Останній бій офіцера нацгвардії із Деснянського

Добавить новость

Воскресенье, 23 Апреля 2023 18:44  |  Просмотров: 4805

Тієї днини, коли зима стрічається з весною, яка уособлює нове життя, нові мрії, сподівання, обірвалося молоде життя. Обірвала його безжальна війна. 15 лютого, якраз на Стрітення, на Луганщині загинув 28-річний Петро Олександрович Шамшур із Деснянського. Офіцер, гартований дорогами АТО. Майор Національної гвардії України. А війна нарекла його ще і Героєм. Навіки...



Мирну професію змінив на військову службу

Деснянське... І до цього ма­льовничого села добралося горе війни. У кожному куточку великого будинку Шамшурів навіки вже за­сіла скорбота. Убиті горем батько і мати: Олександр Миколайович та Ірина Петрівна, змучена болем втрати молода дружина Настя, яка у 26 років стала вдовою. Не висихають сльози і в бабусі Кате­рини Іванівни Боровик, до речі, вона теж Герой - Соцпраці Украї­ни. Війна у них забрала рідну лю­дину. Єдиний світлий промінчик, який змушує рідних воїна якось триматися, - трирічна Вероніка. Донечка Петра. Маленька ще не знає, що її любий татко, якого так мріє обійняти своїми рученятами, дивиться на неї вже з неба.

Ще зовсім недавно їхній Пе­тро, яким пишалися, за якого що­дня молилися, був у батьківській хаті, обіймав своїх найрідніших. Обіймав востаннє. Було це 11 лютого. А через чотири дні, 15 лютого, нацгвардієць загинув.
Петро. Виріс він у простій сільській родині, де панують любов і повага, і батьки дали сину все найкраще, що мали у своїх серцях. Навчався хлопець непогано.

- Гарний був хлопчина, світ­ла йому пам'ять, - кажуть і його класний керівник Зоя Миколаївна Соляник, і директор Деснянської гімназії Світлана Іванівна Груша. - Добрий такий, світлий душею, дружелюбний. Друзів у Петра було багато. Комунікабельний дуже: поговорити з ним можна було на будь-які теми. З-поміж інших вирізнявся ініціативністю. Словом, командир.

Після дев'ятого класу Петро вирішив вступати до Чернігів­ського радіотехнічного технікуму (нині це коледж комп'ютерних технологій і транспорту). А піс­ля його закінчення вступив до Київського інституту технологій та дизайну. Але 2013-й став для студента переломним роком.

- Петро забрав документи зі столичного вузу і сказав: «Піду служити», - розповідає тато Олек­сандр Миколайович. - Служив у Шостці, військовій частині 3032. Далі було навчання у школі сержантів у Золочеві Львівської області. І знову служба у Шост­ці. Навесні 2015-го дев'ятеро хлопців вирішили вступати до Харківської Національної Акаде­мії Національної гвардії України. Поступили не всі з них. А наш Петро зумів. У 2019-му ми з дружиною їздили на випуск сина. Теплого місця йому не шукали. Куди направлять, там і служити­ме, - таким було спільне рішення. Хоча ще у Шостці військові нас попередили: «У країні - війна. І сина можуть будь-якої миті від­правити на лінію вогню».

І батьки чудово розуміли, що непросту, ризиковану стежину в житті обрав їхній молодший син, і в той же час пишалися своєю ди­тиною, яку зуміли гідно виховати. Виховали справжнього чоловіка і мужнього воїна-патріота.

А зона АТО нацгвардійця не оминула. Із 2019-го року Петру довелося неодноразово викону­вати бойові завдання на пекель­ному сході України.

Харків поєднав дві долі

Харків. Саме це місто по­єднало дві долі. Петро навчався в Академії, його обраниця Настя, яка родом із Краматорська Доне­цької області, - у Харківському національному університеті вну­трішніх справ. Зустрічі-зізнання, і у квітні 2019-го молоді побра­лися. Настя після закінчення вузу за направленням поїхала до Маріуполя. Чоловік же закін­чував навчання у Харкові. А коли за розподілом Петра направили до Дніпра, молода родина пере­бралася у це місто. Раділи появі на світ донечки, яку назвали Ве­ронікою. Та чи легко бути дружи­ною військового? Ні. Це постійні хвилювання, чекання. Чекання дзвінка, зустрічі. Інколи ті чекання здавалися вічністю. Часом молоді не бачилися місяцями.

- Перший рік спільного жит­тя, порівнюючи з подальшими роками, був відносно спокійним. Ми з донею могли бачити свого чоловіка і тата хоча б увечері, - розповідає дружина Анастасія. - Та згодом дні розлуки ставали довшими. Через три місяці після народження дитини чоловіка від­правили в зону АТО. І ці так звані відрядження були досить части­ми. Тоді у зоні ООС нацгвардійці були на других позиціях, не на перших, як зараз. Петро багато про службу не розповідав, але я знала, що ситуація тоді не була такою критичною, як зараз.

Омріяна відпустка

- 24 лютого. Ми всі разом були у Дніпрі. Петро як пішов на роботу того дня, то довго його не бачила. На той момент, коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік був коман­диром резервної роти. І його завдання - підготувати, навчити мобілізованих виконувати бойові завдання. Бачилися рідко, раз на місяць. А коли в Харкові почалися активні бойові дії, нацгвардійців направили до цього міста. Ми ж згодом перебралися з донею до Деснянського. Три місяці тут про­були. А коли Петро повернувся на Дніпропетровщину, ми вирішили теж перебратися у Дніпро, щоб бути ближче до чоловіка. Донька за ним дуже скучала. І останні пів року ми відносно часто бачилися. Кожну хвилинку, яку можна було викроїти із служби, він був із нами. А згодом військовим стали дава­ти і вихідні. Тож раз на тиждень, чи раз на два тижні ми могли побути всі разом: я, доня і Петя, - плаче молода вдова.

У селі Петро не був півтора року. І з першого лютого йому обіцяли відпустку.

- Ми так раділи цій відпустці, можливості побути всією родиною у Деснянському, - розповідає На­стя. - Побути не день чи два, а десять днів. Бо ж після відпустки чоловік мав вирушати на пере­дову. Я знала, якщо він поїде на лінію вогню, то це надовго. Але навіть не думала, що назавжди .

- Коли Петро був у відпустці, побратими телефонували, роз­повідали йому, що у Кременній, куди мав їхати і Петро, уже йдуть вуличні бої. Син знав, у яке пекло він потрапить, - згадує тато. - Але нам мало що розповідав, аби не хвилювалися.

Та хіба може бути спокійною душа, коли твоя дитина на війні, коли твій чоловік під кулями, коли твоє онуча має дивитися смерті у вічі щодня, щосекунди...

Останній дзвінок

Дружина лишилася з малою донею у селі з батьками, а Петро 11 лютого вирушив у далеку до­рогу. Батько провів його аж до Батурина.

- Після першого виходу на лінію вогню Петро мені зателефо­нував. Що там насправді відбува­ється, нічого не говорив. Сказав лиш, що дуже замерз. На бойове завдання воїни ні телефонів, ні документів із собою не беруть, тому я попросила дати номер те­лефона, на який би могла в разі чого подзвонити. Петро скинув номер. Каже, через три дні на­береш цьому чоловікові. Питаю: «А навіщо йому набирати? Ти сам мені зателефонуєш». Попередив, що три доби на зв'язок виходити не буде. Ідуть на завдання. 14 лютого була остання із ним розмо­ва. Казав, що плани помінялися, коли повернеться, не знає. Голос такий стривожений у нього був. Сказав лиш коротко, що там, на лінії вогню, - справжнє пекло, - плаче знесилена втратою Настя.

Рідні чекали дзвінка, як і до­мовлялися, через три дні.

- Та 16 лютого - дзвінок із не­відомого номера. Телефонував одногрупник чоловіка. Каже: «По­гані чутки про Петра ходять. Ти щось знаєш?». Думки про те, що чоловік загинув, не було. Просто тривога. Та коли на телефон по­чали приходити повідомлення від його одногрупників: «Подзвони терміново»,- почала розуміти, щось сталося страшне. Згадала за того чоловіка, якому мала на­брати, якщо від Петра не буде звісток. «Тільки не кажіть мені нічого поганого», - прошу чолові­ка. А у трубку чую: «На жаль.». Із керівництва військової частини, де служив Петро, нам ніхто так і не зателефонував.

- П'ятнадцятого лютого ми з дружиною були в церкві, - роз­повідає Олександр Миколайович. - О дванадцятій вийшли з храму, а о чотирнадцятій тридцять наш Петро загинув. Але того дня ми про це ще не знали. Щиро молилися, вірили, що все буде добре.

Додому — навіки

За сином у Дніпро Олександр Миколайович вирішив їхати сам власною автівкою.

- А кого просити? Що чекати? Кому треба наш син? Тільки нам. Поїхав у Дніпро разом із товари­шем. Військовий у Дніпрі розпові­дав, що то був танковий бій. Під­розділ нацгвардійців тримав лінію оборони у Кременній, що на Лу­ганщині. Наші готувалися до бою, окопалися. Та що то за війна нині: з автоматом - проти танка. Нацгвардційців мали б прикрити, згодом вивести з тієї позиції, але не прикрили, не вивели. Хто тепер розкаже, що насправді там було? Ніхто. Осколки снаряду залетіли під бронік - і сина немає, - ледь стримує сльози батько. - А як же він тільки любив своїх дівчат: На­стю і Вероніку. А скільки у нього планів було на життя. І все в одну мить зруйнувалося. Навіки.

В останню путь офіцера На­ціональної гвардії України прово­джали всім миром: віддати шану Петру вийшло не тільки Деснян­ське. Приїхали люди із сусідніх сіл. З усіма почестями поховали Петра Олександровича на рідній землі, за яку віддав своє молоде життя. З подякою вклонилися батькам за сина-захисника.

- Свій обов'язок перед Вітчиз­ною наш син виконав сповна. Але не такої ціни того обов'язку ми хотіли, занадто вона висока: скільки хлопців вже полягло за Україну, - каже тато воїна. - Хіба батькам, родині потрібен Герой? Ні. Рідні моляться, щоб живими поверталися наші воїни додому. Живими і з перемогою.

Джерело: газета “Нові горизонти” від 16.03.2023, Людмила ВЛАСКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: