Як по селу Левки орки ходили

Добавить новость

Среда, 4 Января 2023 14:24  |  Просмотров: 3838

Мальовничі села Колісники та Левки - зовсім поруч з Прилуками. Вони оточені лісами, заховались посеред беріз, сосен, ялинок. Весною буя­ють вишневим квітом, а ліс завжди дивує то голубим розсипом про­лісків, то грибами з ягодами. Ландшафт тут цікавий - з ярами, поля­ми, низинками, з дорогою до залізничної станції... Старі верби, тиша...
Багата історія цих сіл на події та видатних людей. Так, в Колісни­ках жив колись козак на прізвище Колісник і дуже добре робив колеса до возів, колись були тут церковно-приходська школа, Миколаївська церква з мелодійним дзвоном, артіль з виробництва цегли. Ще до не­давнього знаходили на полях срібні монети часів цариці Єлизавети...
А Левки були засновані на землях Густинського монастиря. Село у свій час пишалося земляками - місцевими теслярами, ткачами, крав­цями, столярами. Воно входило до складу Полкової сотні Прилуцького полку. Багато чого пережили ці населенні пункти за часи свого існу­вання, пройшли через різні історичні бурі...



Більше тижня пробуло в окупації невеличке дачне село Левки Колісниківського старостинського округу Сухополов'янської сільської ради. Звісно, це - не понад вісім мі­сяців, як нещодавно звільнений нашими славними ЗСУ Херсон, але, що таке «русский мир» - левківці пізнали. На­стільки пізнали, що досі не можуть забути. І розповідають про окупантів так, ніби це було не у кінці лютого - на початку березня, а вчора вранці. Розповідають у найдрібніших подробицях.



Перепис населення... за кількістю пайків

«А чого боятись? Орки вже не прийдуть», - каже 75-річний Василь Трохимович Бондаренко. Він - єдиний чоловік у жіночому гурті. Жінки - теж пенсіонерки Анна Іванівна Коло­ша, Валентина Володимирівна Шматко, Ганна Яківна Іщенко, Надія Михайлівна Крамаренко, Надія Василівна Шевель та Ольга Іванівна Смичок. Всі вони зібрались у центрі села Левки на прохання колісниківської старости Наталі Петрів­ни Зуєвої. Люди її поважають, тож щойно староста сказала, що до села приїдуть співробітники редакції, вирішили йти. Зібрались біля автобусної зупинки, де ми з ними й погово­рили. Всього у селі проживає 25 людей. «За кількістю пай­ків знаю, - каже Наталя Зуєва. - Саме скільки привозила в окуповане село». Доставляли тоді у Левки, які залишились без нічого, і хліб.
А ще завдяки старанням старости, яка заручилась під­тримкою сільського голови Дениса Росовського та дирек­тора ТОВ «Прилуцький хлібодар» Миколи Супруненка, у Левках відновили криницю, що її розбили рашисти. На ро­боти виділили кошти, знайшли майстрів - і колодязь знову функціонує.
Допомогла староста і у відновленні дороги, на якій рашистські танки лишили такі глибокі колії, що людина ледве не у повен зріст поміщалась. Проблемні ділянки на дорозі ще є, але, левківці впевнені, що все відновлять.

Їхали Зеленського «брать»

Танки окупантів з'явились під Левками 26 лютого, о 5.00 ранку, а о 6.30 поїхали через село.
«Рашисти тоді ще не биті були, розмовляли нормально, адекватно», - згадує Надія Крамаренко.
Ближче до одинадцятої їхні танки почали грузнути у баг­нюці (морозець тоді був невеликим), а військові побігли по селу у пошуках води.

«Була у дворі, коли побачила, як через вигін до мене бі­жить невеликий чорнявенький, замурзаний чоловік, - каже Надія Михайлівна. - Підбіг. Я до нього:
- Ти що чеченець? Стріляти мене будеш?
- Нєт, нєт, - відповідає. - У нас приказ мирных не тро­гать, во дворы не заходить. Где воды можно набрать?»

Сказав, що одну криницю біля чийогось двору він вже пе­ревірив, але там не виявилось відра. При цьому у двір таки справді не заходив.
Тоді ще троє замурзаних підійшли. Сказали, що два міся­ці не вилазили з танка. Це у них такі навчання були.

Потім їхній старший спитав:
- А что про наших говорят?
Я їм тоді про дитячий садок на Сумщині, куди рашисти влучили ракетою, розповіла. Вони мені відповіли про яки­хось шість ракет, які, мовляв, до цього наші по них пу­стили».
Згодом, мабуть, розчулившись, окупанти розповіли пен­сіонерці і про своє завдання. «Нам приказ гражданских не трогать, - переповідає жінка ті безглузді слова. - Мы едем Зеленского брать. Нам нужен Зеленский».

«А ще питали курс рубля до гривні, бо по карточці хоті­ли скупитись у магазині, - посміхається Надія Крамаренко. - І запитували, де заправка, аби розжитись паливом.

У руках тримали пляшки з-під води. Чи то «Березовської», чи «Березної», не пам’ятаю. Коли винесла їм води, по­наливали і попили. Я собі думаю: «Пийте, хлопці, пийте та йдіть. Щоб ви і не вернулись».

Потім почула, що їх полк з різних бригад було сформова­но, з різним забезпеченням. В одних жрачки було до біса, у інших - зовсім нічого. Заходили зі сторони Ічні, Талалаївки. З росії заїхали через Тростянець».

О дев'ятій ранку, згадують левківці, перша колона зайшла до Колісників, але хвіст її був у Левках. Важкої військової техніки під дворами стояло хтозна скільки.
Банки від закруток валялись по всій дорозі
«Вранці дружина кричить:
- Василь танки їдуть!
Я кажу:
- Ти що, здуріла?»

Це вже про життя в окупації згадує Василь Бондаренко.
«Вона - мені:
- Виглянь у вікно.
Я - до вікна. Точно танки! Я, як був у трусах, шльопки лише взув, і - надвір. Ще не дуже розвиднилось, тож чиї танки, не видно. Коли дивлюсь на бампер - «RUS». Зразу почав лаятись непристойними словами. Вони давай за­кривати люки. Потім один танк зупинився, вилізло три танкіста. Я - їм:
- Хлопці, ви куди їдете? Що вам потрібно? Поляжете тут і оплакувати буде нікому! За що людей вбиваєте?! За того ірода з бункера?!

Вони пірнули у танк і поїхали. Я пішов до хати, одягнув­ся.
Виходжу знову на вулицю - стоїть їх купка. Давай з ними розмовляти.

- Що вам потрібно на нашій землі? Чого ви сюди приїха­ли?
А вони:
- А ты знаешь, что ваши бендеры с Донбассом сделали?

Я як рвонув на собі куфайку. Кричу:
- Ось перед тобою бандера! Ти с «калашом» прийшов, суко, то стріляй! Стріляй!

Дружина так і «поплила» по мені. А один з них каже тоді:

- Батя, иди в дом. Инфаркт получишь.

То були перші. Не биті, не стріляні».
Тепер це виглядає парадоксально, але військову службу Василь Трохимович проходив у Реутові Московської об­ласті. Сини його теж зараз у росії живуть.
«Вони є громадянами росії, навчались там, - каже пен­сіонер. - Старшому - 51-ий рік пішов, меншому - 46. Стар­ший зараз намагається врятувати онука Вадіка від тієї армії. Йому - 21 рік. Діти чиновників, бачите, не підляга­ють мобілізації', а роботяг хапають - і в м’ясорубку!»
Онука Василя Трохимовича - також росіянка. Кожен раз, коли телефонує, каже: «Дед, как я хочу на Украину!» До повномасштабної війни вони щороку у Левки приїжджали.
Рашистів з другої колони пенсіонер називає звірами.

«Я вже й не виходив, - згадує. - Полізли вони до мене у погріб, все звідти витягли. Дивлюсь у вікно і кажу дружині:
- Варю, не підходь, не витримаєш, бо консервацію тяг­нуть.

А вона, дивлячись в інше вікно, відповідає:
- Ти теж не підходь, бо твої сокири і молотки понесли, ще й пилку електричну...

Терпіли ми, поки у двері хати не почали ломитись. Отоді я вискочив з сокиркою, яку тримав у коридорі для м’яса. Кажу:
- Падлюки, мародери, що вам потрібно?
- Щоб ви поздихали! - не витримала дружина.

А вони дивляться і посміхаються. Пішли потім, але все, що повиставляли з погребу, підібрали і віднесли у танк.
Їли й пили на ходу, бо вони голодні були. Потім банки від закруток по всьому селі, по всій дорозі до самих Колісників валялись. Як і коробки від їхніх сухпайків».

Сухпайки ті, кажуть левківці, навіть домашні тварини їсти відмовлялись. Собака, наприклад, відмовився їсти шпик, а кішка не захотіла печінку.

Потім рашисти почали нишпорити по порожніх хатах, де дачників не було. Позривали замки, порозкидали одяг, який їх не зацікавив.

Партизанили, як могли

Діяли рашисти безглуздо. Розбили танками дорогу через село, так що й машини не проїжджали. Часто грузли. Тоді ламали паркани, збирали у дворах все, що можна кинути під колеса. Бензовози загрузли у центрі, їх не витягували, а під'їжджали заправлятись.

Левківці тим часом... рахували ворожу техніку. І переда­вали інформацію військовим у Прилуки. В одній колоні нарахували 340 одиниць. Важка техніка гуділа і вдень, і вночі.

«Коли йшла друга колона, спитала у них, чи довго ще будуть гарчати, - згадує одна з бабусь. - А старший мені почав все детально розповідати. Розклав, по поличках. Сказав, що у полку 148 одиниць техніки. Йшли бригада­ми. Спочатку бензовоз, потім вантажівка, за нею БТР, тоді танк, тоді ще щось, тоді гармату тягнули з довгим стволом, тоді йшли «гради».
Але на слово сільчани рашистам не вірили - перерахову­вали все ретельно. Лише почали збиватись, коли окупанти тікали. Тоді вони по декілька разів туди-сюди катались.

Під час відступу біля села впала ракета «Точка У». Гахну­ло так, що пенсіонерки під ліжко ховались. «То рашисти за­пеленгували, що ми кожних 5 хвилин у Прилуки телефонує­мо», - сміються зараз. І радіють, що впало у полі. Після втечі рашистів ходили туди фотографуватись. Потім, коли на полі попрацювали сапери з Данії, ракету витягнув трактор. Була вона, як прочитали на табличці, 1989 року випуску.



На фото та сама «Точка У»

Старшим був їх односелець Юрій Олексійович Каїка - 1964 року народження. Його вбили при відступі, коли пиляв дрова. Якби заховався, кажуть левківці, живим би лишився. А так бідолашного прошила кулеметна черга. Сліди від куль й досі видно на стіні літньої кухні на подвір'ї, де він жив. Так його і знайшли у власному дворі - лежав поряд з пилкою. Ховала Юрія Олексійовича сільська рада. З рідні у нього була лише сестра, яка проживає нині у Німеччині.



На стіні літньої кухні лишились сліди від куль

«Після того, коли за Лісовими Сорочинцями наші їх роз­били, тікали вони спритно, - згадують жителі села. - Через городи. У посадках повалили дерева. На танках скільки рашистів було поначеплено, як опеньків восени».

Не всі встигли втекти. Обстрілами було зупинено бен­зовози і БТР. Страху тоді натерпілись левківці - що й годі казати! І досі підскакують з ліжок, коли трактор вночі загур­коче. А тоді зовсім не спали. Ховались по погребах або зби­рались вдома у того, у кого радіо на батарейках працювало, аби дізнатись, що в Україні робиться. Тож нинішні труднощі з електрикою їх не лякають. Хай хоч на цілий день виклю­чають, кажуть. У хатах тепло, їдять те, що виростили на го­родах.

Новини нині беруть не з радіо, а більше з телевізора та інтернету. З газет (у тому числі, і з нашої) також. Про повітря­ну тривогу дізнаються за допомогою сирен. Хоч у селі їх і немає, але за тихої погоди, кажуть, гучні звуки сирен чути і з Ічні, і з Прилук.
У Прилуки їздять маршруткою тричі на тиждень: по сере­дах, суботах і неділях. Возить їх Сергій Степаненко.
«Хороший хлопець, слухняний, - кажуть. - Коли не може­мо поїхати, замовляємо йому ліки. Завжди виконує прохан­ня. Подякуйте йому у газеті».
Ми й не проти. Спасибі вам, Сергію. І вам, левківці, спа­сибі за те, що активно чекали і дочекались визволення. А ЗСУ, крім спасибі, ще й слава!

