Бойовий офіцер Юрій Сиваченко: «‎Нещодавно мобілізовані росіяни витримують тільки один бій, потім втікають або здаються»

Добавить новость

Воскресенье, 11 Декабря 2022 16:03  |  Просмотров: 6076

Директор Лукнівської школи Юрій Іванович Сиваченко зараз боронить Україну та всіх нас від агресора. Визволяв Лиман, великі і малі села Донеччини, форсував Сіверський Донець... Кожним своїм днем він наближає перемогу.

Кожна людина - всесвіт, у собі. Дещицю відкриваємо для чужих очей, решту - таїна. Ми і самі не знаємо, які ми, на що здатні?
Та приходить день, настає час. Час вчинків...
Юрія Сиваченка - директора школи з Лукнова (Коропська селищна громада) - знаю, здається, сотню років. Та ні - менше... Знаю, у першу чергу, як відо­мого спортсмена в молодості. Сильний він, вправний був у гирьовому спорті.

Знаю його як прихожанина коропської церкви. Пам'ятаю, як колись, на Велик­день, глибокої світлої ночі, він витягнув з рюкзака з десяток пасочок, розклав на ряднині. Чекав освячення - і віз людям. У Лукнів. На велосипеді. О третій годині.



Пригадую Юрія Івановича на військо­вому зборі в Гончарівському, до війни, в мирний час. Він - командир взводу, і таких, як він ,серед сотень більш не було, носив за своїх бійців важкі речі. Він міг. Фізично слабші чоловіки - ні. Тому допомагав. Такий він.

Не здивувався, коли Сиваченка при­значили директором школи. Кого ж ще, як не його?
І ось - війна.
- Рюкзак із речами в мене був напо­готові. Уважно слідкував за лютневими подіями, влада переконувала, що все нормально. Та відчував: скоро в бій, осо­бливо, коли ворог підтягнув до кордону медичні та тилові частини. Ранкові новини 24-го зустрів без емоцій, я б сказав, по-діловому, без шоку. Рішення, йти чи не йти, внутрішньо прийняте вже давно.

Завершив справи, поїхав у Короп, та військкомат (зараз правильно називається територіальний центр комплектування та соціальної підтримки ) вже не працював. Довелося добиратись чим прийдеться аж у Козелець, щоб при­зватись. До Батурина мене підкинули на авто. Потім переліз через зірваний міст - і далі попутками. Їхав київською трасою, а попереду, за 10 кілометрів, йшла російська колона. Та добрався, 26-го був зарахова­ний в ЗСУ.

Обороняв Чернігівщину, потім Донбас. Юрій Іванович розповідає про війну спо­кійним, буденним голосом. Він звик до неї. Змінився, дуже змінився мій співрозмовник. Погляд уже не той, колись добрий та спо­кійний, тепер. Ні - не злий, а напружений, втомлений. Можливо, жорсткий. А десь на денці - біль пережитого, втраченого.

Йому 54 роки. Бойовий офіцер, коман­дир одного з підрозділів розвідки.

- У перші дні не було страху, що Київ скоро візьмуть - і все?
- Я потрапив у підрозділ, де воювали досвідчені, вмотивовані бійці. І всі віри­ли в перемогу. Ця віра, самопожертва і дозволила розбити росіян під Києвом та Черніговом.

- Ви - глибоко віруюча людина, перед вами не було моральної дилеми, коли на­правляли автомат на ворога?
- Ми захищаємо свою Батьківщину - це святий обов'язок кожного чоловіка. Друге: найбільша любов та, якщо душу свою положиш за други своя. І третє: не треба проявляти жорстокості, в першу чергу до полонених, і тоді на душі буде спокійно.

- Є віруючі люди, які зневірились в Гос­поді. Моляться за мир, моляться, а кров ллється та ллється.
- Війна - це зло. І її розв'язує не Гос­подь, а злі люди, і їх підбурює сатана. На війні є жертви. У моєму підрозділі загину­ло п'ятеро найкращих хлопців. Та були ситуації, коли вижити було неможливо. Одного разу нам поставили завдання взяти важливе перехрестя, ми - несподівано - потрапили під перехресний вогонь з двох кулеметів. Ворог був від нас за 25 метрів. Було дуже складно, та завдання виконали. І всі залишилися живими. Це було диво. З нами був Господь. А взагалі у всіх війнах рано чи пізно перемагає добро. Треба мати терпіння.

- В армії є конфлікти між бійцями з різних церковних конфесій, з мовного питання?
- Там, під кулями, це не має жодного значення. Це навіть не обговорюється. Між нами велике побратимство, якого нема тут, у мирному житті. Кожного цікавлять не релігійні, політичні погляди воїна, а те, чи він виручить у скрутну хвилину.

- У віруючих людей є страх смерті?
- Звичайно ж є. Хочу повернутися до­дому живим. Але панічних настроїв у мене ніколи не було. Страх є у всіх, головне - вміти побороти його. Я завжди віддаю своє життя, своє тіло в руки Господа, як він вирішить, так і буде. Коли з неба летять бомби, я молюсь. І це дуже важка молитва, вона важко лягає на душу.

- Перші враження, коли чотири місяці тому приїхали на Донбас?
- Нас відразу кинули на нуль. Красногорівка, Мар'їнка. Страшні місця, бомбили безперестанку. Рятували хороші бліндажі. Але. Обстріли зі всіх видів важкої зброї починались о першій годині ночі, а закін­чувалися о 20-й. Це важко пережити. Та в обороні легше. Тепер мій підрозділ атакує, визволяє рідну землю. А це - відкрита місцевість, втрати.

- Порівняйте рівень бойової підготовки наших воїнів та росіян?
- ЗСУ кращі - це однозначно. Умілі, вмо­тивовані - це головне. Стикалися в боях на Луганщині з різними підрозділами ворога. Армійські, досвідчені їхні частини - добре підготовлені. А ось нещодавно мобілізовані росіяни. Вони витримують тільки один бій, потім втікають або здаються. Кілька місяців тому в росіян була значна перевага в артпідтримці. Тепер - усе. Ми насипаємо більше! У нас краще тилове забезпечення, і точкові удари з американських чи євро­пейських артелирійських систем - страшна сила. Ворог цього панічно боїться.
Іноді беремо військовим умінням, хи­трістю. Недавно визволили Невське. Усі мости до населеного пункту ворог зірвав, здавалось - не пройти. Та наша розвід­увальна група знайшла вночі кладку через річку Чорний жеребець. Зайшли тихо по цій кладці - і все, Невське взято.

Непросто було брати і Лиман, та коли все добре сплановано і є бойовий дух, усе стає можливим.

- Харчування, одяг?
- Їжа смачна, є все. Та не завжди, бувають проблеми з логістикою. Напри­клад, форсували Сіверський Донець. І харчі до підрозділів, що переправилися, можна було доставити тільки водою, під обстрілами.

Одяг є, та бракує змінної форми, вона зношується в боях. Більшість бійців з мого підрозділу купує все, що треба, собі сама. Мені особисто допомагають родичі з-за кордону, висилають потрібне.

- Автомобілі?
- Так, зручно атакувати на джипах, швидкість пересування. Нам їх дарують. Та ними не всюди проїдеш. Зараз ми їздимо на американських бетеерах, так зручніше.

- Вірите, що звільнимо всі свої землі?
- Не сумніваюсь у цьому. Хай повільно, хай не всюди, та ЗСУ просуваються впе­ред. І ми не захоплюємо населені пункти, ми їх звільняємо. Я кажу своїм хлопцям: «Нічого не бійтеся, ми на своїй землі».

- За рідною школою скучаєте?
- Скучаю, дуже. За школою, за одно­сельцями. Звичайно, найбільше - за роди­ною. Я так мріяв зайти в школу, обійняти вчителів, дітей. І це сталося. Така радість була для всіх. У школі навіть лінійку хоті­ли організувати, коли мене зустрічали, та відмовився. Наобнімалися, націлувалися просто в коридорі, в класах, - говорить Юрій Іванович. - А взагалі, на війні вчишся цінувати прості речі: поле, луг, ліс, річку, сон на ліжку в рідній хаті. Мені дуже до­бре вдома, та вже тягне туди, до рідного підрозділу, знаю: там я потрібен.

Говорили ми в парку Кибальчича, поряд стояла і раділа присутністю тата донечка Юрія Івановича Оксана.

- Спочатку було вкрай важко, пережива­ла сильно. Зупинити тата було неможливо.
Він вирішив - і все. Пізніше зрозуміла, що це дуже важливо, що він захищає, в першу чергу, нас із мамою, - розповідає Оксана - Коли виходить на зв'язок - ми спокійні. Коли з його боку мовчання - хвилюємося. Тривога на душі постійно. Мені пишуть повідомлення колишні учні Лукнівської школи, передають привіт своєму вчителю, підтримують, гордяться ним.

- Як жінкам без чоловіка?
- Та як? Я допомагаю, освоюю чоло­вічу роботу. Люди підставляють плече, у березні, коли було найважче, приносили нам молоко, різні продукти. І тепер - хтось покосить, хтось інше зробить.

- У які місяці було найважче?
- На початку - тоді у всіх був шок. Та найважче було пережити той момент, коли дізналися: тато на Донбасі.

- Оксано, щонеділі бачу тебе з мамою в церкві. Нема таких думок: молимося, молимося, а війна все не закінчується?
- Я повністю довіряю Господу. Значить, так повинно бути. Прийде час - війна за­вершиться.

Розмова закінчена. Пішли, обійняв­шись, тато і донечка. Через кілька днів він знову буде на передовій, згадуватиме цей день, тепло рідного дому та людських сердець — земляків.

Наша подальша доля залежить від стійкості та мужності таких чоловіків, як Юрій Сиваченко. Повертайтеся додому з Перемогою! І хай Господь завжди буде поруч!

Джерело: газета “Нові горизонти” від 10.11.2022,  Володимир ЛУЧКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: