Мобильная версия сайта34-річний Валентин Рогов з Ічні вже 20 років майструє груби, печі і каміни
Давня, поширена серед українців, професія відходить у забуття. Сільські будинки давно уже стали на кшталт міських квартир: хазяї пічки чи грубки демонтували, провели опалення - у домі ні сажі, ні диму. І цей процес став таким масштабним, що пічники залишилися без роботи. Старі майстри вмирали, а молодь не вчилася - попиту на професію не було. Повернутися до грубок змусило життя. А точніше війна. У період вимкнення електрики гріють оселі залишені грубки та пічки. І багато хто тепер їх заново будує і шукає здібного пічника. А такого ще треба пошукати, скажу вам.
За вікном морозно, градусник показує мінуси, а в хаті тепло і затишно. Здорове тепло йде від нещодавно переробленої грубки, через скляні дверцята якої ясніють язики полум’я.
Ох, і було мені з цією грубою! Почалося все із того, що треба було переробити голанку, помережану тріщинами. Покликаний пічник якось нехотя вийняв покручене високою температурою залізяччя, через яке утворилися розколини, «розбурив» топку, а далі - склав інструменти і пішов. «Не знаю, що йому далі робити. Боюсь, щоб груба не завалилася... Хочете, можу чимось дірку зашити і хай до весни постоїть». Сказати, що у мене стався шок - нічого не сказати. На вулиці кінець жовтня і таке почути.
Такою нашу грубу і побачив Валентин Рогов, пічник якого нам порадили як здібного майстра. Черга у нього розписана не на один місяць. А це, погодьтеся, красномовно свідчить про фах майстра.
«Ловкий», як кличуть Валентина поміж людей, ловко взявся до справи і за чотири години наша нова груба уже була готова. Так і народилася ідея написати про цього молодого пічника. Адже йому лише 34, а досвіду мурування грубок, печей, камінів та іншого уже назбирається у більш ніж два десятка років.
Родом Валентин Рогов із селища міського типу Великі Ко- ровинці Чуднівського району Житомирської області. Його дід Йосип був славним майстром по печах, грубах і загалом по будівництву. Слово «був» тут вжите з тим, що чоловік уже немічний і від будівництва давно відійшов, але живий і радує ще своїм буттям рідних.
- Мій дід Йосип був знаним пічником. А так як важко уже не міг робити, бо обсіли грижі, вирішив передати своє ремесло.
Сину пробував - не вийшло. А я з малечку тягся до кельми, то дід і взявся мене вчити.
Сказав, що десяту грубу складу сам, а насправді я уже другу грубу клав самотужки. Дід працював у котельні, був старшим, а саме почався опалювальний сезон. Йому треба було на роботу їхати, тож він мені розказав як та що робити і поїхав, а я залишився помаленьку класти. Так і прийшла наука.
Спочатку будував тільки груби. Села газифікувалися і печі здебільшого не будували, а викидали. Згодом до грубок додалися стояки. На початку газифікації до будинків обов’язково добудовували стояки. Газова контора не мала своїх будівельників, тож у Валентиновому селі наймали для цього пічників. У вихідні, після уроків інші хлопці відпочивають, граються, а Валентин із дідом стояки мурують. Та, як кажуть, робота ще нікого не попсувала. Навпаки, хлопець змалечку навчився цінувати кожну гривню, яку заробляв.
Після закінчення школи у 2006 році Валентин надумав змінити долю. Йому мріялося бути військовим і розвивати військову кар’єру. Почати хотів з армії. Але за малолітством в строковики його не взяли. Тож вирішив не гаяти рік, а здобути професійну освіту пічника. Та й тут не збулося - у Бердичівському професійному ліцеї, куди він вступав, уже не було набору в таку групу і він почав вчитися на муляра.
- Прийшов майстер, я йому показав, що умію, а умів я уже достатньо. Дід був серйозним муляром. Він навчив мене багато чому, навіть такого складного як кути виганяти: там багаторядна система, там перев’язка швів... Одним словом, майстер побачив, на що я здатен і запропонував ходити з ним на «халтуру». Я декілька разів сходив, але там важко, треба бетон тягати, і я запропонував йому класти груби. Він дав оголошення у місцеву газету і відтоді ми робили груби. Тоді уже я майстра навчав.
Через рік Валентина призвали у строковики. Служив у Дніпрі, охороняв «Південмаш». Потім перевівся у Київ, пішов на контракт і теж був в охороні - охоронцем інкасаторів центрального офісу банку «Аваль». У вільний час ходив «на калими». Працював на дачах під Києвом, у відпочинкових комплексах.
- Мій контракт закінчився через три роки. У цей час Янукович знищував армію. Заробітні плати скоротилися, заробітки поза робочим часом заборонили. Жити стало важко, тож вибору не було - новий контракт уже не підписував.
Скоро Валентин одружився із южненською дівчиною і переїхав жити у її рідне село. Що робити, чим зайнятися? Обсіли невеселі думки главу молодої родини. Єдиний вихід - поїхати на заробітки. Дістався аж Пітера. Мурував багатим клієнтам каміни, зони відпочинку з мангалами, барбекю, тандирами... Заробивши трохи грошей, повернувся додому.
Не даремно кажуть, від долі не втечеш. Вирішив, що його ремесло і тут знадобиться. У «Трудову славу» дав оголошення про послуги пічника. Було це у 2011 році. На зароблені у Пітері гроші купив мопед, кельму, рівень, кірку і болгарку. Спочатку їздив у ближні села. Потім в Ічню, затим і в дальні села. Помалу про нього стали дізнаватися люди і почали кликати на роботу.
- Починав із груб та печей, - продовжує розповідь Валентин. - Воно й логічно, бо газету переважно виписують пенсіонери. Пізніше пішли замовлення на оздоблення кімнат. Заможніші люди хочуть уже краси. Комусь камін треба зробити, комусь зону відпочинку. І показує фото, де ічнянцю збудував просто фантастичну зону: із піччю, мангалом, барбекюшницею, танди- ром, мийкою.
Ще одному ічнянцю, підприємцю, склав передвижний тандир, у якому можна за раз засмажити цілого кабана. Багато замовлень у Валентина було на заміну димарів: люди міняли азбестові труби, через які трапляється безліч пожеж. І знову вертаються у побут грубки, лежанки, печі. У майстра з весни не було жодного дня вихідного. Робота, робота, робота. Принципово не працює у вихідні та релігійні свята. Та іноді бувають і винятки.
Щоб мати стаж для пенсії оформився як підприємець. У холодну пору, як запити на пічника падають, підробляє монтуванням пластикових вікон і дверей - є офіційним дилером заводу «Steko».
Валентин Рогов минулого року з перших днів окупації і до вересня цього року, доки не розформували, служив у Добровольчому формуванні Ічнянської територіальної громади, оскільки уже декілька років живе з родиною в Ічні. Як батько дитини з інвалідністю має статус «обмежено придатного до військової служби», тому не в рядах військових. Але завжди допомагає нашим захисникам чим може.
Джерело: газета «Трудова слава», Ніна Наливайко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