Про окупацію, «титульну націю» і криницю: «Ми були, як в Божій долоньці...»

Наталія Зуєва, староста Колісниківського старостинського округу, який входить до складу Сухополов’янської ОТГ, із жахом згадує ці страшні дні.
- Перша колона зайшла у Левки 26 лютого 2022 року, у суботу, біля 7-ої ранку. Заходили, мабуть, з Ічнянської тра­си, з Ольшани, з Тростянецького напрямку. В колоні було десь 150 одиниць техніки - танки, гаубиці, бронетранспор­тери, бензовози, великі вантажні машини. Години з три сто­яли в Колісниках - мабуть, шукали зручного місця розташу­вання, щось роздумували, приглядалися. Їздили туди-сюди, стріляли по хатах. Потім поїхали до Левок і стали там коло­ною по всій центральній дорозі.

У Левках вбили Юрія Каїку, якому було 64 роки. Просто так, чи то для забави, чи то тому, що попався під руку - невчасно вийшов до сараю... Поховати його вдалося лише 7 березня, після деокупації. В цей день ховали і Ангеліну Євдокімову, військову, яка загинула під Києвом в перші дні війни...

Всі дороги рашисти побили своєю технікою, танком зруйнували криницю, звідки люди брали воду. Потрощили її зі зла, навмисно, помстилися, що не зустрічають їх тут з короваями. А криниця в селі - це святе, це вода і життя, з неї віками воду п’ють...



На фото криниця в селі Левки

Друга колона зайшла 28 лютого і подалася в дачне се­лище «Ветеран», що розташоване поряд.

У цих двох колонах росіян разом було більше двох ти­сяч.

Люди сиділи по хатах, боялися носа висунути, позачи­нялися. Окупанти стукали в деякі хати, щоб погрітися, про­сили сигарет, пропонували замість них свої армійські пайки, але їм ніхто не відчиняв, на контакт не йшов.

В Колісниках на той час було десь 175 жителів, у Левках - 25. В більшості, всі - поважного віку. Наталія Петрівна з острахом думала - що буде далі, як повернеться ситуація, як захистити людей, бо вона ж відповідає за них цілком і повністю. Але не збігла з села, не сховалася, залишилася разом з людьми. Світла не було в обох селах, зв’язку, Інтернету теж. Що діється в Україні, сельчани не знали. Але в те, що вона вже вся захоплена, ніхто не вірив, всі були налаш­товані оптимістично і чекали українських солдат. Російські окупанти стріляли, маневрували, то виїжджали з Левок, то знову поверталися.

У Юрія Сидоренка був генератор, він забезпечував се­лян водою, але приходили до нього таємно, з обережністю, щоб не попадатися окупантам на очі. Наталії вдалося за­рядити «мобілку», дізналася, що Україна не лягла під ро­сійський чобіт, що вона змагається. Це додало всім сили та віри.

3 березня колона почала покидати Левки, виходили півдня, все гуло і гуркотіло, ворожа техніка ламалася, зупи­нялася. Вийшли нарешті, люди зраділи, а 4 березня. вони знову повернулися в село. Мабуть тому, що шляхи-дороги були небезпечними для них - там їх чекали наші хоробрі воїни. Рашисти були вимушені повернутися.

В окупації Левки були тиждень, і якщо хтось вирішить, що це - невеликий термін, мовляв, люди по 6 місяців живуть,то буде не правий. У кожного - своя історія, своя доля в цій війні.

Нарешті, 5 березня, вони виїхали з села, прибралася, нарешті, ця нечиста сила. З двох боків села є банери: при в’їзді - «Зустрічаємо з добром», при виїзді - «Проводжаємо з миром». Їдучи, вони вщент розбили напис про мир, бо не з миром вони сюди приїздили. Після їх відходу, знайшли документи - в селах були військові з Ростова-на-Дону, Си­біру, Кірова, Таджикистану, дізналися, і яка бригада нама­галася тут хазяйнувати.

6 березня, вранці, заїхали ЗСУ. Життя повернулося. По­чали ремонтувати світло, з’явився зв’язок, люди вийшли, нарешті, зі своїх укриттів. Повернулася тиша в село.

З дачного селища «Ветеран» вони так само вийшли в ті ж дні. Покружляв над «Вете­раном» гвинтокрил, мабуть, російський, вони знялися і поїхали.

Жителька селища Вален­тина Боронина згадує: «З початку війни багато хто з власників земельних ділянок спішно виїхали туди - зда­валося, що там легше буде пережити війну, там буде не так небезпечно. Але вийшло по-іншому».
Люди, які там ховалися від війни, почувши, що насува­ється колона, покидали свої авто і повтікали назад у мі­сто, хоч дехто ще якийсь час ховався по льохах.

Російські військові оселилися практично в кожному дач­ному будиночку, а їх там майже 140. Зламали двері, зайшли і розташувалися. Вода, світло було в кожному будиночку, груба, дрова - люди облаштували для себе цей затишок, бо любили бувати там, любили працювати на землі. Всі льохи повідкривали, позбивавши замки. Подіставали звідтіля кар­топлю, консервацію, яблука, всі запаси-припаси. Не соро­милися і не делікатнічали. «Все навколо наше - все росій­ське!..» Окопів нарили, позносили туди всі подушки, ковдри, матраци зі всіх будиночків - утеплювалися, щоб їм грець!

Приїхала Валентина в селище після їх відходу і жахнула­ся - вся дорога порита танками, вікна у всіх будинках ви­биті, паркани зруйновані, на гармошку схожі, двері зірвані. Там вирва від снаряда чи бомби, там будиночок підірваний, там - напівзруйнований. Сміття повно, пакетів від сухпайків, бляшанок від консервів - не звикли вони жити в чисто­ті та порядку. Все розкинуте, понівечене, загаджене отим страшним зловонним «руським духом». «Титульна нація», яка навіть не вміє користуватися звичайним унітазом! Та ще мін і розтяжок накидали повсюди, потім наші сапери розмі­новували.

Валентина в Прилуки повернулася, довго плакала, у неї навіть піднялася температура від стресу, три дні хворіла.
Люди десятиліттями створювали це містечко, благоустро­ювали, облагороджували, наводили красу і порядок. Бо це - їх друга домівка, вони з любов’ю трудилися на городі, ви­рощували квіти, дерева, любили відпочивати тут. Що за нація така - ні сама не вміє працювати, ні чужу працю ці­нувати?..

Українці - справжні господарі, в такому потворному, бруд­ному, жахливому середовищі жити не можуть. Швиденько прибрали все, вікна посклили, двері відремонтували, ши­фер на дахах поміняли. Городи засадили і урожай гарний зібрали.

Розповіді ці печальні, але, на щастя, не трагічні. Тоді ще люди не знали про Бучу і Ірпінь, про Маріуполь, Ізюм, про звірства і знущання, вбивства та братські могили. Залиши­мо це воєнним історикам і аналітикам - чому окупація в прилуцьких селах пройшла саме так, а не інакше. Час все з’ясує і розкладе по поличках. Маємо лише порадіти та по­дякувати Богові за те, що зберіг людей.

При цьому, жителі сіл повелися гідно - не зустрічали оку­пантів хлібом-сіллю, не вступали з ними у спілкування, не «здали» ні представників влади, ні сім’ї тих, чиї родичі слу­жили у лавах ЗСУ.

Але ж стрес і хвилювання, постійне почуття страху теж не проходять безслідно. Хоч дивлячись на цих життєрадіс­них енергійних жіночок і бабусь, що приїхали в центр села на велосипедах, щоб поспілкуватися с журналістами, цього не скажеш. Ось вміють українські жінки відроджуватися, як Фенікси з попелу, і йти далі по життю. «Це Господь нас захи­стив, - впевнено говорить нам одна з жіночок, - ми були, як в Божій долоньці. Молилися, Бога просили про спасіння».
А криницю вже привели до ладу, і все село знову п’є з неї чисту джерельну воду.

Джерело: газети “Прилуччина” + “Прилучаночка” від 01.12.2022, Лілія Черненко, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: