Ірина вже сидить у візочку, та ніг все ще не відчуває

У березні минулого року розповіли про родину Мірошниченків із села Грабщина Талалаївського району — матір і двох доньок-інвалідів І групи, Ірину та Людмилу. Читачі і досі переживають за них. Телефонують, перепитують, чи одужала Ірина.

Діти далися важко

Нагадаю їхню історію. Мати Катерина Василівна жила з чоловіком дружно і заможно. Пережила операцію по-жіночому і народила першу дитину через дев'ять років після шлюбу. Робили кесарів розтин. Дитя народилося здорове, назвали доню Іриною.
А через чотири роки (знову кесарів) з'явилася на світ Людочка. У три роки з'ясувалося, що дівчинка недочуває, відстає у розвитку. Люда стала інвалідом І групи з дитинства. Розуміє лише найпростіші слова: «на», «дай» тощо. Сама себе не обслуговує, в туалет не проситься. У неї також вроджений порок серця.
Нині Люді 22 роки.
Тим часом батько не витримав труднощів. Подружжя розлучилося. Людочці було 10 років, Ірині — 14.

«Мамо, не можу встати»

Час ішов. Іра закінчила школу, вивчилась на курсах секретарів при Харківському фінансово-економічному інституті. Мріяла вступити до Лохвицького медучилища. Аж тут матері поставили діагноз: пухлина в горлі. Взяли на облік у онколога. Лікарі сказали, оперувати не можна, щоб не зробити гірше. Тоді Іра затялася: «Я вас, мамо, не покину. Нікуди не поїду. Здам на права. Розживемося». Були серйозні стосунки з хлопцем. Та коли він дізнався, що Іра вагітна, де та любов ділася.
Вирішила дитинчати не позбавлятися. У вісімнадцять років Іра народила Ярослава. У квітні 2008-го 23-річна молода жінка здала на водійські права. А через два дні вже не могла встати з ліжка. Прокинулася вранці і сказала: «Мамо, не можу встати. Ноги не слухаються». Мати попросила у людей інвалідний візок, найняла машину і повезла її в Київ.

Діагноз був невтішний: пухлина спинного мозку. Лікарі наполягли на операції. На обстеження, операцію і лікування пішло 70 тисяч гривень. Сорок було своїх (збиралися нову хату купувати), а 30 тисяч взяли в кредит у банку. На шостий день після операції, ще зі швами, Іру виписали додому, її занесли в хату на простирадлах, поклали. І ось вона лежить уже три роки. Дали першу групу інвалідності. Іра не відчуває тіла нижче грудей. Не контролює, як оправляється, пальцями ніг ворушити не може.

Переїхали у більше село

Коли рік тому я була у Мірошниченків, молода жінка без допомоги матері і сина не могла навіть повернутися на бік. Не мали інвалідного візка. Катерина Василівна дуже переживала, що Ярику треба восени йти до першого класу. А для цього треба вести дитину кілометр до траси на шкільний автобус і там же зустрічати.
У будинку не було газу, теплої води, щоб щодня перепрати пелюшки з-під Іри і штанці Людмили. Сім'я мала сплачувати кредит. Таке життя важке було у них, що й ворогу не побажаєш. Мірошниченки мріяли про дім з газом і водою.
А що зараз? Поїхала до них. З'ясувалося, сім'я із маленької Грабщини перебралася в більше село Червоний Плугатар. Талалаївська райдержадміністрація виділила їм 15 тисяч гривень на придбання будинку. Родина перебралася до нової оселі восени минулого року, коли Ярику треба було іти в перший клас.

І повечеряти сил нема

Була страсна п'ятниця. Я зайшла до хати. Ірина в інвалідному візку сиділа за столом, кришила олів'є. Голі ноги, без штанців.
— Не холодно? — спитала я.
— Я ж їх не відчуваю. Так зручніше. Пелюшок на наперешся. Зараз городи садять. Мама така вбита роботою в хату повертається, що сил повечеряти немає. Вкине шматок хліба до рота і засинає сидячи. Буджу її, кричу: «Хоч прожуйте, а то, не доведи Господи, подавитесь...» Вона ж іще і корову тримає, і порося, і птицю. А прання кожен день стільки збирається...

— Іро, так памперси вдягла б, може, вигідніше було б?
— У мене на них з'явилася алергія. Підходять лише справжні американські, ті, що дихають. Знайомі для мене давали. Їм із США такі прислали.
— Дякувати Богу, хоч вода тепер у будинку є, — долучається до розмови Катерина Василівна. — Я вже воду в хату провела, бойлер купила, ванну облаштувала, щоб Іру купати. Тягнемо її з онуком удвох із візка, а Люда візок тримає. У ванні Ірочці легшає. Та хіба я того масажу нароблюся? Руки болять страшенно. Щодня перу та викручую. Була старенька пральна машина «Донбас», так мотор згорів. Оце якраз городи, то запісяне повиполіскую та на сонце, а грязніше збираю, бо на все ж треба час. Якби ж нам нову пральну машину... Та де її взять?

У хаті три пенсії. Людочка інвалід І групи з дитинства, на неї платять близько 1300 гривень. А Іра, інвалід І групи (неходяча), отримує всього 764 гривні, мінімальну. Кажуть, стаж треба, щоб більші гроші получать. Люди добрі, та де ж того стажу було їй набратися? В 23 роки стала інвалідом. Зараз Ірі 26.
Добре, що я корівку тримаю. Спасибі, торік Василь Петрович Фесак, депутат облради з Харкового, сіна нам безплатно дав. У мене теж пенсія 760 гривень. Чомусь мені не врахували у стаж ті роки, що я доглядала за дитиною-інвалідом. Треба їхати в райцентр, доводити. В мене ж планів: і хату відремонтувати, вікна старі, потрухлі поміняти, паркан поставити. А це все гроші. Добре, що в магазинах мені у борг дають і цемент, і будматеріали. Отримую пенсіі і віддаю. Люди вірять, спасибі їм.

Реабілітація коштує дорого

— Виявляється, на світі багато добрих, небайдужих людей, — долучається до розмови Ірина. — Це стало зрозумілим після статті про нашу сім'ю у вашій газеті. Нам люди присилали гроші. Пенсіонери вкладали у конверт хто скільки міг. Хто 10, хто 20, хто 50 гривень. І їх ніхто на пошті не витяг. Хто міг, присилав більше. Нам навіть посилка із США прийшла. Про нашу біду прочитали віруючі в Інтернеті. Спасибі всім. Навіть мої одногрупники по інституту шкільне приладдя Ярославу прислали, спортивний костюм.
Наталя Савлук із Соколівки Козелецького району і досі нам телефонує на всі свята. Їй, як і мені, після статті управління соцзахисту наступного дня привезло інвалідний візок. Мені ще й ходунки металеві дали. Зіпнуся на них руками й ногами, а стати не можу.

Тепер уже сиджу. Це прогрес. Сидіти більше трьох годин не в силі, починає боліти під грудьми і спина. Іноді після сидіння на другий день встати не можу, — каже Ірина. — Якби спеціалісти проводили реабілітацію, можливо, я б вже могла на ходунках стояти. До цих пір я живу без діагнозу. Кажуть, треба брати спинний мозок. Я проти, досить вже, прооперували, тепер інвалід. Мені б путівку в санаторій для реабілітації. Там і грязі, й ванни, і тренажери, а головне — спеціалісти. Дуже б хотілося поїхати в Слов'янськ.
— Місце тут хороше, повз двір маршрутки на Київ, на Чернігів, попуток море. І до поїзда 15 хвилин ходу. Зручно, не те що в Грабщині. Отож добратися звідси куди хоч легше.

Нам би ще якби газ підвести, — мрійливо говорить Катерина Василівна. — Батареї є, котел встановлю. Газ попід дорогою з тієї сторони вулиці протягнемо. Ще два роки тому люди в Червоному Плугатарі об'єдналися в кооператив (більше 30 сімей). Кредити побрали, обв'язки будинків поробили, труби по селу проклали. Тепер залишилося село під'єднати до газопроводу. На це потрібно близько мільйона гривень, на підвідний газопровід 2,8 кілометра завдовжки. Вже місцева влада листи в НАК «Нафто-газ» України писала, та поки що справа з місця не зрушила.
А як би нам з газом добре було! Купити машину рубаних дров коштує 1300 гривень. Говорю, говорю, а як вдумаюсь, нічого мені не треба, аби лишень Іра на ноги встала, всього б заробили самі.

Не втрачає надії

— Я все ще надіюсь, що донька одужає. Двічі на місяць наймаю за 300 гривень машину, вожу її до цілительки в Ніжин. Донька стала краще спати, зробилася спокійнішою, сидіти почала. Та найбільше мене вразило, коли цілителька сказала, що то була ніяка не пухлина, а між дисками вилізло щось, через те диски затисли мозок, а виглядало, як пухлина. Не можна було оперувати, а треба вправляти. А ще сказала, що ноги Ірі віднялися, бо їй перелили дорогу «мертвою» водою. Я вірю в це і здогадуюсь, хто таке зробив. Та Бог тій людині суддя. Я всім все прощаю, аби тільки Іра змогла ходити, — ці слова жінка вимовляє зі сльозами на очах.
Іра заспокоює матір:
— Все у нас добре. Скоро Ярик підросте, допомагатиме. Він вже яєчню вміє смажити сам і їжу розігріти. І пиріжки у духовці пекти. Головне, щоб мама їх наліпила.
— Іро, ви пиріжки ліпите?
— Буває. А ось прати ніяк не можу. Ніг не відчуваю, як вперед до миски нахиляюся, падаю.

Ярослава того дня я так і не побачила. Хлопець був у школі. З Іриною і Катериною Василівною наговорилися доволі. Прощаючись думала, які сильні люди. Не склали руки, не спинилися. Тягнуть з останніх сил. їм ще потрібна підтримка.
Сподіваюся, у Талалаївці у відділі Пенсійного фонду переглянуть виплати Ірині і її матері. А у відділі соцзахисту посприяють з путівкою на лікування. Ймовірно, у Чернігові знайдеться не жадібний власник медичної клініки, який безкоштовно зробить Ірині МРТ відділу хребта. А багаті дяді скинуться на пральну машину. Бо від суми, тюрми та інвалідного візка ніхто не застрахований.
Мірошниченки не ті люди, що скиглять і просять допомоги. Ні, вони готові самі допомогти іншим. Коли у Червоно-плугатарській школі дізналися про біду 16-річної школярки Вікторії Старун із села Скороходове (дівчинку збила машина. «Вісник» писав про це у минулому номері), Ярослав, як і всі діти, поніс у школу здавати гроші на лікування, бо знає, як це страшно, коли людина не може ходити.

Валентина Тимошко, тижневик «Вісник Ч» №17 (1303)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.