У офіцерки Людмили Аверченко після боїв під Бахмутом посивіли навіть брови
При нашій першій зустрічі Люда сказала одну важливу річ, яка усього лиш кількома словами вичерпно описала її життєву позицію: «я не боюся нікого з людей, тільки Бога. Багато тих, з ким звело мене життя, вважає, що я несповна розуму, бо маю сидіти вдома і «не вибиватися з натовпу». Але я знаю, що моє місце - на передовій. Захистити свій народ, чого б це не вартувало, - мій обов’язок. Я - єдиний захисник моєї родини, тому що, хто, як не я?». І гаслом: бути завжди попереду і захищати близьких - ця молода, але мужня жінка керується все життя: торуючи дорогу до омріяної професії юриста, пробиваючись у правоохоронні органи, започатковуючи власний бізнес, волонтеривши, воюючи на передовій. Їй усього 27, та у моральних устоях, психологічній витримці та патріотичному настрої вона на голову вища за більшість своїх земляків. Дійсно, жителі Вересочі (та й всієї Куликівської громади) мають пишатися, що мають таку землячку - старшого лейтенанта Людмилу Аверченко.
Крокуючи до мрії
Вона рано втратила батька - голова родини помер, трохи не доживши до 50-річного ювілею. люді було лише 11, але вже тоді вона вирішила, що обов’язок захищати і опікуватися родиною візьме на себе. Тим більше, що мала гідний приклад: мама Наталія за своє прагнення всім допомогти у рідному селі заслужила звання сестри милосердя. Тож вибір професії був доволі очікуваним: Люда мріяла стати юристом. На жаль, для вступу до омріяного вишу їй не вистачило кількох балів.
Бажання шукати щось інше не було, та за настоянням матері вступила на спеціальність фотографа до одного з вишів Чернігова. Тоді ж, перебравшись до міста, знайшла підробіток - працювала в одному з обласних друкованих видань.
За рік Людмила таки вступила до правового інституту, де згодом отримала освіту юриста. Паралельно з навчанням, під час якого тягнула ще й обов’язки старости, трудилася менеджером на хлібопекарському виробництві, але мріяла про геть іншу роботу. Душа прагнула одного - захищати людей.
Тричі дівчина намагалася пробитися до лав нової поліції, жорсткий відбір до якої відсівав майже всіх кандидатів. За першою спробою не пройшла за здоров’ям (має проблеми зі спиною), за другою - не вклалася в норматив з фізичної підготовки. Третя спроба таки увінчалася успіхом, але, коли їй надійшло запрошення на подальше навчання, зрозуміла, що має прокладати свою життєву дорогу іншим шляхом.
Навчання на юридичному давало можливість отримати ще й військову спеціальність, тож потенційна захисниця без роздумів пішла на військову кафедру. 2017 року вона вже носила горде звання молодшого лейтенанта і була на обліку військкомату як офіцер запасу.
Спокуса продовжувати військову кар’єру була непереборною, тим паче, що отримала пропозицію служити за контрактом. Але страх залишити матір одну (хоча Люда й має старшу на сім років сестру), був значно більшим.
Натомість завела улюбленця - лабрадора-ретрівера на прізвисько Лейла. У деякій мірі саме завдяки їй Людмила влаштувалася до ветеринарної клініки, а згодом відкрила власний зоомагазин.
Пізніше життєвий шлях привів бізнесвумен-початківця до Ніжина, куди перевезла і магазин, і де згодом відкрила ще й кав’ярню. Але процвітати бізнесу не судилося: кав’ярню довелося закрити через ковідний карантин, а зоомагазин з часом став неренатабельним. Так дівчина знову опинилася на роздоріжжі.
Спершу підопічні, потім — побратими
Коли почалася війна, Люда саме гостювала у матері. Перший вранішній вибух їй видався буденним звуком: подумала, що в когось із односельців вибухнув газовий балон. Але коли у домашньому магазині її матері почалися жваві пересуди, а в центрі села зібралися військові, зрозуміла, що жах перетворився на реальність.
Відсиджуватися вдома не могла, тож почала волонтерити. Доставляла хліб, вивозила людей із Чернігова, годувала військових, доставляла ліки та речі першої необхідності. У процесі напрацювався справжній волонтерський тандем із місцевими жителями: староста села Галина Лазар займалася збором коштів, вчителька місцевої школи Тетяна Кисла - пошуком місць, де можна все добути, а Людмила разом з односельчанкою Оксаною Лагодною (оскільки мають власні авто) займалися доставкою.
4 березня, коли почалися особливо жорстокі обстріли Чернігівщини та Київщини, молода сміливиця відважилася на відчайдушний крок.
- Племінник, який ввесь цей час жив у бабусі, дуже плакав за своєю мамою, - згадує Людмила. - Сестра лишилася у столиці і ніяк не могла виїхати. Тоді я вирішила їхати за нею. Ще ніколи так швидко я не «літала» до Києва - повернулася усього за три години. Проїжджаючи блок-пост перед селом, зупинилася, щоб переговорити зі своїми підопічними бійцями. Тоді я ще не знала, що більшість з них стане моїми побратимами. Якось самі собою вирвалися слова: «Візьміть мене до себе, я хочу воювати». Тоді вони подумали, що я жартую або просто здуріла. Але ще більше вони були шоковані, коли я прийшла на наступний день, тримаючи в руках військовий квиток і рішуче налаштована стати однією з них.
Командир піхоти, до якого відрядили сміливу вересочанку, довго намагався її відмовити, та зрозумів, що справа марна. Людмилу Аверченко призначили на посаду старшого офіцера мінометної бригади.
Спорядили каскою, сяким-таким одягом, військовим баулом. Ані бушлату, ані бронежилету, звісно, не знайшлося. Єдиним захистом стали материні молитви, щедро приправлені сльозами й обіцянкою берегти себе.
Епізод із війни
- Я думала, що мені одразу ж дадуть автомат і я почну всіх «валити», - сміється Люда. - Але насправді я не мала змоги навіть освоїтися чи роззнайомитися з усіма. Нас одразу ж кинули на Буди, де з перших днів березня велися масовані обстріли з усіх видів зброї. Спочатку я дивувалася, чого всі падають на змелю від свисту снарядів, брала гору цікавість. Але вже за третім обстрілом я відпрацювала цю навичку до автоматизму.
Село палало, горів кожен будинок. Їх було троє - Людмила, замполіт і медик - жінки, яких намагалися тримати у тилу. Надавали медичну допомогу, транспортували поранених, рятували місцевих.
- Пам’ятаю, якось в однієї бабусі просили води, - згадує військовослужбовиця. - Тоді вона всіх обійняла і сказала, що молиться за нас. Видно, та жіночка таки вимолила собі швидку смерть - пряме влучання в будинок. Її чоловіка важко контузило, сама ж бабуся загинула під уламками...
Певний час офіцерка була відряджена до селищних медиків, яким допомагала рятувати поранених. Наприкінці березня, коли на Куликівщині трохи стихло, відбула на відновлення до Батурина.
Вже за місяць її, молоду і необстріляну, кинули до найгарячішої точки - в Лисичанськ Донецької області.
Наймолодша за віком, найстарша за званням
Прибули вночі. Підрозділ розмістили на заводі «Роснефть». Тоді у голові Людмили ніяк не могло вкластися: чому, попри те, що у країні вже вісім років триває війна, жителі Донеччини дозволяють окупанту наживатися на наший землі та її жителях.
Але настрої місцевого населення були більше ніж красномовними: хто ігнорував, хто плював услід, хто відкрито ненавидів і зневажав. Російська пропаганда зробила свою справу. Тому, лягаючи спати, завжди виставляли чергового, сипали бите скло попід вікнами, щоб ніхто не міг підкрастися чи, не дай Боже, кинути гранату.
Наживалися на військових і безсовісні місцеві торгаші: за хліб вимагали щонайменше 50 гривень, свіжі помідори - 90-100, м’ясо (по факту обрізану кістку) - 120. У нас таке продають, як собачий корм. Добре, що штаб забезпечував їжею, хоча, звісно, цього було замало.
Наймолодшій за віком, але найстаршій за званням після командира, Людмилі Аверченко довелося приймати командування підрозділом. Натерпілися і голоду, і спраги, коли припинилися поставки питної води, і обстрілів, пережили нестачу засобів опору. Впритул бачила і смерть: на її очах ворожий снаряд влучив у штаб, з якого тільки-но вийшла. Мінус шість побратимів.
Дбаючи про свій особовий склад, Люда часто порушувала субординацію, певні правила та накази. Але її завжди прощали, бо розуміли, на що здатна жіноча інтуїція. Керуючи діями підрозділу, вона неодноразово виводила його з-під обстрілів, уникала прямого зіткнення з ворогом, уникала втрат. Хоча у боях під Бахмутом таки втратила один мінометний розрахунок, інший - вважають зниклим безвісті.
Бахмут став для її підрозділу окремим розділом життя. У чоловіків не витримувала психіка, а Люда трималася на чистому ентузіазмі та патріотизмі. Єдиною психологічною розрадою був «акваріум» - пляшка з двома акваріумними рибками, яку всюди брала з собою.
Побували у таких точках, де ледве встигали відстрілюватися. У одного з мінометників, розрахунок якого добу обстрілював танк, від вибухових хвиль навіть відірвалися стрілки наручного годинника.
Людмила проявила себе як надзвичайно відважний і виважений командир, який із світлою і тверезою головою завжди приймає вірні рішення. Навчилася багатьом навичкам, які у мирний час не личили б такій гарній дівчині. Отримала поранення і контузії, пізнала польове життя із мінімумом необхідного та одноразовим харчування, і те - якщо пощастить. У 27 у неї посивіло не лише волосся, а навіть брови.
Тил надійно прикривають побратими, односельці та, навіть, тварини
Одного дня побратими-артилеристи влаштували своїй очільниці сюрприз: подарували сіамсько-персидську кішку, врятовану в ході однієї з операцій. Коша (так її назвала господиня) місяць жила у зачиненій квартирі і не відомо, як вижила. Кішка неодноразово рятувала свою господиню, адже про наближення атаки попереджала заздалегідь.
Надійно прикривали тил і односельці, які завжди допомагали чим можуть. У найкоротші терміни вересочани зібрали близько 10 тисяч доларів на новий автомобіль для бійців. Надавав власні кошти та оголошував збори місцевий підприємець Паньковський. Знайомі та родичі відправляли посилки з продуктами та різним необхідним.
Проте війна - це істота, яка «з’їдає» ресурси шаленими темпами. На сьогодні 16 батальйон першої мінометної батареї 58 бригади, яким командує Людмила Аверченко, знову потребує допомоги у зборі коштів на авто для транспортування озброєння та тепловізор.
Тому ми звертаємося до наших читачів: кожна Ваша гривня рятує життя наших земляків і наближає перемогу. Якщо маєте бажання та змогу допомогти, надсилайте кошти за наступними реквізитами.
ПІБ отримувача: Аверченко Людмила Михайлівна
Рахунок у форматі відповідно до стандарту IBN
UA 79 322001 00000 2620 7315 3088 53
Номер картки: 5375 4114 0610 4930
Назва банку: «Монобанк»
Джерело: Куликівська газета "Поліська правда", Марина ІВАНЕНКО, фото Людмили Аверченко.
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.