Трактористка, гармоністка, мотоциклістка, спортсменка… І взагалі – красуня

У селі Голубівці Ріпкинського району ми шукали Надію Васеко, жінку-трактористку, красуню дівчину, добра слава про таланти якої в сімдесяті-вісімдесяті роки котилася рідним краєм.

— Та я вже п'ятнадцять літ не Васеко, а Мажуга. Після розлучення повернулася на батькове прізвище. А трактор, мотоцикл, спорт — коли те було!—махнула рукою Надія Тимофіївна. — На гармошці, правда, граю. Он ще два баяни. І співаю в нашому ансамблі «Червона калина».
— Що це за люди? Мо, зсобеза? — не розуміла мети нашої появи в доччиній хаті Наталія Іванівна.
— Це з газети, мамо, — заспокоїла стареньку дочка. — Інтересуються, як я трактористкою стала. — Бо дурна! Можна ж було по музиці йти чи на якусь другу роботу, бомажки у конторі перебирать. А тобі трактор! Дурна! — сердиться мати. Спір цей, видно, триває не один рік.
— А я не жалію! — стоїть на своєму дочка. — Батько в мазуті, дочка в мазуті, а мені пери... — бурчить Наталія Іванівна.— Да коли те було! Сто год назад...

Батько прийшов з війни без правого ока

— Батько мій Тимофій Олександрович був з 1925 року, — розповідає Надія Тимофіївна. — На війну його забрали у сорок третьому, щитай — дитям. Дійшов аж до Берліна. 1 травня сорок п'ятого біля Бранденбурзьких воріт його важко поранило. Год лежав у госпіталі. А в сорок шостому прийшов додому. Без правого ока, з тяжкою контузією, від якої не міг одійти усе життя. У Пересажі, де була МТС, вивчився на тракториста. Мама наша з Коробок. Це все недалеко. Ну, побралися вони, народили п'ятеро дітей. Гриша, правда, помер маленьким. Я — найменша, з 1956 року. Так от, трактор полюбила з дитинства. Мо, з восьми літ бігала до батька, лізла в кабіну, любу запчасть розберу, а тоді зберу. А в сьомому класі вже їздила на ДТ-25.

Мама була проти.
— Хватить одного механізатора на сім'ю, — казала.
А батько все дозволяв. Він, було, з дядьком ловить рибу, а я бороную за нього. Чотири борони тягала. І по рибу з ним ходила. Пам'ятаю, як приніс він сома. Величезного, з отакенними вусами! А раз ми з ним впіймали спінінгом 11-кілограмову щуку. Тут, в озері Перемеллі. Голова — здоровенна. Сама — довга, більше метра. Батько був без ока, а мисливець — на всю округу. І мене стрілять навчив. Мішень зробив із газети, а тоді ще ставив німецьку каску. їх тут по полю валялося багато. Дав у руки мисливську гвинтівку, показав, як цілитись. І — стріляй! Пізніше я стріляла з різної зброї, коли займалася військово-морським багатоборством. І з дрібнокаліберки, і з пістолета, навіть з автомата Калашникова. А на полювання не ходила. Риболовля — це моє, а полювання — ні.

«Чуємо, у льону гармошка грає, а гармоніста не видно»

— А гармошку я полюбила ще раніше, ніж трактор. У Голубівці гарно грав Коля Аношенко. Я зовсім мала була, ще в школу не ходила. Сяду перед ним і дивлюся, як він кнопочки перебирає. Прийду додому, візьму ослінчик, поставлю на коліна і перебираю пальчиками, уявляю, що це гармошка. Тато бачить, що я марю тією гармошкою. Не сказав нікому і попросив свого брата Івана купити в Києві для мене гармошку. От дядько привіз дворядку «Марічку». Я саме пасла гусей. Гукають до баби Мелани Несторівни, дають гармошку в руки. Я взяла і зразу заграла! Вальс! Оцей, послухайте...
Надія Тимофіївна закидає ремінь на плече, розводить міхи «Марічки-3». Хата наповнюється щемною мелодією.

— Це вже інша «Марічка», — каже. — Недавно мені подарували.
— Я в той день із старшими дочками на городі була, — згадує Наталія Іванівна. — Саме льон зацвів синьо-синьо. Валя і Галка почули, що грає гармошка, а гармоніста не видно. Хто ж це? А то наша Надька. Їй ще годів шість було. Іде стежкою і грає, а за льоном не видно. Мала ж зовсім. Ото б і йшла по музиці, а не на трактор! Була б мужчиною — друге діло. А так — дурна!
— Чого — дурна? — ображається дочка. — Усе дома роблю.

Жили ми так бідно, що й думки про навчання музики не було. Кінчила вісім класів
— і на роботу, на цегельний завод. Стояла на пресу, у піч завантажувала. За першу зарплату — 120 карбованців — купила баян і червоний костюм для себе. Сезон проробила, а тоді нас направили в Любецьку сільгоспхімію вчитися на трактористів. Чотирьох хлопців і мене. 24 березня 1974 року получила права і зразу на трактор. Сімнадцять мені було. Спочатку з батьком стажувалася на МТЗ-50, а тоді дали ЮМЗ-6. Вісім років проробила на ньому.

А заміж вийшла за гармоніста. З Миколою Васеком познайомилася на весіллі у троюрідної сестри. Він з гармошкою і я. Він теж тракторист — у сільгоспхімії. Через два роки побралися. У сімдесят восьмому син у нас народився, Валентин. Через шість літ — дочка Леся.
Я з Валиком тільки п'ять місяців вдома побула. А тоді — на трактор. Ми строїться почали, потрібні гроші. Син народився у квітні, а у вересні я вже копала картоплю. 120 гектарів її було.

«Коли перевернулася, жаль було не себе, а трактора»

— Усе життя робила, як проклята. По 320 виходів за рік. Увечері — з трактором на фермі, вранці — в полі. Була ланковою механізованої ланки. Робота, робота, робота... Але в молоді роки наслідків її не відчуваєш.
Це я перший рік робила, коли на слизькій дорозі трактор понесло, і він перевернувся. Двері заклинило. Ми з Василем Трихлібом, що сидів поруч, вилізли через заднє скло. Іти я не могла. Слава Богу, нічого не зламала, але сильно забила кістки таза, пальці на руках. Ходити вчилася заново. Злякалася лише тоді, коли, вийшовши з лікарні, побачила деформовану кабіну, розбите скло. Жаль було не себе, а трактора. Ну, батько його відремонтував, і я знову сіла за кермо.
У наших місцях у війну були великі бої. Ми тричі виорювали то снаряд, то міну. Так війна нагадувала про себе.

Тепер, коли нема здоров'я, розумію, що трактор — не жіноча справа. Поліартрит, ревматизм, остеохондроз — то все трактор. У1993 році лікар сказав прямо:
— Не кинеш трактора — станеш калікою.
Від постійної вібрації постиралися диски в хребті. А скільки раз перемерзали в холодних кабінах! Рятуючи сіно в лугах, ходили по пояс у воді. Гумові чоботи, бурки — хіба то взуття для здоров'я? А ми ж у ньому круглий рік.
Останні сім років перед пенсією я працювала в сільській раді землевпорядником. У нас Чорнобильська зона, пенсію одержала в 50 літ. Сьогодні вона — 820 гривень. Така дяка держави за тяжкий труд.

«У Кремлі зустріли»

— Але молодість моя була прекрасною. Я дуже любила свою роботу. Активно займалася спортом, їздила на змагання в різні міста країни. Маю багато грамот за успіхи в праці і спорті. Кілька разів була на морі, у Євпаторії — з сім'єю. Поїздом «Голуба Десна» проїхала по найцікавіших місцях України і Кавказу. Путівкою мене нагородили за високий урожай картоплі. Ми тоді накопали ланкою 811 тонн.
Мене кілька разів обирали депутатом сільської ради. Була делегатом IV Всесоюзного з'їзду колгоспників у Москві у 1988 році. Пам'ятаю, ідемо територією Кремля, а назустріч — Горбачов. Коли порівнявся з нами, запитав, звідки ми. А почувши, що з Чернігівщини, сказав, що його тесть, батько Раїси Максимівни, теж із Чернігівщини. Поряд з ним — здоровенні хлопці, мабуть, охоронці. Близенько так до нас стали. Ну, з Горбачовим, звичайно, більше говорив наш керівник Леонід Палажченко. Михайло Сергійович побажав нам здоров'я і добра в усьому. У мене зберігаються фотографії і з Кремля, і з інших великих нарад, участь у яких я брала.

А на оцих — моє спортивне життя. Багатоборство — це й біг, і плавання на ялах, воєнізований крос, де біг з гвинтівкою, стрільба, метання гранати. У 1989 році я зайняла перше місце в області на змаганнях.
Маю права водіння мотоцикла, категорія А. Спочатку ми купили «Мінськ», а тоді «ИЖ-Планета». Машини теж водила — ЗіЛ, ГАЗ-53, колгоспний автобус. Своєї ніколи не було. Ну, в дітей є.

«Найбільша радість — народження сина»

— Про чоловіка не хочу говорити. Я все життя пропрацювала серед мужчин. Але ніколи не дозволила собі нічого зайвого навіть у думках. Коли ж він почав водити коханок у хату моєї матері, я сказала: «Досить». З дітьми він спілкується, до онуків їздить. А між нами все закінчено. Я навіть прізвище його не захотіла залишати.
От ви запитуєте, яка в моєму житті найбільша радість? Це народження сина. Я дуже хотіла мати сина, і доля подарувала мені його. Валентин живе недалеко, в Довгунах. Займається ремонтом жител. У нього прекрасна дружина. Дочка Леся зараз зі мною. У неї двійко діток: Анечці три рочки, а Роману — шість місяців. До народження дітей Леся з Сергієм жили у Чернігові. У зятя і тепер там робота. Приїздить додому на вихідні.

Хазяйства великого вже не держу. Тільки порося та кури. Город великий. Трактора свого нема. Якось я не додумалася, коли інші розживалися цією технікою. Картоплі садимо багато. Щоправда, торік дикі кабани знищили її аж на 20 сотках. Як боротися з цією напастю? Біда та й годі.
Мені оце вже п'ятдесят п'ятий рік, а я ж досі беру участь у нашому фольклорному ансамблі «Червона калина». Тридцять років тому ми з моєю старшою сестрою Валентиною створювали його. Валя була тоді завідуючою сільським клубом. От і надумалися зібрати жінок та заспівати наших місцевих пісень, яких навчилися від бабусь і матерів. Отак з тих пір і співаємо. Торік відсвяткували ювілей колективу. Про нас зняли відеофільм, випустили книжечку з піснями, які ми співаємо. А вже грамот за художню творчість у нас — більше десятка. І в Ріпках виступали, і в Михайло-Коцюбинському, у Любечі на фестивалі «Київська Русь», у Чернігові на фестивалі «Поліське коло» і в театрі.

Нас три рідні сестри, і ми всі співаємо в «Червоній калині». І Валя, й Галя, і я. А ще тут двоюрідна сестра Катя Тарасенко, дядина Марія Мажуга, сваха Валентина Манько, інші родичі і друзі. У Голубівці тепер усього 48 жителів. Що не двір, то й рідня, куми чи свати, добрі сусіди. Ось-ось наше подвір'я знову заллє весняна повінь. Місце низьке, щороку ця біда. До мами навіть у хату вода приходить. Тоді всі прийдуть рятувати нас. Так ще в кількох дворах. Як робили дорогу, труби, по якій вода стікала б з дворів, не поклали. От і мучимось...


Надія Мажуга: "Оце моє золото, онучок дорогий"

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №11 (1297)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.