У 70-річної Ольги Лазарен­ко росіяни відібрали дім і все, що було в нім

Добавить новость

Пятница, 10 Ноября 2023 17:31  |  Просмотров: 2543

70-річна Ольга Лазарен­ко була прописана по вулиці Дружби, 56-А в Іванівці Черні­гівського району. Зараз через російських за­гарбників її будинку тут немає... Цегляний поріг веранди — усе, що лишилося від добротного, на 90 з лишнім метрів квадратних будинку Лазаренків. Він згорів дотла разом з усім нажитим за 51 рік їхнього подружнього життя.

— Усе було, а не стало нічого, — журиться Ольга Василівна. — Ми з чоловіком самі будували цю хату. У ній було дві спальні, віталь­ня, ще одна маленька кімнатка, кухня; котельня. Майже все своїми руками зробили. Я ж і за фахом маляр, і п’ять років працювала на різ­них будівництвах у Прилуках та Чернігові. У свій дім душу вкладала!

Після заміжжя Ольга Василівна пішла на ферму, робила дояркою і телятницею. Григорій Сергійович був трактористом.
- Трудилися, брали все у розстрочку, виплачували. Надбали й меблів, і всякої побутової техніки. Інтернет провели. Не розказати - скільки всього було! Навіть піаніно (дочка вчилася грати), баян і дві гармошки (чоловік грав), дві гітари проста й електрична з усім до неї (онук Діма в Будинку культури виступав). Усе згоріло... І Будинок культури росіяни теж спалили...
Поряд зі зруйнованим — вигнані стіни нового будинку, тільки меншого, на 40 квадратів.

- Ми дві доби просиділи в по­гребі? бо орки з автоматами ходи­ли по дворах. Ми їх чули. Але нас вони не знайшли. Знали, що люди в погребах ховаються, однак він у нас он бачите, де. Як двері зачине­ні, не видно, що це погріб - наче просто двері в сарай.

Копи нарешті ми вийшли, то нам односельці підказали йти до школи в їдальню, мовляв, там усі збираються. І ми до 30 березня си­діли там. У школі був кухар, в їдальні готували, то ми не голодували.

В ОКУПАЦІЇ

ми пробули майже місяць. Росія­ни попід хатами в людей повирива­ли ями і танки в них позаганяли. Ще стояли он там під лісом, де кладо­вище (і його розруйнували!). Біжи­мо вранці погодувати господарство (тут лишалися корова, порося, кури, качки), а в них уже танки заводяться, гудуть. Корову дою, як починають їх­ні “Гради” кудись гатити...

У нас тут сидів на ланцюзі собака — Чек. У погребі був ще з нами, а забрати його із собою в шкільний підвал не могли - відв'язати — теж, бо розстріляли б, якби їм попався. Він, бідненький, забивався в будку. Вилазив, тільки коли нас чув. І що­разу приходимо, а в нього сльози течуть. Боже, як він плакав!



Надою молока, наллю Чеку, котам і в школу несу ді­ткам. А ще неподалік жили дочка з матір'ю — Лена і Марія, обоє інваліди. Просять:
“Хоч пів літра молочка”. Не­су їм, а мимо танки їдуть, та­кі страховища. Я стаю під паркан і не дихаю. Наводять дуло танка на мене і рего­чуть. Пужали...
Щодня вони приходили у школу, спускались у підвал, перевіряли. Казали, щоб на вулиці червоні ганчірки бу­ли на рукавах, інакше стріля­тимуть... І таки розстрілюва­ли! Одного хлопця на фермі. Іншого односельця - у влас­ній хаті. Виганяли з неї, мов­ляв, самі тут житимуть. А він противився: сказав, що від­служив в Афганістані, сам у цю хату будував, чого з неї йтиме. “Ах, не хочешь!..» — і розстріляли, ще й гранату в хату кинули, вона згоріла. Ще когось, було поранило, хтось загинув від осколків. Ох біда...

У Гриші тут, де ми зараз живе­мо, висів на горищі тютюн. При­йшли, взяли, несемо. Він заку­рив. Йдуть два молодих рашисти. “Дед, и нам нужно закурить. Мож­но?» Ще й спитали, а не відібра­ли силою. І як не даси, коли вони стоять з автоматами “Беріть”.

Я питаю: “Ой, хлопці', чого вас сю­ди принесло?” А вони: “Мы только осенью призвались. Нас в машины посажали и сюда повезли, не спрашивали». В одного аж наче сльози на очах: «Моя мамка не знает, где я».
Я й далі: «Ви бачи­те, що наробили? Дім мені роз­бомбили. ..» - «Так вышло...»

30 березня ми почули, що окупанти будуть виходити із се­ла. Як почали повз школу їхати танки! Ми рахували-рахували, та й збилися. Казали, що тільки тудою проїжджали 300 оди­ниць техніки. Усі машини були битком набиті награбованим. А вони кричали нам: «Садите огороды, мы еще вернемся»...

«ДЯКУЮ ВСІМ!»

Зараз Лазаренки живуть у чужій хаті, через дорогу від їхнього двору, куди ходять доглядати своє господарство.

- Тут років із 25 ніхто не жив, — показує Ольга Василів­на тимчасове житло.

— Ми тро­хи зробили ремонт, і можна жи­ти. Дякувати Богу, що є де! Та, звісно, хочу у свою хату, хто ж не хоче власного...

Дякую всім, хто нам тоді до­поміг вижити! Хто каструльку, хто ложку, хто миску, хто одежину, а й хто килим приніс. Хай усім Бог здоров'я дає!
Волонтерам дякую! Молоді хлопці й дівчата з Києва приїжджа­ли (розбирати наші згарища. Диву­валися: «Скільки у вас посуду бу­ло...»

Я втрати­ла хату, втратила все, але хочу од­ного: щоб скінчилась війна і всі мої з'їхались додому!

А родина у Лазаренків вели­ка: син Сергій і дочка Віра, онуки Марія, Богдан, Ілля, Даша, Діма і Марина, вже є і правнучка Євге­нія.

— У травні минулого року ми збиралися відзначати золоте ве­сілля, діти й онуки сказали, що всі зїдуться, гулятимемо... А відгуля­ли - так, що я й не знала, хто де... Як я хочу побачити всіх! І бажаю, щоб усі, хто кого чекає, дочекалися!

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: