Оксана Холопцова дружина військового створила дивовижний дім-казку, який приваблює людей, як музей
Біля двору Миколи і Оксани Холопцових, що мешкають в Оболонні (на Коропщині), машин буває більше, ніж біля місцевого старостату. Зазвичай люди просто зупиняються вражені, а дехто, наслухавшись відгуків, приїжджає спеціально побачити незвичайне обійстя і хоч на трохи відволіктися від тривожних думок.
— Учора, крім коропчан, були люди із Сосниці і Конотопа. На повному серйозі питають: «Скільки коштує вхідний квиток?» І це вже не вперше. Син підколює мене: «Отак люди й багатіють». Та який може бути квиток, які гроші? Усе це я роблю для себе, — каже 49-річна Оксана.
Спочатку їхнє помешкання розглядають з вулиці. Далі просяться у двір. Жінка не проти. Навпаки — рада, що людям подобається. Попри те що «показати і розказати» забирає час і відриває від роботи. Та що вдієш: за кілька хвилин роздивитися все, що вона створила, неможливо. Запитань теж виникає немало.
Перш за все впадає в очі будинок, схожий на замок із дитячих книжок. Кам’яні стіни з маленькими видовженими віконечками, арки, вежі, фігурки гномів, яким чомусь треба опинитися на даху... Унизу на пів подвір’я розляглася змія. Біля колодязя застиг півтораметровий журавель. В оповиту бетонним ланцюгом огорожу «вросла» така сама — бетонна — яблуня. Трохи далі з кам’яного узвишшя звисає великий глек. Яка з нього буде литися вода — справжня чи теж із бетону, майстриня поки що не вирішила. Над хвірткою дряпаються два войовничі коти. їх іще треба розфарбовувати. Як і деякі інші фігури.
Чи не найбільша з них — Карлсона. Він, звісно ж, буде «жити» на даху. Щоб підняти його туди, треба замовляти кран — товстун важить майже два центнери. Обійдеться це недешево — близько трьох тисяч гривень.
Та Оксані не шкода. Хоча гроші їй ніколи не діставалися легко:
— Вийшла заміж у 18. Всякої роботи спробувала — побула й продавчинею, і приймальницею чорного металу в заготконторі (тоді мене прозивали залізною леді), і фермеркою.
Своє ФГ «Ріпка» вони з чоловіком заснували ще в 2006-му. Оксані був 31 рік, Миколі 42. Уже був якийсь життєвий досвід, і знання справи, і вміння розраховувати сили, але, зізнається, навіть уявити не могли, як це важко.
— Узяли кредит. Купили шість корів, дещо з техніки. Посадили гектар картоплі. Потім корів стало вдвічі більше. Доїльного апарата не було — доводилося доїти руками. Під вечір вони просто відвалювалися. З часом додалися свині — самих тільки свиноматок було більш ніж десяток. І понад три десятки овець.
Не було коли й вгору глянути: о четвертій — підйом і до півночі — не присідаючи. І все одно всього не встигали. Дерев’яна хвіртка похилилася, сарай скособочився — соромно від людей, а ремонтувати нема коли. Щоб упоратися з роботою у фермерському господарстві, наймали людей. У той час, як вирощене часто доводилося віддавати за копійки. Тому було й таке: сіно покосили, а заплатити нічим. Якось боргів накопичилося стільки, що довелося віддати "ГАЗона".
Гарували так, поки на підмогу не прийшов син. Зараз Андрію 30. Закінчив Чернігівський педуніверситет. За фахом — учитель фізкультури. Та працював далекобійником. Він і почав возити фурою картоплю на продаж в Одесу. Тому Холопцови й зараз її вирощують — цього року посадили близько 10 га, працівників, як і раніше, наймають. А корів позбували. Реалізує урожай сама Оксана. Іноді «у відрядженні» по кілька місяців.
— Тож «на хазяйках» нерідко залишається моя мама. На початку їй було боязко, що у дворі мало не щодня чужі люди. Казала: страшно ночувати, хотіла назад у свою хату. Та з часом звикла. Навіть проводить коротенькі екскурсії. І мені допомагає в роботі. Бачите гніздо з лелеками? Лози для нього я нарізала на Десні, а вона кожну гілочку довела до ладу.
По допомогу до інших Оксана звертається тільки тоді, коли чогось не може: зварити каркас фігури, викувати якийсь фрагмент, прикріпити важку деталь. Ліпить тільки сама. Без попередніх ескізів, «бо картинка постійно в голові». Каже: ніде цього не вчилася, просто захотілося це робити.
— Скільки цементу вже пішло на цю Вашу казку?
— Ой, без ліку, — сміється. — Буває, десяти мішків ледве вистачає на три дні.
— А чоловік підтримує?
— Ми ж із ним разом починали. Будинок ось який був, — показує фотографію, на якій він обшитий білою пластиковою вагонкою. — Чоловік усе це обідрав. Поклали на стіни сітку, заліпили цементом. І я почала оздоблювати. Перші (пробні) узори робила на тому боці, якого з вулиці не видно. Потім стала ліпити маленькі фігурки. Різні — звірят, пташок — що придумаю. І пішло-поїхало.
Зараз Коля бачить мої вироби тільки на знімках. Він у ЗСУ з перших днів повномасштабного вторгнення. Спочатку був у теробороні, потім направили на Донеччину. Пройшов авдіївське пекло. Зараз теж на Сході. Каже: мої лелеки, яблуня, криниця ніби повертають його додому.
Оксана створює їх майже 3 роки. Стверджує: це — найкращі ліки від тривоги, від якої часом навіть дихати важко. Від страху, що за хвилину може пролунати телефонний дзвінок і незнайомий голос повідомить жахливу новину. А ще — від гнітючого неспокою, сумнівів, відчаю.
І вона вже в залежності від цих ліків.
— Болить спина, коліно крутить, кульгаю, а відро з цементом тягну. Бо не можу без цього.
Ділиться: має ще багато різних ідей, щоб доповнити бетонний сюжет на подвір’ї.
— Іншого такого немає вже й зараз. Коли хтось запитує про незвичайне обійстя в Оболонні, я зразу кажу: це в Холопцових, — посміхається місцевий староста Володимир Гавриленко.
— А які відгуки односельців? — запитую Оксану.
— В основному кажуть, що не на часі. Мовляв, хай спершу закінчиться війна. Або: «Ліпи-ліпи, а прийдуть росіяни — усе знищать».
А я вірю, що не прийдуть. І ніколи нас не здолають.
Джерело: газета "Гарт", Ганна Юхименко
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.