Мобильная версия сайта«Не любив, просив. Бив дочок, коли їсти просили!
92-річна Надія Іванова з Волосківців Менської ОТГ закінчила лише чотири класи. А потім пішла працювати.
— Мама ламала табак, а я носила, — розказує. — Поливала його. Ходила разом з батьками в колгосп.
«Нехай з дітьми попрощається, потім заберете»
— Коли почалася перша голодовка, мені було п'ять років. Як зараз пам'ятаю смак млинців з лободи, гречаників і гнилої картоплі, яку збирали по городах. Їли цвіт акації.
Коли почалася війна, мені було тринадцять. Полегли спать, а рано-вранці розбудив крик по селу. Усіх чоловіків за чотири години зібрали у центрі і відправили на війну. З моєї родини ніхто не пішов: брати малі були, а батько — інвалід з дитинства. Упав з коня під плуг, вивернув плече. Лікарів поблизу не було. Так він все життя і проходив з вивернутим.
Пам'ятаю, як німці їздили по селу на повозках, хапали людей. Батько йшов по воду, і його теж схопили. Хотіли, щоб поганяв конями і вказував дорогу. Мати вискочила з двору і стала кричати: «Нехай з дітьми попрощається, а потім заберете». Німець повірив і відпустив. Батько зайшов в хату, подивився на нас і кричить: «Тікайте, хто куди може». І сам побіг. Я теж з братами і мамою по городах розбіглися. Нас у мами було тоді троє. (Всього вісім, п’ятеро померли у дитинстві). В канаві заховалися, сиділи, як миші. Німець побачив, як ми тікаємо, і давай з автомата по нас стріляти. Добре, що не влучив.
Важче за все пережила наша родина голодовку після закінчення війни, у 1947 році. Стара корова була, але й вона пропала. Пухли всі від голоду. Пам’ятаю, як брати лежали на підлозі і кричали від болю. Ноги були червоні, як окропом обпечені. Мама в той час брала у селі соняшник і їздила в Мінськ міняти на ячмінь. Перемеле і наварить каші. Коли її не стало, я ходила по сусідах і просила нам з братами їсти.
Донецьк. Заробила грошей
— У вісімнадцять років завербувалася аж у Донецьк. На п’ять год на шахту працювати. Бо тут роботи не було. Уявляєте, як мені, дівчині, було тримати у руках важчезний відбійний молот і розбивати ним стінки заводу, які зруйнувалися під час війни. Але грошей трохи таки заробила. Після першого року приїхала додому, накупила собі гарних речей. Потім поїхала ще на чотири роки. Вже робила маляром.
Надія Василівна приносить трудову книжку і показує записи.
— По приїзду пішла різноробочою у колгосп. Заробітна плата — п’ять копійок за трудодень. Четверо дітей родила і ні разу у декреті не сиділа. Майже відразу їх у ясла віддавала. Йшла на роботу, бо нічого їсти було. Маю сорок три роки стажу.
Іван-молдаван
— У Донецьку, окрім українців, також на ФЗН (фабрично-заводське навчання) були молдавани, німці, росіяни.
Там і зустріла свого Івана, на два роки меншого від мене. Залицянь ніяких не було. Просто зійшлися. Він родом з Молдови. Робили в одній бригаді. Чоловіки склили вікна, а жінки штукатурили стіни. Друзі так його і кликали: Іван-молдаван.
Любив погуляти і в чарку заглядати. А переїхали в Волосківці, так ще більше озвірів. Не бив, але по п'яні з сапою і вилами за мною ганявся.
Чотири доньки
У 1954 році ще у Донецьку народилася перша донька Люба. Часто хворіла, а чоловік не давав ні копійки на лікування. Тому вирішила повертатися додому. Іван поїхав за мною, влаштувався у колгосп.
У 1957 році на світ з’явилася Таня, через два роки — Віра, а ще через три — Оля. Доньки гарні в мене, та судьби в них погані.
На очах старенької з’являються сльози. Витираючи хустиною, продовжує розмову.
— Іван злився, що у нього дівчата, що хлопця йому не народила. Не любив і не признавав їх взагалі. Тому й пив багато. Хоча Віра і Таня — вилиті копії батька. Казав, пропаде фамілія. Й пропала. Усі вийшли заміж і змінили прізвище.
Не давав ані копійки донькам, не допомагав будуватися. Ніколи не питав, як вони себе почувають чи як вчаться. Я була винувата, що навела їх. І ворогу не бажаю так жити, як я віджила оце.
— Мо’, треба було п’яте народити?
— А якби знову дівчина? Я ж не кролиця, весь час народжувати. Кожні пологи в мене важкі були.
«Москалька»
— Іванова мати вмерла під час пологів, коли йому було чотири роки. Виховував батько з мачухою. Проживали вони в Молдові. Коли одній доньці було три роки, другій — вісім місяців, чоловік забрав нас до себе в Кишинів. Планували там жити, тому усе забирала з дому. Але мене не прийняли. Батько постійно називав мене «москалькою». В Молдові на українців казали чомусь «москалі». Мачуха ховала від нас їжу і принижувала мене. Таню я ще тоді цицькою годувала. А молока майже не було, бо я сама мало їла.
Чоловік весь час був на боці батьків. Сяде їсти з батьками у кімнаті, а ми надворі чекаємо, поки поїдять. І добре, якщо крихти після них залишаться — те й буде наше. Не захищав ні мене, ні дітей. Бив їх, коли їсти просили. Спала з доньками в хаті на земляному полу.
Мене вистачило на півроку і втекла додому. Василь, його рідний брат, жив по сусідству. Бачив ці знущання над нами. Постійно сварився з Іваном, але він не мінявся. По двадцятиградусному морозу, перед Різдвом, Василь і відвіз конем мене з двома дітьми на станцію. За це я йому віддала свій новий лісапед і швейну машинку, які купила в Україні, якраз перед поїздкою. На станції зустріла дівчину, з якою я працювала і жила в Донецьку. Років сім не бачилися. Юля мене не впізнала, так сильно я схудла, і запитала: «Це ти, Надю? Так це тебе молдаван ізурочив?» Обнялись і плакали майже годину. Так я і повернулася до матері. Більше не виїжджала з рідного села. Жодного дня не пожила, як люди, у любові та радості.
Іван через півроку до мене вернувся. Примирилися. Працював у селі. Красив церкви. Заробив грошей, на які у 1958 році ми побудували хату, в якій я зараз живу. Потім працював у колгоспі.
Сім онуків і вісім правнуків
— У 67-рїчної Люби дві доньки, заміжня. Двоє онучок. Одна нещодавно заміж вийшла. Можливо, дочекаюсь праправнуків. У 62-річної Віри — два сини, два онуки, поховала двох чоловіків. Обидві після школи поїхали в Чернігів, щоб не працювати за копійки у колгоспі. Вивчились на малярів і поїхали до Києва. Через три роки дали кожній квартиру в Броварах. Там вони і залишилися. Там і створили сім’ї.
58-річна Оля проживає у Мені, працює у Києві. Два рази ходила заміж, а щастя не було. Один пив, другий гуляв. Два рази так відлупив, що без сознанія возили у лікарню. Самостійно не дихала. Потім вигнав її з двома дітьми з дому. Сину від першого шлюбу було дванадцять, спільній доньці — вісім. Розійшлася і подала на нього у суд. Чоловік сплатив моральної шкоди п’ять тисяч доларів. Купила за них собі врємянку. Й досі облаштовує її. Двоє онуків вже має.
Свадьбу першої доньки гарно відгуляли. Іван купив шафу, я — килим, подушки, ковдри. А через тиждень чоловік почав мене тероризувати: «Заплати тепер мені за свадьбу гроші». Я якраз отримала першу пенсію — 50 рублів. Віддала усе, що просив. Він і пропив їх відразу. Свою ж першу пенсію Іван заховав, не дав ні мені, ні дітям ні копійки.
— Чому не покинули чоловіка?
— Кому я потрібна з чотирма дітьми?
Сорок років не дзвонить і не приїжджає
— 64-річна донька Таня — у Запоріжжі. У неї донька і два онуки. Не спілкуємося вже сорок років. Якось мені Віра привела няньчити онука.
Хлопчик, граючись, схопив Таню, свою тітку, за ногу. Вона була у капронових чулках. На той час їх було важко і дорого купити. Він тільки схватив, не порвав. Таня почала бити за це дитину по спині і кричати на нього. Я стала захищати малого, а вона тоді на мене накинулася. Взяла за плечі і присадила з усім сили на лавку. Біль був нестерпний. Як виявилось згодом, у мене після того пішла тріщина в хребті. З того часу мучаюся болями у спині.
А Таня, як поїхала з дому, так сорок років не пише, не дзвонить, не приїжджає. Доньки зідзвонюються телефоном з нею.
40 кілограм
— Усе життя в мене одна й та сама вага — 40 кілограм. Хіба в Кишиневі менше було. До роботи привчена з дитинства. Багато роблю, ось і не поправляюся. Усі знайомі, хто їздив на машині чи велосипеді, давно вже лежать або з дому не виходять. А я в молодості, та й зараз, багато пішки ходжу. Тому й не маю проблем з ногами. Коли зимувала в Броварах у доньки, посиділа без діла деякий час. Так почали ноги крутити і боліти.
Мені треба робити хоч щось. От сьогодні, — показує на годинник над ліжком, — ще тільки дванадцята година, а я вже обід зготувала, посуд помила, грубку підмазала і на городі погреблася. Прати тільки важко, бо руками. Років десять тому вивихнула праве плече, рука майже не піднімається. Болить постійно. Колонка у дворі. Не можу нормально води наносити і вручну попрати.
Роздивляюся хату Надії Василівни. Справді, всюди порядок. Біля грубки — каструлі з їжею, ліжко рівнесенько застелене покривалом. На підвіконні — дзеркало, вазон з квітами, декілька книжечок, зверху — «Сонник». На столі — новенька скатертина, у хлібниці — білий хліб. На кухні чисто. Сама жіночка вдягнена в чисті хустину, в’язану кофту і спідницю.
31 сотка
— Саджу город на себе і доньку Віру. У Люби і Олі є дачі. Картоплю — під трактор, грядки — сама. Закриваю компоти, соки. Усе сама. Дочкам то ніколи, то собі вони роблять, то хворіють.
У тому році вікна у хаті поміняла. Чотири тисячі гривень назбирала, ще дві з половиною Віра дала. Бо хоче забрати потім собі цю хату. А свою квартиру віддати дітям і онукам. Приїжджати і допомагати не хоче. Каже, що боліє. Одна Оля така ж роботяща, як я.
На доньок я не ображаюся. У них теж нелегка доля. Приїжджають рідко.
Мене забирали до себе. Побула два місяці в Броварах і втекла. Не можу на поверхах жити. У селі я сама собі хазяйка.
Без газу
— Іван помер п’ятнадцять років тому. Півроку полежав, не страждав майже. Онкологія — рак підшлункової. Якраз у той рік, коли вели газ по селу. Дєда поховала і залишилася без копійки.
— Чому доньки не допоможуть фінансами, аби газ провести?
— У доньок також в той час був важкий період, сиділи без роботи. Жили за мої кошти. Тримала господарство. Допомагаю Олі. Ні перший, ні другий чоловік аліменти не платили. Лишніх дєнєг немає.
На зиму купляю причіп дров. Останнього разу віддала 4500 гривень. Їсти варю на грубці. А от літом не знаю, що буду робити. Може, хто привезе балон газу, як попрошу.
Ольга Самсоненко, тижневик «Вісник Ч» №13 (1820), 1 квітня 2021 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
