Оксана Холопцова дружина військового створила дивовижний дім-казку, який приваблює людей, як музей

Добавить новость

Пятница, 30 Августа 2024 19:46  |  Просмотров: 1846

Біля двору Миколи і Окса­ни Холопцових, що меш­кають в Оболонні (на Коропщині), машин буває більше, ніж біля місцево­го старостату. Зазвичай люди просто зупиняють­ся вражені, а дехто, на­слухавшись відгуків, при­їжджає спеціально поба­чити незвичайне обійстя і хоч на трохи відволіктися від тривожних думок.



— Учора, крім коропчан, були люди із Сосниці і Конотопа. На повному серйозі пита­ють: «Скільки коштує вхідний квиток?» І це вже не вперше. Син підколює мене: «Отак люди й багатіють». Та який може бути квиток, які гро­ші? Усе це я роблю для себе, — каже 49-річна Оксана.

Спочатку їхнє помешкання розглядають з вулиці. Далі просяться у двір. Жінка не проти. Навпаки — рада, що людям подобається. По­при те що «показати і розказати» забирає час і відриває від роботи. Та що вдієш: за кілька хви­лин роздивитися все, що вона створила, не­можливо. Запитань теж виникає немало.

Перш за все впадає в очі будинок, схожий на замок із дитячих книжок. Кам’яні стіни з ма­ленькими видовженими віконечками, арки, ве­жі, фігурки гномів, яким чомусь треба опини­тися на даху... Унизу на пів подвір’я розлягла­ся змія. Біля колодязя застиг півтораметровий журавель. В оповиту бетонним ланцюгом ого­рожу «вросла» така сама — бетонна — яблуня. Трохи далі з кам’яного узвишшя звисає вели­кий глек. Яка з нього буде литися вода — справ­жня чи теж із бетону, майстриня поки що не ви­рішила. Над хвірткою дряпаються два войовни­чі коти. їх іще треба розфарбовувати. Як і дея­кі інші фігури.

Чи не найбільша з них — Карлсона. Він, звісно ж, буде «жити» на даху. Щоб підняти йо­го туди, треба замовляти кран — товстун важить майже два цент­нери. Обійдеться це недешево — близько трьох тисяч гривень.
Та Оксані не шкода. Хоча гроші їй ніколи не діставалися легко:

— Вийшла заміж у 18. Всякої роботи спробувала — побула й продавчинею, і приймальницею чорного металу в заготконторі (тоді мене прозивали залізною леді), і фермеркою.



Своє ФГ «Ріпка» вони з чоло­віком заснували ще в 2006-му. Оксані був 31 рік, Миколі 42. Уже був якийсь життєвий досвід, і знання справи, і вміння розрахо­вувати сили, але, зізнається, на­віть уявити не могли, як це важко.

— Узяли кредит. Купили шість корів, дещо з техніки. Посадили гектар картоплі. Потім корів ста­ло вдвічі більше. Доїльного апа­рата не було — доводилося дої­ти руками. Під вечір вони просто відвалювалися. З часом додалися свині — самих тільки свиноматок бу­ло більш ніж десяток. І понад три де­сятки овець.

Не було коли й вгору глянути: о четвертій — підйом і до півночі — не присідаючи. І все одно всього не встигали. Дерев’яна хвіртка похи­лилася, сарай скособочився — со­ромно від людей, а ремонтувати не­ма коли. Щоб упоратися з роботою у фермерському господарстві, на­ймали людей. У той час, як вироще­не часто доводилося віддавати за копійки. Тому було й таке: сіно поко­сили, а заплатити нічим. Якось бор­гів накопичилося стільки, що дове­лося віддати "ГАЗона".

Гарували так, поки на підмогу не прийшов син. Зараз Андрію 30. За­кінчив Чернігівський педуніверситет. За фахом — учитель фізкульту­ри. Та працював далекобійником. Він і почав возити фурою картоплю на продаж в Одесу. Тому Холопцови й зараз її вирощують — цього ро­ку посадили близько 10 га, праців­ників, як і раніше, наймають. А ко­рів позбували. Реалізує урожай са­ма Оксана. Іноді «у відрядженні» по кілька місяців.

— Тож «на хазяйках» нерідко за­лишається моя мама. На початку їй було боязко, що у дворі мало не що­дня чужі люди. Казала: страшно но­чувати, хотіла назад у свою хату. Та з часом звикла. Навіть проводить коротенькі екскурсії. І мені допомагає в роботі. Ба­чите гніздо з лелеками? Лози для нього я нарізала на Десні, а вона кожну гі­лочку довела до ладу.



По допомогу до ін­ших Оксана звертається тільки тоді, коли чогось не може: зварити каркас фігури, викувати якийсь фрагмент, прикріпити важку деталь. Ліпить тіль­ки сама. Без попередніх ескізів, «бо картинка по­стійно в голові». Каже: ні­де цього не вчилася, про­сто захотілося це робити.

— Скільки цементу вже пішло на цю Вашу казку?
— Ой, без ліку, — смі­ється. — Буває, десяти мішків ледве вистачає на три дні.

— А чоловік підтри­мує?
— Ми ж із ним разом починали. Будинок ось який був, — показує фо­тографію, на якій він об­шитий білою пластико­вою вагонкою. — Чоло­вік усе це обідрав. По­клали на стіни сітку, за­ліпили цементом. І я по­чала оздоблювати. Перші (пробні) узори робила на тому боці, якого з вулиці не видно. По­тім стала ліпити маленькі фігурки. Різні — звірят, пташок — що при­думаю. І пішло-поїхало.

Зараз Коля бачить мої виро­би тільки на знімках. Він у ЗСУ з перших днів повномасштабного вторгнення. Спочатку був у теробороні, потім направили на До­неччину. Пройшов авдіївське пе­кло. Зараз теж на Сході. Каже: мої лелеки, яблуня, криниця ніби по­вертають його додому.

Оксана створює їх майже 3 роки. Стверджує: це — найкра­щі ліки від тривоги, від якої часом навіть дихати важко. Від страху, що за хвилину може пролунати телефонний дзвінок і незнайомий голос повідомить жахливу нови­ну. А ще — від гнітючого неспо­кою, сумнівів, відчаю.

І вона вже в залежності від цих ліків.

— Болить спина, коліно кру­тить, кульгаю, а відро з цементом тягну. Бо не можу без цього.
Ділиться: має ще багато різ­них ідей, щоб доповнити бетон­ний сюжет на подвір’ї.

— Іншого такого немає вже й за­раз. Коли хтось запитує про незви­чайне обійстя в Оболонні, я зразу кажу: це в Холопцових, — посміха­ється місцевий староста Володи­мир Гавриленко.

— А які відгуки односельців? — запитую Оксану.
— В основному кажуть, що не на часі. Мовляв, хай спершу закінчить­ся війна. Або: «Ліпи-ліпи, а прийдуть росіяни — усе знищать».

А я вірю, що не прийдуть. І ніколи нас не здолають.

Джерело: газета "Гарт", Ганна Юхименко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: