія до куми, хоч підстав для цього ніхто не давав.

Сама біда не ходить, за собою другу веде

— Ми з Анатолієм прожили двадцять два роки, любили одне одного, дочку виростили, — розповідає Надія Петрівна. — Оксана закінчила школу, далі Сосницький технікум бухгалтерського обліку (а тепер уже й інститут). Працювала в Коропі в «Проуні». Настав час, і дочка познайомила нас із Сашею. Хороший хлопець, роботящий. Часто бував у нас. Діло йшло до весілля.
Анатолій помер несподівано. Випивати він любив і раніше, а тут уже, було, напивався до нестями. Лаю його, а він:
— От же вредна! Лучше б ти за кума заміж пішла, чим мене так лаять. Його б і пиляла.
У Толі й старший брат Петро помер молодим. Після такого горя свекруха злягла, практично не вставала з печі. А це дев'яносто сьомий рік, часи тяжкі, повне безгрошів'я.
Того дня ми гній вивозили на город. Натомилися. Увійшли в хату. Толя каже:
— Схожу в магазин.
І пішов. А через якийсь час вбігає сусідка.
— Де Толя? — питає.
— У магазин пішов, — відповідаю.
— Який там магазин! Он дивись: схилився на забор і хропе.

Я на вулицю. Толя уже був без тями. Втягли ми його в хату, поклали на ліжко. За п'ятнадцять хвилин до дванадцятої він затих. То хропів, а то перестав. З печі злізла мати (де й сили взялися!), тужить:
— А пробу! У нього вже й руки холодні!
Прибігла медичка, заходилася робити штучне дихання. Та ніщо вже не могло врятувати мого Толю. Йшов йому сорок четвертий рік.
Отак. Готувалися до весілля, а треба хазяїна ховать. Я пішла до скрині, перебираю платки і рушники. Ридаю так, що ледь серце не розірвалося. Від горя, від безвиході знепритомніла. Знайшла мене свекруха. Як уже вона, бідна, додибала, до цього ж зовсім не ходила. Привела мене до тями, дала ще пожить.
Толю ховали в березні, а свекруха померла в червні, пішла за своїми синами. Ще й я втрапила в біду. Складала сіно на горищі і провалилася, пошкодила ногу. Більше місяця лежала в лікарні. І хазяйство, і город порали Оксана з Сашком. Якось приїздять до мене в лікарню і:
— Мамочко, ми з Сашею вирішили одружитися. Другого серпня весілля.

Ну як я могла заборонити? У дітей любов. Може, й осудять люди, що у нас весілля після похорон, але Бог їм суддя. Вийшла з лікарні і почала готуватися до весілля. За посадженого батька був Григорій. Оксана з Сашком їздили в Пекарів просити хресного про це. На той час його дружина вже тяжко хворіла. Проблеми з серцем були в неї давно. У Києві в інституті Амосова Вірі зробили операцію, але здоровою вона так і не стала.


Григорій Михайлович та Надія Петрівна, як голуб з голубкою

«Надю, не йди ні за кого. Почекай»

— Віддала я дочку заміж. А через рік — нова біда. Помирає мій дорогий тато Петро Савич. З війни він повернувся із простреленими легенями. Незважаючи на це, брався за всяку роботу. Трудівник був. А потім стався інсульт, і батько одинадцять літ був прикутий до ліжка. Мама доглядала, ходила біля нього, як біля малої дитини.
І от батька не стало. Я забрала матір до себе. Так ми й жили удвох, ще по інерції тримали чимале господарство. Хоч у селі без чоловічих рук дуже важко.
Почали ходити сватуни. Були й удівці з сусідніх сіл, хороші, порядні люди. Що робити? Важко жити без мужика. А тут і кум їде. Почув, що мене сватають. Просить:
— Надю, не йди. Почекай.
Віра була дуже слабою. У вересні, пам'ятаю, ми їхали до Оксани в Сосницю копати картоплю. Чекаючи переправи через Десну, я зайшла до Примаків, провідала куму.
— Тримайся, — кажу, — видужаєш. Усе буде добре.

Вона тільки тяжко зітхнула.
А через якийсь час приїздить до мене Оксана, хвалиться, що їй телефонувала хрещена. Так вона звала Віру.
— А тобі не дзвонила? — питає.
— Ні, — кажу. — А що, мала дзвонить?
—Та... не знаю, — мнеться дочка. — Тут таке діло. Подзвонила мені позавчора, каже: «Оксано, я скоро помру, то розреши мамі після моєї смерті вийти заміж за хрещеного. Він її з молодості любить. То я думаю, що й тебе не обидить. А мати твоя буде доброю до мого Юри, не обижатиме його. Оксанко, передай їй мою просьбу, щоб вона за Гришу пішла».
Я мало не заплакала, почувши це. Ревнувала Віра чоловіка до мене, може, й лаяла позаочі, а тепер ось таке. Пізніше Гриша признався, що якось вона запитала в нього:
— Після моєї смерті на кому оженишся?
А він їй:
— Куму братиму.

Третього листопада дев'яносто дев'ятого року Віра померла. Відпоминавши покійну, Гриша знову примчав до мене:
— Збирайся, поїхали!
— Не вийде, Гришо, — відповідаю. — Мати нікуди не хоче. Каже: «Забрала мене з рідної хати до себе, а тепер ще й у Пекарів? Не поїду». Вона ж слаба. Житимемо, як жили.
Гриша мене зрозумів. Сказав:
— Буду ждать, скільки треба.
І ждав ще три роки. їздив до нас із сином, удвох робили усю чоловічу роботу. Косили сіно для корови, вивозили гній, орали город, рубали дрова. А я їздила до них. Допомагала в усьому. Мазала хату, прала, прибирала, консервувала, годувала своїх мужчин смачними обідами... Ми стали рідними, сім'єю.

У 2002 році померла мати. Тепер уже ніщо не тримало мене в Рижках. 15 квітня Гриша перевіз до себе. Ми зареєстрували свій шлюб. На цьому наполіг чоловік. Він хотів, щоб усе було по закону.
Живемо добре. Тримаємо чималеньке хазяйство, пораємо городи. Купили трактор Т-40 і «Жигулі». Чоловік в усьому мені допомагає. Здається, ми ніколи й не сваримось. Дітей не ділимо на твоє й моє. І дочка, і син — наші. А тепер тішить бабусю і дідуся онучка Вікторія, дочка . Оксани і Сашка. Їй уже шість літ. І то така радість для нас.
Мабуть, мій мудрий батько мав рацію, коли казав, що Гриша — моя доля. Так воно і є. Дав би тільки Господь Бог здоров'я, щоб довше пожити. Разом з Гришею, дорогим моїм чоловіком.

Наталя Незабудка, Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №17 (1303)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.