Семеро смертей за місяць. Як припутнівці пережили окупацію

Добавить новость

Среда, 2 Августа 2023 18:27  |  Просмотров: 2351

У щоденних клопотах жителька Припутнів Валентина Ганжа на якийсь час забуває про лихо, яке довелося пере­жити торік. Господарство, город, худоба... Але як настає ніч і від втоми не спиться, знову навіюють­ся страшні спогади. Тим паче, що і ніч заглядає у розбиту ще орками шиб­ку, яка так само сумно, як і господиня, дивиться на дворище, яке горіло, як смолоскип, підпалене рашистами. І якби не люди, не їхня згуртованість, то й самої хати не було б.



- Повз нас вони (рашисти - Авт.) пішли 25 числа, - згадує 61-річна Валентина Ганжа. - Це були тан­ки, БТРи... Зразу йшли із червоними смугами на техніці, ще «зет» не було. Я стояла на східцях, а вони, як шпаки сидять, ще й руками махають. А тоді як стали йти... Вам не передать. Ми спочатку і не ховалися, але як їх на­крили, вони у селі стали стріляти з автоматів. Ми позапинали усі вікна і лише у щілинку за ними спостері­гали. Або у погріб ховалася. Чоловік у мене інвалід другої групи, то у по­гріб не ховався. А я сиджу там і чую скільки їх їде: було і 137, і 157 штук техніки. Всяка техніка їхала. А тоді на два тижні вони стали у нас на точку. Розбили Кузубу там багато всього. Стали по хатах ходить. До нас також приходили. Я саме їздила велоси­педом за гуманітаркою у центр села. Люди стоять біля магазину, а вони зненацька виїхали і давай стрілять з автоматів. Боже, люди - хто-куди. Я давай тікать, а скрізь стріляють...

Ховалася й по погребах, страху на­бралася доки додому доїхала. Приї­хала - хвіртка замкнута, а біля двору колія від коліс. Ледь достукалася до чоловіка. Він сказав, що приходили рашисти. Походили навколо хати, бо було замкнено, і пішли. Я пішла до сусідки Ольги Бурбурської, вона із дочкою живе. Вони їй вибили двоє дверей, застрелили собаку - там крові було по всьому двору. Пита­ли за нас, але вона уже стара жін­ка і сказала, що нічого не знає. Ось тоді ми зважилися переселитися у центр села. Староста нам з Ольгою ще з самого початку пропонував пе­реселитися. Знайшов нам будинок, а ми все тягли із переїздом. 22 бе­резня переселилися: ми у будинок дачників, а Ольга з дочкою до кумів. Люди допомогли перевезти майно. А 28 березня нам спалили сарай, погребник, вугілля тонн п’ять згорі­ло, дрова. Як горіло, то така темпе­ратура була висока, що аж смола на коробочці на хаті виступила. І вікно пластикове поплавилося. А хату нам хрещеники врятували: першими ки­нулися гасити і людей погукали. Всю воду із колодязя вибрали. Але я по­жежі не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, як із погребника йшов дим.

Багато орків зайшло 30 березня. Валентина Миколаївна стояла пе­ред ними із піднятими руками, гірко плачучи. Як куди треба йти, ходили у білих пов’язках. Потім люди сказа­ли, що у хутір прийдуть з Ічні автобу­си і можна буде евакуюватися. До 2 квітня вони жили у родичів, а потім повернулися. У хаті застали безлад, вікна-двері розбиті. «Квартиранти» поназносили якихось ковдр старих, купу банок після себе залишили. Із сараю туалет зро­били. Каже, свині, а не люди.

Найбільші людські втрати - у нас



У Припутнях за місяць окупації від рук рашистів загинули сім чоловік. Якщо порівняти у від­сотках до міського населення Ічні, то вийшла б цифра у біль­ше ніж двісті загиблих ічнянців. Такі наші втрати, говорить Припутнівський староста Анатолій Сенько.

- Двох наших хлопців, Олек­сандра Грищенка і Євгенія Чемериса, 26 лютого розстріляли рашисти на виїзді із Крупичполя у бік Сваричівки. Від обстрілів їхнє авто загорілося. Подружжя Світлани і Григорія Проданів роз­стріляли 27 березня, як вони їха­ли велосипедами на похорон у Вишнівку. Там мали захоронити батька Григорія. Миколу Кубрака прицільно розстріляли 31 берез­ня тоді, як він їхав велосипедом допомогти загасити пожежу. Трагедія сталася у центрі села. Стріляли здалеку, метрів за 300­-400. Чоловік побачив колону, розвернувся і став їхати назад, але кулі його дістали. І Кубрака, і Проданів поховали біля церкви, оскільки до кладовища не можна було дістатися.



1 квітня підірвав­ся на міні автомобіль з родиною Пабатів. Загинули батьки, Воло­димир і Тетяна. Поранення от­римали дочка Аня - тяжке та син Сашко - середньої тяжкості. Аня перенесла складні операції і за­раз є опікуном над братом. Жи­вуть у батьківській хаті.
Після ексгумації Миколу Кубрака перепоховали на місцевому кладовищі.

Розповідь про окупацію важко дається пану Анатолію. Він час від часу зупиняється, щоб за­спокоїтися. Видно, що спогади ятрять дещо втихомирені почуття.

Як розповів староста, під час окупації він нікуди не виїздив і був постійно в селі. Майже два тижні від початку війни люди не мали ніякого продовольчого за­безпечення: жили із старих за­пасів та ділилися одне з одним хто чим міг.

Тільки 8 березня Бурімський староста Олександр Репій привіз у Шиловичі для припутнівців 10 мішків борошна, яке виділили аг­рарії на прохання міської ради. У Шиловичі орки не їздили. Одного разу рипнулися, побачили, що там дуже вузька дорога і більше не потикалися. Тож між Шиловичами і Припутнями був зв’язок. За борошном поїхали староста Анатолій Сенько і Віктор Радзієвський на своєму саморобно­му тракторі. Сім мішків роздали у Припутнях, а три мішки 10 бе­резня відвезли кобилою з Олек­сандром Іванченком у Вишнівку. Вийшло по пів літровій банці на людину. У Вишнівці у фермерши Алли Грищенко заодно закупили олії і за такою ж ціною продали припутнівцям.

9 березня доставили 200 хлі­бин із Прилук. Їздили за ним у Бурімку староста Анатолій Сенько та Віктор Радзієвський. Розподілили між усіма жителя­ми. На момент окупації в селі було дещо більше 350 чоловік. В одну сім’ю дев’ять людей рідні приїхало, у другу одинадцять. Вони тікали від війни, а вийшло он як, каже пан Анатолій.

11 березня для припутнівців у Шиловичі привезли ще 200 буха­нок хліба, 100 батонів і балон олії, усе безкоштовно. їздили за про­дуктами із «Капітаном» - Сашком Іванченком його кобилою. При­везли хліб і поїхали ремонтувати міст, так звану дорогу життя.

Понтонний міст через Удай по­ставила ще років 40 років тому якась військова частина. Він з’єднував Припутні із Шиловичами. А потім міст стало зали­вати водою під час водопілля і ним могла пройти тільки кобила і проїхати трактор. Тож спільно вирішили розібрати зруйнова­ний орками магазин і ракушняком загатити болото. Цілий день працювали біля того понтону. Із Вишнівки приїхав трактором із навантажувачем Микола Гри­щенко, із Припутнів було два трактори - Сергія Даценка і Сергія Васильченка. Зійшлося і чоловік двадцять робочої сили. Відтоді міст став проїзним і люди могли виїхати із села.
15 березня цим мостом усю техніку, яка ще уціліла після орків і була на таборі, працівники перегнали на Ічню. І цим вряту­вали її від остаточного знищен­ня. Тоді там попалили і потро­щили багато всього. Як подяку Анатолій Кузуб двічі привозив хліб у село безкоштовно.

Хронологію подій Анатолій Сенько записував до свого що­денника. І тепер безпомилково називає дати і події.
Згадав також день 22 берез­ня, як ворожа техніка заїхала у центр села. Він із дружиною та сестрами милосердя видавали гуманітарну допомогу - згущене молоко і масло. Устигли розда­ти лише четверту частину від загальної кількості, яку видали на весь старостат, як з’явилися орки. Люди, побачивши їх, кину­лися врозтіч. Бігли під свист куль та ревіння БТР, який ламав ма­газин. Ракушнякова стіна упа­ла від натиску броні. Згущене молоко орки забрали, а масло що потовкли, що забрали. На щастя, вони стріляли не в лю­дей, а поверх голів або у птицю. А людям здавалося, що по них і ховалися хто де зміг. Падали у городах, по кущах, у погребах. Ще того страху набралися...

- Я думав, що уже пів села немає, адже довго не вщухала стрілянина. Слава Богу, усі були живі. БТР і біля нашої хати сто­яв. Нашому селу пощастило, що вони їздили не повз все село, а окраїнами. Там, де живе Вален­тина Ганжа. Але як 30 березня заїхали до нас у Припутні но­чувати, то шастали скрізь.

Зробив три труни для розстріляних небіжчиків



Не часто зустрінеш людину, яка дотична до смерті. 57-річний Єв­ген Педора родом із Припутнів. Довгий час жив у Ніжині. А в село приїхав доглядати батьків, яким за вісімдесят. Колись, як він го­ворить, балувався столярством, то в селі на дозвіллі робив труни односельцям. Одна із таких уже була готова для хворої, але жін­ці вона ще не знадобилася. Тож у ній поховали розстріляного Миколу Кубрака. Ще дві спішно робив для подружжя Проданів. Дошки збирав з усього села, електрики не було, то домовини вийшли, говорить, завеликі. Але поховали по-людськи.

Чоловік з перших днів рвався у бій. Каже, дуже розсердився на державу. Адже можна було організувати у них тероборону і відстрілювати орків із болота. Вийшли б із лісу, постріляли їх і назад би відійшли. Вели б пар­тизанщину. А то сидиш у хаті і нервуєш: прийде у хату чи не прийде з автоматом.

Позивний «Береза»



У селі її позивний ніхто не знає, бо нікому не говорила. «Трудова слава» із її згоди «розсекретить» 60-річну Надію Лукаш, яка зби­рала інформацію і передавала куди треба.
Жінка говорить, що у перші дні їй зателефонували із невідомого номера і запитали: «Надія Мико­лаївна?» «Так», - відповіла вона.

«Ви будете передавати дані?» «Так». А хто дзвонить не знає. Подзвонила ще живому Сергію Сутулі, розповіла про розмову. Він заспокоїв її, що це наші. «А позивний який будете брать?» - запитують. А вона саме стояла біля берези, то й каже «Береза».

Як запевняє жінка, передава­ли у Припутнях багато хто. Знає людей і з інших сіл, які теж зби­рали дані.

- Мені не було страшно, бо ні дітей, ні онуків біля мене не було. А мені гарно було вид­но техніку, яка йшла трасою. Я за березу сховаюся і лічу. Вони мене не бачать, а я їх бачу. Хоча син говорив, що у Дорогинці встановили станцію, яка відсте- жує сигнали. Але передавала до останнього. 30 березня нараху­вала 620 одиниць, що виїжджа­ли від нас, але потім сховалася, а вони все їхали і їхали.

На підтвердження її слів Ана­толій Сенько розповів, що виш­нівці, які теж пильно стежили за ворогом, нарахували близько трьох тисяч одиниць техніки, яка заходила до них і більше тисячі, тієї, що виходила.

Припутнівці переповідають різні історії, пов’язані із окупан­тами. Одна жінка, приміром, виявила у себе після орків купку «золотих» ланцюжків. Виявило­ся, що то була біжутерія. Тобто, золото хтось відібрав, а біжу­терію полишив.

Але, зазвичай, ворог після себе залишає спалені хати, зокрема, у Припутнях спалили дві хати і у Вишнівці підпалили чотири, дві з яких вдалося людям врятувати, розтрощене майно і скалічені людські долі. І ми не повинні це забувати ні зараз, коли війна ще не скінчилася, ні після, дасть Бог, нашої перемоги.

Джерело: «Трудова слава», Ніна НАЛИВАЙКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: