«Підняв її на руки і поцілував веред повним глядацьким залом»
81-річний Анатолій Кононеко приїхав у село Криски, що на Коропщині, одинадцятирічним, з мамою і вітчимом.
— Дід у нас в магазин сам ходить, допомагає, чим може. Поки ходить, доти живий, — поглядає на батька дочка Валентина.
— Слизько ж як сьогодні, — згадую, як залазила до їхнього двору льодовою горою. Будинок — на горбі, а в п'ятницю була ожеледиця.
— А в мене ковінька залізна, сам зробив. Проштрикую нею лід, опираюся і не слизько. Я ж снабдитепь, як баба казала. Сьогодні за хлібом сходив, ще й поштарці допоміг. Свій «Вісник Ч» забрав і на наш куток газети порозносив.
— Він уже давно посилає квитанції на виграш. І листи щороку пише. Я вже і лаялася з ним: «Що ти ото балуєшся, не буде нічого!» — сміється Валентина.
— А от я й дочці довів: якщо не здаватися, то обов’язково виграєш, — радіє Анатолій Васильович.
Анатолій Кононенко виграв від «Вісника» електро-чайник «Тефаль».
Розповів про дитинство і юність:
— Батьки зійшлися перед війною, одружилися, і його забрали на і фронт. Я народився в Тупичеві на Городнян-щині 12 квітня 1940 року, а батько загинув у 1943. Він мене не встиг побачити, а я його — тільки на фотографії. Батькова рідня мене дуже любила.
У війну ми все своє багатство склали в скриню і закопали під шовковицею. Забрали корову і пішли від німців у ліс, у болота. Не тільки ми, сусіди так само. Сиділи там до півтора року, багато пережили. Уже їсти нічого було, тільки, що корова давала. Приказка наша «Молока від пуза, а хліба ні куса». У 1943 році село звільнили, і ми повернулись. А в нашій хаті німці коней держали. Скриню вкрали: чи німці відкопали, чи свої, поліцаї. Принесли похоронки на мого дядька, дідуся, а батько безвісти пропав. Братську могилу батька ми аж в 90-х роках знайшли в Прибалтиці.
У 1947 році голодували. Мені сім років було, бігали за колосками. Ну й попадало нам. На конях їздили об’їждчики з пугами, шмагали, як побачать. Ми тікали від них, було, і не встигали. Прибіжиш додому. з плачем, два-три колоски в сумочці. Ну, пережили.
Мати, Галина Іллівна, удруге вийшла заміж, народилася молодша сестра Олександра.
Вітчим, Іван Костянтинович, працював на спиртзаводі в Тупичеві, а в 1951 році його перевели в Криски. Це одне спиртоб’єднання. Поставили автомеханіком гаража, дали квартиру. Хороший був вітчим. Друг лісник подарував йому мотоцикл ІЖ-49. Мені років 12 було. Пам’ятаю, їдуть вони в Тупичів, залишають мене на господарстві самого, а я вчуся їздити на мотоциклі, на тихому ходу. Курчата лупляться, свині тут, качки. Барди у дворі повно... Це брага із спиртзаводу, — пояснює, — Зерно переробляють на спирт, а відходи — барда. Солодка, нею годували корів і свиней.
— Потім п’яні ходили?
— Вона не п’янка. Заїжджаєш колись у Криски і на все село хлібом пахне. І я на спиртзаводі починав.
— Платили там добре?
— Було в карманах і тут, і там.
Женився у 1959 році. Майбутню дружину, Марію Михайлівну, прийшлося відвойовувати.
Вона із Шаболтасівки, у Криски приїхала за розподілом після інституту працювати вчителькою. Гарна. Співала так, що в хор Вірьовки запрошували, не пішла. А в Крисках хором і драмгуртком керувала. І я там у неї грав і співав. Старша на вісім років: мені 19, їй 27. Вона і зустрічатися не хотіла, бо молодий дуже.
І от ставили ми п’єсу «Глитай або ж павук» Старицького. Я підговорив виконавця головної ролі, щоб той не прийшов. Вивчив усі слова. І визвався замінити головного героя. А в кінці підняв її на руки і поцілував на сцені, перед усім залом. Вона й оторопіла.
У 1960 році народився син Василь, через три роки — донечка Валя. Спочатку на шкільній квартирі пожили, побудувалися вже згодом. Будинок з мансардою, зараз у мене там дача.
Я вже в школі працю вів, дружина була завучем з виховної роботи і викладала літературу. У1965 році вступив до ніжинського педагогічного інституту,. Я пішов на "заочне". Отримав диплом, вів уроки російської мови та літератури і стенди робив як трудовик,
У 2010 році не стало Марії Михайлівни. Був інсульт, лежала, померла у 78 років.
12-й рік ще сам. Однолюб. Чотири роки вдома пожив, тепер у дочки з зятем.
— Та й зараз я тільки на зиму забираю, — каже Валентина Анатоліївна, дочка.
А влітку дід назад до себе курсірує.
Син Васильовича теж пенсіонер, живе з дружиною в Козельці. Обидві їхні дочки зараз у Португалії, із сім’ями.
— Таня поїхала на заробітки, працювала адміністратором у готелі, вийшла за португальця Луїша. А Свєта потім поїхала туди з чоловіком Олегом. Вона перекладач. Таня зараз ріелтор. У всіх є вид на проживання.
— Приїжджали вони, — посміхається Васильович. — Португалець здоровий такий.
— Таня з Луїшем вінчалися в Чернігові, у Борисоглібському соборі. Дозвіл давав владика, бо зять католик. Весілля було і в Португалії, і тут. Дев’ять років жили в ЮАР.
Діток у Тані. і Свети по двоє.
У Валентини — два сини, Сергій і Валерій. 37-річний Сергій нежонатий, працює в логістичній фірмі в Києві. У 31-річного Валерія — сім’я, живуть у столиці.
— І я вже правнучку Єву від нього дочекався, — пишається дід. Три роки. Тепер ще ж Адама треба!
«ВісникЧ» №50 (1857) від 16 грудня 2021, Олена Гобанова
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.